4.Староукраїнська (давньоукраїнська) літературна мова (IX – перша пол. XIV ст.)

Давньоукраїнська мова – це мова гіпотетичної народності, яка населяла Київську Русь. Погляди вчених на давньоруську мову істотно розходяться. Як спільну мову всіх сх.слов’ян, на основі якої утворилася укр., рос. та білор.мови, її визнавали Потебня, Булаховський, Востоков, Виноградов, Шахматов.

Давньоруська мова, на думку 1 ректора Київс.ун-та Максимовича, це старослов’янська, яка зазнавала сх.слов’янського впливу.

Шахматов доводив думку, що рос.мова за своїм походженням не російська, а церковно-книжна, в основі якої лежала староболгарська.

Обнорський категорично заперечував думку Шахматова, він стверджував, що літ-на мова росіян самобутня, витоки її в Новгороді.

Шахматов однотипність літ-ної мови Київ.Русі пояснював тим, що в її основі розмовна мова Києва (койне).

На думку проф.Ющука, з усіх слов’янських мов українська розмовна безперервна від часу її виділення і до нашого часу.

В давньоруську мову все більше проникає елементів усної мови, внаслідок чого поступово формується стара укр. літ-на мова. Вона була багата лексично, обрублена граматично, тому стала державною і в Литві, бо до князівства Литовського входила частина укр. земель. Литовська ж княжна мова в той час знаходилась в стадії становлення. У цей період укр. мова зазнавала впливу чеської, польської мов.

18. Граматичні унормування 19 ст.

Вивчення стилістики української мови розпочинається з мовних дискусій на сторінках періодичних видань кінця ХІХ - початку ХХ ст. Першу спробу проаналізувати процес становлення  української публіцистики зробив О. Маковей у статті “П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики”, де він дає загальну оцінку публіцистичної мови: “П’ятдесят літ борби про мову! П’ятдесят літ борби про правопис! Кільки праці і сил змарновано у нас на сю справу, котру вже Шашкевич поставив 1837 року в Галичині так ясно... Перші 50 літ нашої публіцистики можна сміло назвати літами пошесті на народну мову” [1, с. 190].

Мовознавці намагаються визначити шлях й розвитку української літературної мови і основу, на яку вона має сприратися. Газета “Діло” (1900. № 124-140) за підписом Н. Публікує серію статей під заголовком “В справі народного язика”. Автор вважає, що основою літературної мови є жива розмовна мова. Він порушує також питання про чистоту української мови і заперечує правомірність вживання в ній окремих невиправданих штучних слів і слів іншомовного походження [2].

У “Громадській думці” порушується також питання про недоцільність уживання “крутих слів, таких, що трудно їх зрозуміти і розібрати до ладу” [5, с. 2], на що редакція відповідає, що без них обійтися не можна, оскільки вони обумовлені життям, сьогоденням. Про це пишуть й інші газети: “українська мова не тільки та, що чуємо від простого селянина, далеко й не вся вона у нашого славного Тараса або Квітки — у їх творах чудова мова, але ж це невелика частина надзвичайно багатої української мови” [6, с. 8].

М.Левицький зазначає, що в українській літературній мові вже склалися загальні норми, і їх повинен дотримуватися кожен публіцист [7, с. 240]. Він вважає, що негативно впливає на мову публіцистики також уживання слів у неправильному значенні, напр.: “Трохи вона й міста візьме у посудині” (замість місця), неправильна побудова речення тощо. М. Левицький закликає до того, що актуальним залишається й сьогодні, — “до об’єднання письменницької мови, щоб вона була одна для цілої Вкраїни і по сей, і по той бік Дніпра, і по сей і по той бік кордону”.

І. Нечуй-Левицький твердить, що в публіцистичному стилі треба зберігати ті норми, які склалися на Наддніпрянщині, адже “галицька наукова й часописна мова, кажучи загалом, дуже нашкодила нашому письменству, а найбільше – сьогочасному часописному українському письменству. Через її вплив ця часописна мова вийшла напхана польськими й галицькими провінціалізмами й стародавніми словами ще й подекуди з чудною семантикою” [9, с. 2]. Письменник наголошував на тому, що мова публіцистики не повинна відриватися від живої основи української мови. Серед великої кількості пропонованих ним слів було багато таких, які засвоїла українська літературна мова, наприклад: вчинок, надбання, прикмета, заохочувати, хист, нехтувати, житло.

Для лінгвістів кінця ХІХ - початку ХХ ст.  важливим є  унормування мови публіцистичного стилю, вироблення стандартів. Адже саме в публіцистичних текстах простежуються мовні норми 20-, 30-,  40-, 50-х років, а також сучасні.

Отже, вже з кінця ХІХ ст. формується той напрям лінгвостилістичних досліджень, у якому працює сучасна наука. Незмінними залишаються критерії оцінки стилю засобів масової інформації: поповнюваність суспільно-політичною лексикою і словесно-художніми засобами, стислість викладу, розповідний виклад теми, що вимагає вживання інфінітивів, повторення однотипних структур речення тощо.

13.«Граматика малороссийского наречия» О.Павловського (1818). Інші граматики та граматичні праці першої половини XIXст. (І.Могильницького, Й. Лозинського, М. Лучкая, Й.Левицького). Словники української мови першої половини XIXст.

ПРАВОПИС О. ПАВЛОВСЬКОГО 1818 РОКУ

Батьком нового правопису став Олександр Павловський, автор першої в XIX ст. української граматики що вийшла в 1818 році.

Павловський перший звернув увагу на багатство української мови, на звук і, і він перший пробив велику дірку в старім етимологічнім правопису на користь правопису фонетичного: він перший почав передавати той звук, що походить з давніх о, е, Ђ, через і, наприклад, піпъ, стілъ, сімъя; тобі, собі, тінь, літо, сіно. До Павловського ці звуки часом передавали через букву и, і тільки він перший запримітив недоладність такого писання, бож і бренить зовсім неоднаково в таких словах, скажемо, у Котляревського: просити, систем й сина; тому-то Павловський і запровадив до українського письменства букву і. Котляревський писав вЂнъ, а Павловський вінь.

Грамматика І. Могильницького

Створив першу в Галичині граматику української мови — підручник «Граматика язика словено-руського» (1823 р.). У передмові — статті «Відомість о руськім язиці» (видана в 1829 р. у польському перекладі «Rozprawa o języku ruskim») першим серед західноукраїнських мовознавців обґрунтував положення про самостійність і самобутність української мови. Цим спростовував поширені у той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської мови та аргументовано визначив її як одну з реально існуючих східнослов'янських мов. Підкреслював зокрема її «урядовий» характер за часів польсько-литовського панування, відмінність від «інших гілок слов'янських мов, особливо від церковнослов'янської, польської та великоросійської», спільні риси у вжитку «в усіх руських землях, відомих колись під ім'ям Малої та Червоної Русі», необхідність розвитку літератури народною мовою тощо. Цією статтею «відбив нову атаку намісництва проти вживання української мови» (І. Франко)

1818 у Петербурзі надр. «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського, а 1822 — його ж «Прибавленіе къ ГрамматикЂ малороссійскаго нарЂчія». У них уперше описано фонет. систему й морфол. будову живої укр. мови. Більше в Сх. Україні, як і в Росії узагалі, у 19 ст. Г. у. м. не з’являлися, укр. мова була повністю усунена зі школи й офіц. вжитку, не раз рос. уряд забороняв укр. друк, слово (див. Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876). В той же час на західноукр. землях, що перебували під владою Австрії, на поч. 19 ст. посилюється увага до рідної мови, виявом чого, зокрема, стало вивчення її грамат. будови. Так, відомий галиц. культур. діяч І. Могильницький протягом 1822 — 24 написав «Грамматику языка славеноруского», у передмові до якої аргументовано, на рівні тогочас. науки, довів самостійність укр. мови серед ін. слов’ян, мов. Однак його граматика залишалась (до 1910) не опубл. (крім вступної статті, що вийшла друком 1829 у Львові у скороч. варіанті польс. мовою і 1838 — рос. у Петербурзі). 1830 у Будині (Будапешті) видана лат. мовою праця «Граматика слов’яно-українська» закарп. вченого М. Лучкая, об’єктом висвітлення у якій була укр. мова в порівнянні з старослов’янською; 1834 у Перемишлі надр. нім. мовою кн.: «Граматика руської або малоруської мови в Галичині» Й. Левицького, де обґрунтовується єдність укр. мови у Сх. і Зх. Україні (проте сама граматика

11. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови(макаронічна мова) В кінці XVIII-го століття в Европі зачав сильно ширитися новий напрям в літературі й культурі, — стали цікавитися всім народним, усім своїм національним, особливо давнім. Скрізь почали досліджувати своє минуле, зацікавилися своєю народною мовою, народними піснями. Старий погляд на мову простого народу, як на мову подлу, явно став падати. Цей літературний напрям докотився й до Сходу, до Росії, й під його впливом розпочалася й тут доба відродження свого національного. В українській літературі ця доба принесла також сильне й цінне пожвавлення своєї національної літератури, що розпочав у нас Іван Котляревський (1769-1838).

Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, — він міцно зв’язав перервану було в XVIII столітті в друках — через наказ 1720 р. — нитку нашої літератури живою мовою. Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів;і дійсно, крім сміховинної "Енеїди", він тією ж мовою написав і твір "поважного" змісту — "Ода до кн. Куракина". А в "Наталці-Полтавці" та в "Москаль-Чарівнику" він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись.

В українській літературі це сталося трохи раніше, і зробив це Котляревський. Ось тому 1798 рік, рік появи "Енеїди", став поворотною історичною датою в розвої української літературної мови, став-бо її наріжним каменем.

На свій час мова "Енеїди" була доброю народною мовою, хоч у ній, як у мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова, що розвивалася ще до Котляревського. Про якийсь окремий український правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його наступники, — літературний правопис був тоді спільний для російської й української літератури, — в основі своїй це старий український правопис. Власне, це наш стародавній український правопис, з ы, ъ, Ђ; цікаве те, що наше і Котляревський передає через Ђ, що звичайним було в нас і до нього, уже в XVI-XVII віках, і частим у віці XVIII, коли писали: вЂнъ, пЂнъ і т. ін. Цебто, як мовою, так і правописом Котляревський ще міцно зв’язаний з попереднім часом, з XVIII століттям, нічого нового в цьому не даючи.

Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.