11. Логічне вчення Арістотеля: арістотелеві етика, політика та поетика.

Арістотель (384-322 рр. до Р.Х.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав сла­ву одного з найкращих його учнів. Але, прий­нявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей ("Платон мій друг, але істина дорожча").

Арістотель проголосив, що ідея та річ -це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає пере­дусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямува­ти на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у виз­наченості матеріалу для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, шо їх продукує "форма всіх форм", або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі мож­ливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чоти­рьох причин: причина матеріальна, формальна, причина дійова (з 'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова, причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.

Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважає, що ми мо­жемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише Ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою.

В основу логіки покладено вчення про 3 форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності пред­мета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335р. до Р.Х. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.

12. Філософія епохи еллінізму і Давнього Риму

Елементи культури Сходу прийшлиу Грецію, а традиції культури античної Греції укорінилися на Сході, отже еллінський світ став незрівнянно ширшим. Зі Сходуу Грецію надходив містицизм, символізм, магія, нові релігії, інше мистецтво й архітектура, а з Греції поширювався на Східраціоналізм, наукові й політичні досягнення. У філософському відношенні теж сталися зміни. Втрата полісної незалежності, а разом з нею і відчуття особистої свободи й гідності дуже болісно відбилася на філософських вченнях. Виникають течії, які ставлять і вирішують переважно соціально-політичні й етичні проблеми, адже надзвичайно актуалізувалось питання – як жити і досягти щастя в умовах політичної не свободи, яку слідобрати стратегію життя та як її обґрунтувати. Фактично йдетьсяпро вироблення зразків належного існування у соціальному світі, який здебільшого став чужим людині традиційного античного полісу. У часи еллінізму набули популярності три нові філософські течії, що переймалися переважно цими питаннями: епікуреїзм, скептицизм і стоїцизм. Розглянемо основні положення кожної з них. Епікуреїзм. Названа течія ім’ям її засновника Епікура (342-271 р.до н. е.), який вперше з’явився у Афінах у 18-ти літньому віці для підтвердження свого громадянства. Школу, яку він назвав „Сад”, оскільки розміщена була в саду, засновано у 306 р. до н.е. Це була досить замкнута, напівсектантська спільнота, яка прагнула практикувати або втілити у перебіг особистого життя принципи свого вчення. Сам Епікур був автором близько 300 книг (кожна книга – папірусний свиток), з яких перед нами постає прихильник атомістичного вчення, сенсуаліст та переважно моральний філософ. Головне, чим переймався Епікур, це питання про те, що таке благо та як досягти щастя. Вищим благом він вважав блаженство, насолоду. Суть його полягає у задоволенні природних потреб і досягненні душевної рівноваги, душевної заспокоєності. Досягши цього, людина й прийдедо щастя. Скептицизм Засновником скептицизму вважається Піррон (бл. 360–275 р.до н. е.), учень Анаксарха. Разом зі своїм учителем він був учасником індійського походу О. Македонського і вже там практикував поведінку, що випливала з основ його вчення. Творів не писав, а викладав свої думки усно. Назва течії походить від грецького слова, яке буквально значило „озиратися”, а у переносному значенні – „бути у стані нерішучості”. І це цілком відповідає суті вчення, бо вона (ця суть) полягає у принциповій відмові від твердих, переконливих суджень стосовно будь-чого. Відповіді пропонувалися наступні. Ми не знаємо якими є речі насправді, вони невідмінні одна від одної й нетривкі, ми незнаємо з чого вони складаються, а всі численні школи з їх суперечливими судженнями стосовно природи речей тільки демонструють нам людську безпорадність у цьому питанні. Відповідь на друге питання пропонується у такій формі: ми неможемо довіряти ані нашим сприйняттям речей, ані нашим уявленням про них, оскільки те й інше через нетривкість речей не є ані істинним, ані хибним. Отже слід утримуватись від судження стосовно природи речей (під „речами” розуміється що завгодно відприродного предмета до моральної якості). Відповідь на третє питання складала суть загальної життєвої позиції піронізму: вигідною для нас від такого ставлення до речей є повна свобода суджень, з якої випливає незворушність і байдужість. У цьому й полягає щастя. Стоїцизм. Стоїцизм формується з кінця IV ст. до н. е. у Греції (Афіни) і поступово стає найбільш поширеною школою, охоплює Рим як республіканських, так і імператорських часів і існує аж до II ст.н. е. Назва школи походить від грецького слова ςτοά – портик, крита колонада, часто прикрашена фресками. На афінській агорістою (портик) збудували ще у V ст. до н.е., а розмалював її кращий художник тих часів Полігнот. У цій стої заснував новушколу Зенон (336–264 р. до н.е.), який прибув із Кітіону в Афіни після тяжких випробувань долі. Стоїчне вчення було досить довгопопулярним і у історії стоїцизму виділяють навіть свої періоди: старша, середня і молодша Стоя. До першої відносять класиків –Зенон (333–262 р. до н. е.), Клеанф (331–233 р. до н. е.), Хрізіп(281–208 р. до н. е.); до середньої – Панетій (185–110 р. до н. е.), Посідоній (140–51 р. до н. е.); до молодшої – Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е. – 65 р. н. е.), Епіктет (50–138), Марк Аврелій Антонін(121–180). Основи вчення були закладені ще старшою Стоєю, однак у різні часи акценти робились на різних частинах вчення. Так напр., римські стоїки обмежувались суто моральними проблемами, проблемами особистої свободи і практично незачіпляли природознавчі питання, і, навпаки, середня Стоязначну увагу приділяла саме їм. За стоїками, мудрим є той, хто досяг повної безпристрасності, ніщо зовнішнє не здатне його обурити, не знає він гніву і жалю, страху й страждання, бо він здійнявся над всесвітом немов бог. Як і бог він перебуває у стані недосяжної величі духу. Хоч у цьому й бачиться індивідуалістична спрямованість етики, водночас стоїки пропагували і моральний універсалізм. Усі люди – брати, як діти єдиного батька. Національні та соціальні відмінності, усі люди – члени єдиного божественного тіла.