2. Сутність, структура та функції політичної ідеології

Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб´єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики.

Вперше термін “ідеологія” (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. (“Елементи ідеології”).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу стихійно з´явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб´єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні відносини. А сукупність політичних інтересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнотами і становить предмет політичної ідеології.

Політична ідеологія має трирівневу структуру свого функціонування:

1) теоретико-концептуальний рівень, який включає розробку та обґрунтування цілей, принципів, цінностей, ідеалів. На цьому рівні формується образ дійсності, тобто узагальнене уявлення групи про свої інтереси та цілі;

2) програмно-політичний, на якому загальні соціально-філософські принципи перетворюються в конкретні програми, лозунги, гасла, документи, вимоги політичної еліти. На цьому рівні відбувається поєднання загальних політичних поглядів з повсякденними потребами, які громадяни та їх об'єднання висувають до влади. Означені принципи, лозунги, програми, документи складають ідейно-політичну основу для прийняття рішень, орієнтації та стимулювання поведінки громадян.

3) актуалізований (чи поведінковий), який свідчить про міру засвоєння громадянами цілей, вартостей, ідеалів, принципів політичної ідеології, наскільки вони втілені в діях громадян.

*** Між цими рівнями можуть існувати суперечності в трактуванні одних і тих же ідей, наприклад, між ідеалами (свободи, рівності, братерства) і засобами їх реалізації (терор і насильство якобінців у Франції, більшовизму в Росії, військові акції США у В'єтнамі, Іраку).

Структурними складниками політичної ідеології є:

1) політичні ідеї;

2) політичні теорії, концепції, доктрини;

3) політичні ідеали, цінності, мрії, утопії;

4) оцінка політичних процесів;

5) гіпотези, гасла, програми.

Політична ідея — вихідний момент теоретичного пізнання і перетворення політичної реальності. Час від часу між попередніми ідеями, способами пояснення дійсності і новими фактами виникає суперечність. Якщо ця суперечність не розв'язується в нових ідеях, то старі ідеї гальмують прогресивні зміни. Політична ідея — це результат осягнення думкою предмета пізнання — політичного процесу. Ідея містить в собі як ідеальний стан об'єкта, так і план (проект) його реалізації. Ідея є містком між думкою і дією, дозволяючи енергії думки перетворюватись в конкретну активну дію. Тут потреба (дефіцит чогось) завдяки ідеї (миттєвому осягненню дійсності думкою) перетворюється в інтереси, цілі й мотиви соціальних спільнот і стає посібником для подальших дій. Тому не ідеї (свободи, братерства, загального блага, миру, рівності, демократії) погані, а люди недосконалі, бо, осягаючи ідеї своєю свідомістю, ми їх деформуємо своєю корисливістю. Ідея президентської форми правління працює в США вже сотні років, а в Україні викликає сумніви й застереження. Тож духовна чистота (чи її відсутність) може суттєво впливати на реалізацію будь-якої ідеї. Так, ідея поділу влади була висунута ще в античності, відновлена Дж. Локком, а концентровано викладена Ш. Монтеск'є. Надати ідеї поділу влади концептуального виразу вдалось тільки в XIX ст., коли теоретики демократичного лібералізму системно опрацювали її постулати. Зусиллями теоретиків XX ст. вдалося досягти задовільного теоретичного стану політичної концепції поділу влади. Політологічна наука в своїх скарбничках містить чимало концепцій (парламентаризму, плебісцитарної демократії, різних типів демократичного правління, політичних еліт, партій, лідерів).

Політична гіпотеза спонукає відшуковувати можливі та ймовірні причинно-наслідкові зв'язки між явищами. Вона дозволяє продуктивніше формувати концепції.

Політична концепція логічно поєднує ідею чи кілька ідей в систему суджень. Хоча концепція містить глибокі і конкретні знання, вона поступається політичній доктрині та політичній теорії своєю повнотою.

Політична доктрина — це розвинена система ідей, поглядів, концепцій, що виражають суть і зміст організації політичної влади в державі, функціонування влади, провідні тенденції її розвитку. Кожна держава опрацьовує власну політичну, військову доктрини, в яких розкривається стратегія і тактика політичної діяльності на історичний період. Доктрина визначає межі політичної влади в суспільстві, характер політичного режиму, основні методи реалізації влади в державі, постулати національної безпеки, розкриває зміст політичних, ідеологічних цінностей. Чинна конституція уособлює політичну доктрину у формі беззастережних і обов'язкових для виконання норм.

Претендуючи на всезагальність, універсальність, знання та відображення істини, ідеологія включає в себе теоретичне знання. Вона зазнає впливу не тільки нижнього психолого-емоційного рівня, але й прагне дотягтись до науково-теоретичного рівня. Власне її ніхто саме як ідеологію не виробляє. Більшість шукає істину в формі теорії. Тому логіко-концептуальною основою ідеології є соціальні і природничі теорії. Політична теорія — вища, найбільш розвинена форма організації наукового політичного знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві зв'язки політичної сфери дійсності. Але якщо наукова теорія набуває ідеологічного відтінку, то вона втрачає свою академічну чистоту, формальну безсторонність і запліднюється колективною (груповою) волею та груповим інтересом.

Політичний ідеал спрямовує ідеологію на пошук досконалих форм суспільного життя, оцінює сучасні форми життєустрою з позицій майбутнього.

Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки кожної політичної дії, вчинку, їх наслідків. Тобто наскільки дана дія, вчинок демократичний, відповідає цінності миру, свободи, суверенітету, плюралізму, відкритості, чесності тощо. Цінності впливають на добір та ієрархію політичних пріоритетів, визначають характер аргументації (прихильники плюралізму відстоюватимуть право політичної опозиції на свободу слова в межах демократичного закону, а ті, кому властива віронетерпимість, знаходитимуть аргументи для заборони діяльності "чужинців").

Структурним компонентом політичної ідеології є також політичні гасла. Політичні гасла — це керівні ідеї, завдання, вимоги та директиви політичних перетворень. Вони є спонуками до безпосередньої дії, закликом до змін (ліберальним гаслом Французької буржуазної революції було "Свобода, братерство, рівність"; комуністичної ідеології — "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", "Вся влада Радам"; помаранчевої революції — "Свободу не спинити!"). Гасла транслюють політичну ідеологію в масову свідомість, активізують творчість людей. їх прийняття чи відхилення вказує на дієвість політичної теорії.

Більш швидкоплинними є політичні лозунги ("Ми разом, нас багато, і нас не подолати", "Схід і Захід разом!", "Суддям честь!"). Вони можуть мати ситуативний характер і менш прив'язані до ідеологічних ідеалів та цінностей.

Ідеологіям притаманні також політичні міфи і політичні утопії.

Політична утопія — це сукупність ідей та уявлень, які є продуктом абстрактного мислення, не ґрунтуються на знанні реальних політичних процесів і пропонують принципово нездійсненний за даних умов проект (заклики до побудови комунізму за два—три десятки років).

Означені складники політичної ідеології (ідеї, гіпотези, концепції, доктрини, теорії, ідеали, цінності, гасла, міфи та утопії) в своїй сукупності формують програму політичної діяльності політичних суб'єктів.

Політична програма — це насамперед план, за яким готові діяти та чи та партія, блок, соціальна група, клас, нація, світове співтовариство. В ній наголошені засадові принципи бачення проблем, цілей, завдань та шляхів їх розв'язання в усіх сферах суспільного життя. Програмою намічають послідовність дій, засоби, методи суспільних перетворень, передбачають темпи й терміни трансформацій.

Політична ідеологія виконує низку функцій:

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і долітично пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все вільше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від “чистої” науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об´єктивних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому і разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами суб´єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко. Висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й фальсифікує їх.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об´єднаннями людей.