2 Варіанти застосування:

Місце вчинення

Місце настання шкідливих наслідків.

МД врегульовують відносини із заподіяння шкоди – насамперед, двосторонні договори про правову допомогу по цивільних, сімейних, кримінальних правах (СНД – Мінська (1993), Кишинівська (2003)). Ці договори, як правило, містять однотипні норми:

Зобов’язання, які виникли з делікту, підпорядковуються закону країни, на території якої мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди

Якщо потерпілий і заподіювач є громадянами однієї держави, то застосовується в будь-якому випадку законодавство цієї країни.

Ті держави, які приєдналися до Кишинівської конвенції, застосовують її між собою. Якщо хоч один з учасників не приєднався до неї, застосовується Мінська конвенція.

Існують і інші міжнародно-правові акти, які врегульовують питання деліктної відповідальності (Угода про співробітництво у сфері ядерної безпеки та радіоактивного захисту – практичне значення торкається безпеки роботи та припинення діючих АЕС; Конвенція МОП про захист трудящих від іонізуючої радіації; Конвенція про запобігання забрудненню моря скиданням відходів та інших матеріалів; Угода про співробітництво у галузі запобігання промисловим аваріям, катастрофам, стихійним лихам та ліквідації їх наслідків; Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень; Афінська конвенція; Конвенція, що доповнює Варшавську конвенцію для уніфікації повітряних перевезень; Римська конвенція про шкоду, заподіяну іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні(1952); Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою (чинна для України з 1975 р.); екологічні конвенції).

Правове регулювання відшкодування шкоди в країнах континентальної системи права. Німеччина:

Основний НПА – Німецьке цивільне уложення (1896) – дуже детально врегульовує питання, пов’язані із заподіянням шкоди третіми особами Умовою для відповідальності за шкоду, яка заподіяна діями третіх осіб, є та обставина, що така третя особа повинна бути підприємцем і виконувати службові обов’язки, проте це може робити як сам підприємець, так і особа, яка від нього залежна та підконтрольна йому (підприємець бере на роботу медсестру, яка працює з апаратурою; підприємець, який має на праві приватної власності транспортні засоби, але водієм виступає найнята ним особа) (параграф 831)

Доволі детально регулюється відповідальність за шкоду, заподіяну джерелами підвищеної небезпеки. При цьому відповідальність, яка заснована на презумпції винуватості, може не залежати від наявності вини, якщо особі (делінквенту), яка спричинила шкоду, не вдається доказати свою невинуватість, але якщо така шкода пов’язана з особливим ризиком. Врегульовується не лише БГБ, але і рядом спеціальним законом. У Німеччині наявні такі види відповідальності:

Відповідальність володільців ТЗ

Володільців підприємств, які займаються технічною експлуатацією доріг

Володільців енергетичних та подібних устаткувань тощо.

У Німеччині законом 1978 р. передбачена відповідальність без вини у таких випадках:

Щодо підприємців, які здійснюють експлуатацію рельсових та підвісних доріг, а також трамвайних колій (несуть відповідальність за шкоду, спричинену життю та здоров’ю осіб, які постраждали внаслідок користування цими дорогами – 600 тисяч євро одноразово або 36 тисяч євро щорічно; якщо заподіяно не особі, а майну – до 300 тисяч євро)

Власники енергетичних устаткувань несуть відповідальність у аналогічному розмірі.

Відповідальність володільців ТЗ – закон «Про дорожній рух». Володілець автомобіля несе відповідальність за шкоду, спричинену життю, здоров’ю або майну осіб, яка виникла внаслідок експлуатації автомобіля, у тому випадку і за шкоду, яка виникла внаслідок непереборних обставин. Розміри відповідальності аналогічні вищевказаним. У той же час, поряд з такою відповідальністю можуть бути випадки, коли заподіяна шкода одним ТЗ кільком особам. У випадку отримання ушкоджень (увечий) кількома особами або їх загибелі максимальний розмір одноразового відшкодування може складати 3 млн. євро або 45 тисяч щорічно. Можна ставити вимогу і про моральну шкоду.

Існує відповідальність без вини щодо осіб, які постраждали внаслідок використання повітряного транспорту (закон «Про повітряний транспорт»). На морському та річковому транспорті наявна відповідальність без вини внаслідок винних дій складу судової команди. Треба звертатись до Німецького торгівельного уложення (1900). Щодо річкових перевезень – закон «Про внутрішні річкові перевезення».

Франція. Дуже великий вплив має судова практика. Суди приймають рішення про відшкодування шкоди, яка спричинена недоброякісною продукцією, виходячи з порушення договірних зобов’язань, та підкреслюють, що у якості продавця повинен розглядатися той, хто знав про недоліки речі, причому в силу своєї професії не міг про ці недоліки не знати. Звідси судова практика Франції і теорія робить висновок: продавець не лише зобов’язаний відшкодувати покупцю шкоду, яка спричинена неякісним товаром, але і не може посилатися на захисне застереження, яке спеціально включене ним же в договір відповідно до ст.1643 Цивільного кодексу Франції (1804). Діє також Комерційний кодекс.

Ст.1384 – якщо потерпіла особа вважає необхідним, вона може пред’явити позов до володільця речі. У тому випадку, коли власником речі є кінцевий споживач, то він може задіяти до відповідальності ланцюжок посередників-торгівців і прийти до висновку, що відповідальність «завершується» на виробнику товару.

Англоамериканська система права. Специфічною рисою в таких державах є те, що тут існують окремі види деліктів (як і в римському праві), і до найбільш старих деліктних позовів, які були розроблені ще загальним правом, відносяться позови із спричинення шкодою. Спеціального врегулювання деліктної відповідальності немає, застосовуються прецеденти (з 14 ст.).

Тема: Міжнародне авторське право

1. Поняття інтелектуальної власності та проблеми міжнародного захисту.

2. ВОІВ.

3. Права іноземних авторів в Україні: правове регулювання і захист.

4. Міжнародні конвенції з авторського права.

Просте володіння і просте користування не забезпечить можливостей ПВ. Сам факт володіння нематеріальним майном (нематеріальними благами) нічого власнику не надає. І саме іншими юридичними засобами, крім факту володіння, що забезпечують можливість відповідному суб’єкту усунути інших осіб, усунути будь-яку перешкоду по користуванню його правами є ніщо інше, як засоби, які встановлюються правом інтелектуальної власності.

Теорії ІВ – «Основи інтелектуальної власності» (під егідою ВОІВ).

Інститут ІВ об’єднує 2 великі групи специфічних норм:

Інститут авторського права

Право промислової власності.

Також відносяться засоби індивідуалізації та ІТ – технології.

Інститут ІВ одним із найперших поставив питання про захист авторських прав. Особливістю авторського і патентного права є територіальний характер цих прав. Саме територіальний характер прав приблизно дорівнює приватній власності. Водночас, суб’єкти ПВ користуються і розпоряджаються своєю власністю в будь-якій державі, тобто ПВ захищається на території різних держав, незалежно від держави його виникнення. У свою чергу, АП характеризується тим, що охорона прав автора здійснюється тільки в межах тієї держави, де воно виникло. Отже, діє система територіальності, яка зводиться до 2-х основних моментів:

АП захищається на тій території, де воно виникло як об’єкт захисту

За межами цієї території ніяких прав у авторів не виникає.

У зв’язку з цим саме в Європі виникла проблема: як захистити права авторів, роботи яких передруковують в інших державах. Виникло явище контрафакції – незаконне використання авторських творів.

Щодо права промислової власності, тут теж має значення територіальний характер, адже факт відкриття винаходу необхідно оформити видачею автору так званого охоронного документу (диплом, патент). Документи, що видаються автору, а також винахіднику, мають юридичну силу лише в державі, де вони були видані. А для того, щоб зафіксувати відкриття в іншій країні, у цій країні необхідно отримати відповідний охоронний документ. Саме в цьому і проявляється територіальний характер як прав авторів, так і винахідників, раціоналізаторів.

Для того, щоб перебороти такий територіальний характер авторських і винахідницьких прав, укладались і укладаються міждержавні угоди про взаємне визнання і охорону інтелектуальних прав. Історично такі угоди спочатку укладалися між одномовними угодами. Першою такою угодою стала Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (1886).

Франція. У Франції є основний авторський закон «Кодекс інтелектуальної власності» (1992). Для Франції має значення і судова практика. Вона відіграє важливу роль і в розвитку авторського права, завдяки чому велика кількість правових рішень склалися у Франції спочатку на рівні правозастосування і лише пізніше були закріплені у НПА.

Німеччина. У цій державі діє закон «Про авторські та суміжні права» (1965, з суттєвими змінами і доповненнями 1985 р.). Крім того, у Німеччині діє закон «Про авторські товариства» (1965), «Про видавничі права» (1901, зі змінами 1965 р.).

Швейцарія. Федеральний закон «Про авторські права та суміжні права» (1992, зі змінами 1994, 1997 та 2000 р. р.), Ордонанс про авторські права та суміжні права Федеральної Ради Швейцарської Конфедерації.

Нідерланди. Основний НПА – закон «Про авторське право» (1912, зі змінами 1982 та 1985 р. р.), «Про охорону баз даних» (1999) (прийняли на підставі директив ЄС).

Англо-американська правова система. У цих країнах інститут авторського права є специфічним. Основний обсяг регулювання авторського права здійснюється не на підставі прецеденту, а на підставі закону. У США і Великій Британії судовий прецедент у цій сфері спрямований на тлумачення закону Але є винятки, до складу яких входить вузькоспеціальна галузь авторського права, яка стосується появи нових технологій, нових способів, нових варіантів використання творів (це стосується насамперед цифрової сфери). У цій сфері суди займаються правотворчістю, що завершується розробкою нових статутів.

Міжнародна договірна уніфікація тягне за собою необхідність зміни внутрішнього законодавства держав.

Велика Британія. Закон «Про авторське право, промислові зразки та патенти» (1888, зі змінами 1995 і 1996 р. р.), «Постанова про авторські права (комп’ютерні програми)» (1992, прийнято завдяки директиві ЄС 1991 р.).

США. Авторське право віднесено до сфери федерального регулювання. Одним із перших федеральних статутів став закон 1790 р. «Про авторське право», який входить до складу Зводу законів США. 1990 р. – закон «Про права авторів творів образотворчого мистецтва» (прийнято у зв’язку з приєднанням до Бернської конвенції). Цей закон носив революційний характер, бо вперше в американське право було введено поняття «моральні права автора» (схоже на моральну шкоду). Закон «Про авторське право у цифровому тисячолітті» (1998) – перший закон у США, у якому дозволяється вирішити проблеми, пов’язані з цифровими технологіями. Вирішуються на внутрішньодержавному рівні, але на підставі міжнародних домовленостей з іншими державами.

ВОІВ є однією із 16 спеціальних установ ООН і діє на підставі Конвенції, що засновує ВОІВ. Вона була підписана 14.07.1967 р. у м. Стокгольм і набрала чинності у 1970 р. Ще називають Стокгольмська конвенція. Насправді організація. Яка називається ВОІВ, історично існує з 1883 р. Це рік прийняття Паризької конвенції про охорону промислової власності. 1886 р. Бернська конвенція. Учасники, які підписали ці 2 конвенції, створили Бернський союз. У нього були такі ж цілі, як і у ВОІВ.

Сьогодні ВОІВ налічує 166 держав. Свого часу і до цього часу під наглядом швейцарського уряду до ВОІВ було направлено декілька працівників (представників), які виконували функції адміністративного персоналу.

Функції ВОІВ:

Реєстраційна діяльність

Забезпечення міжурядового співробітництва з адміністративних питань

Програмна діяльність (межах ВОІВ приймаються програми і вирішуються питання, як ці програми запровадити в державах-учасницях).

Структура ВОІВ:

Адміністрація

Генеральна асамблея

Конференція

Координаційний комітет

Секретаріат (Міжнародне бюро).

Учасником ВОВ може стати будь-яка держава, яка:

Є членом будь-якого союзу

Або не є членом союзу, але є членом ООН або спеціального органу ООН

Або запрошена Асамблеєю ВОІВ до членства.

Основний напрямок діяльності – уніфікація нормативних актів у сфері ПІВ.

Стокгольмська конвенція дає визначення ІВ у ст.2: ІВ включає права, що відносяться до:

Літературних, художніх та наукових творів

Виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо - та телевізійних передач

Винаходів в усіх сферах людської діяльності

Наукових відкриттів

Промислових зразків

Товарних знаків, обслуговуючих знаків, фірмових найменувань та комерційних позначень

Захисту від недобросовісної конкуренції, а також усі інші права, що відносяться до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

Права іноземних авторів визначаються КУ та ЗУ «Про АП і СП». Суб’єктами АП на території України можуть бути не лише громадяни України, а й іноземці, твори яких визнаються в Україні.