1.2. Методи та джерела дослідження давньоруського язичництва.

Світоглядно-методологічними підставами вивчення слов'янського і в особливості руського язичництва є:

- гіпотеза про можливість «відльоту фантазії від життя» в процесі сприйняття світу людиною і про "гносеологічне коріння" [27]. релігії. З цього випливає необхідність виявлення та реконструкції не тільки первісного мислення, а й первісного світогляду, еволюції картини світу;

- встановлення хронологічної та стадіальної стратиграфії язичницьких уявлень і культів;

- семантика народного мистецтва, що дозволяє привести до спільного знаменника рясний етнографічний матеріал XVIII - XIX ст. і точно датовані археологічні знахідки різних тисячоліть.

Вивчення язичництва в даний час - це майже завжди реставрація, оскільки традиція перервалася, живих слов'ян -"язичників" в даний час практично не має[41]. Реконструкція його визначальних рис зв'язана в даний час з великими труднощами. Наука володіє тут дуже обмеженими, недостатніми даними. Крім вказівок на язичництво в літописах, викриття язичницького «поганства» в давньоруських повчаннях і проповідях, оповідань «Патерика», свідоцтв арабських авторів і деяких інших звісток, не збереглося писемних пам'яток того далекого часу[19].

Як зазначалось у Вступі, основні джерела відомостей про язичництво можна поділити на три групи: археологічний матеріал (який у свою чергу є дуже важливим історичним тлом); історичні відомості про слов'янських язичницьких богів, які можна звести до передскіфського або скіфського періоду давньослов'янського життя, і, нарешті, етнографічний фольклорний фонд XIX - XX ст. Серед додаткових джерел, до яких звертаються дослідники для відновлення слов'янського язичництва, слід вказати на етнографічні записи старовинних вірувань, обрядів, звичаїв; великий фольклорний спадок - міфи, чарівні казки, повір'я, змови і інші жанри усної народної творчості; різноманітні матеріали археологічних розкопок.

Головним, визначальним матеріалом для вивчення язичництва є етнографічний: обряди, хороводи, пісні, змови і заклинання, дитячі ігри, чарівні казки, зберегли фрагменти давньої міфології та епосу; важливий символічний орнамент вишивки та різьби по дереву. Етнографічні матеріали - скарбниця багатовікової народної мудрості, архів історії пізнання світу і природних явищ людством.

Етнографія слов'янських народів в XIX ст. в такому достатку дає дорогоцінний матеріал про язичництві і його пережитки, що в ряді випадків хронологічні рамки тих чи інших явищ необхідно розсунути до дуже близьких до нас часів. Етнографічний матеріал XIX і навіть XX ст. по слов'янському язичництву дуже великий; вже перше солідне зведення його Афанасьєвим зайняло три великих томи. Наступні зведення були хіба зведеннями другого ступеня, відображаючи не так аналіз самого матеріалу, скільки суму накопичених відомостей про нього. Етнографія надає у стислому вигляді елементи всіх стадій, але нам потрібно знати ступінь повноти інформації, необхідно по можливості точно пов'язати пережитки з тією епохою, з тією конкретною історичною дійсністю, яка породила досліджувані явища, простежити еволюцію і трансформацію релігійних уявлень на наступних етапах, коли на них накладалися нові шари уявлень. Для цього потрібні, насамперед, опорні датіровочні точки, хронологічні орієнтири.

Можна йти двома шляхами: від точно датованого стародавнього джерела підніматися вгору, до етнографії, і простежувати ступінь збереження тих чи інших явищ. Можна йти і іншим, ретроспективним шляхом, починаючи з етнографії і поступово заглиблюючись у століття і тисячоліття за допомогою історичних та археологічних даних.

Словесна фольклорна творчість додає опис обрядів, жертвопринесень, хороводних танців та ігор. Архаїзм фольклорного матеріалу не підлягає сумніву, але точних дат від нього (по самій його природі) ми чекати не можемо. Архаїзм східнослов'янських казок (часто званих узагальнено руськими) та їх зв'язок із давніми народними віруваннями та міфологією давно відчувався дослідниками [3]. Але тільки спеціальне дослідження В.Я. Проппа у всій широті поставило питання про первісну епоху як час зародження основних сюжетів і елементів казки. Не можна сказати, що це дослідження бездоганне і що з усіма його висновками можна погодитися повністю. Поставивши перед собою історичне завдання і переконливо поглиблюючи казку в первісність, Пропп уявляв собі цю первісність дуже сумарно і тільки етнографічно: у всій книзі немає жодної згадки археології, жодного посилання на реальну історію первісності; іноді це призводить до курйозів. Але для нашої мети, бути може, навіть добре, що дослідник, глибоко знав свій, фольклорний, матеріал, не співвідносив його з іншими дисциплінами і робив висновки, тільки які безпосередньо випливають з самого казкового фонду.

Основні загальні положення Проппа такі: древньою основою казки є чаклунський обряд ініціації, що супроводжувався ознайомленням присвячених з міфологічним змістом обряду. «Міф, - пише Пропп, - живе довше, ніж обряд, і перероджується в казку» [37]. У визначенні міфів Пропп приєднується до Леві-Брюля, якого він цитує: «Міфи складають, кажучи буквально, найбільш дорогоцінний скарб племені. Вони відносяться до самої серцевині того, що плем'я шанує як святиню. Найбільш важливі міфи відомі лише людям похилого віку, які ревниво оберігають їх таємницю... Старі хранителі цих таємних знань сидять у селищі, німі, як сфінкси, і вирішують, якою мірою вони можуть... довірити знання предків молодому поколінню »[24].Свою власну точку зору В.Я. Пропп виклав у підсумковій главі так: «Збіг композиції міфів і казок з тією послідовністю подій, які мали місце при посвяченні (у мисливці), змушує думати, що розповідали те саме, що відбувалося з юнаком, але розповідали це не про нього, а про предка, засновника роду і звичаїв, який, народившись чудесним чином, що побував в царстві ведмедів, вовків тощо, приніс звідти вогонь, магічні танці (ті самі, яким навчають юнаків) і т. д. Ці події спочатку не стільки розповідалися, скільки зображувалися умовно драматично... Присвяченому тут розкривався зміст тих подій, які над ним відбувалися ... Розповіді складали частину культу і перебували під забороною» [37].

Інша річ - народне мистецтво чи такі комплекси, до складу яких входять орнамент або інші образотворчі матеріали. У цих випадках ми можемо звернутися до археології, від якої вправі очікувати більш точного хронологічного визначення часу первинного появи того чи іншого сюжету. Тільки поєднання даних етнографії та археології може дати нам хронологічну амплітуду початку і кінця тих чи інших явищ.

Велике значення у вивченні язичництва має література. Її головним завданням було з'ясування вихідної позиції, хронологічної відправної точки дослідження про слов'янське язичництво. В результаті розгляду літератури Київської Русі виявилося, що вже тоді, вісім століть тому, книжково освічені слов'яни, розмірковуючи про язичницьке минуле своїх предків, встановлювали певні стадії розвитку релігійних уявлень.

Перша, найбільша архаїчна стадія - принесення жертв вампірам і берегиням, злим і добрим духам природи. Друга стадія - поклоніння божествам плодючості - роженицям і богу родючості - Роду. Третя стадія пов'язана вже з останнім, передхристиянським періодом, так би мовити, державного язичництва - кривавий культ Перуна, бога грози і війни, покровителя князів та їх дружин. Надзвичайно дорогоцінне для нас те, що руський автор XII в. не тільки змалював досить точно і вірно еволюцію первісних релігійних уявлень, але поряд з цим екскурсом у віддалене минуле дав нам також картину вірувань своїх сучасників. Виявилося, що руські люди епохи Володимира Мономаха, які давно вже числилися християнами, продовжували поклонятися всім божествам всіх трьох стадій: і архаїчним упирям з берегинями, і Роду з роженицями, а «по украінам, отай» молилися і нещодавно поваленому Перуну. Цей висновок важливий для нас принципово, так як підводить до правильного сприйняття еволюції релігійних уявлень: вона йшла не шляхом повної зміни старих вірувань новими, а шляхом нашарування, додавання нового до вцілілого минулого.

Значна частина інформації може бути почерпнута з письмових джерел християнської епохи. Наприклад, "Слово о полку Ігоревім" незважаючи на те, що належить християнській культурі, містить масу інформації про так зване язичництво.

Справжнім подарунком для дослідників давньої руської історії і культури стало набуття так званої "Велесової книги" - літературної пам'ятки дохристиянської епохи,яка пролила світло на багато запитань давньої руської історії і руської духовності.

Етапи реальній історії праслов'янської суспільства, встановлювані за археологічними даними, допускають співвідношення їх з певними пластами східнослов'янського казкового матеріалу, в результаті чого фольклор (сам по собі хронологічно аморфний) отримує певне місце в історії праслов'янської культури.

Р ОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ЯЗИЧНИЦТВА ДАВНЬОЇ РУСІ