- •1.1. Уточнення основних понять дослідження.
- •1.2. Методи та джерела дослідження давньоруського язичництва.
- •2.1. Генеза та умови формування давньоруського язичництва.
- •2.2. Етапи розвитку язичництва Давньої Русі.
- •3.1. Основні підходи до проблеми співвідношення язичництва та християнства Давньої Русі.
- •3.2. Історична доля давньоруського язичництва.
2.2. Етапи розвитку язичництва Давньої Русі.
Проблема еволюції язичницького світогляду впродовж тих тисячоліть, які передували прийняттю християнства, майже не ставилася. Зазначалося лише вивітрювання, ослаблення язичництва, яке переходило в «двовір'я». А між тим вже давньоруські книжники XI - XII ст., Які писали про язичництво, що оточувало їх, намагалися зазирнути в історію слов'янських вірувань і показати різні стадії їх в глибоку давнину. У руських джерелах часів Київської Русі тричі ставилося питання про періодизацію язичництва.
Перше міркування, що випереджувало переказ Біблії, але створене самостійно і навіть суперечить їй, ми знаходимо в так званій «промові філософа» грецького місіонера, який приїхав до Києва, для того щоб схилити князя Володимира до хрещення. «Мова філософа», відома нам з «Повісті временних літ» (під 986 р.), написана у формі діалогу князя і проповідника; філософ стисло і діловито виклав ветхий і новий завіт і основні принципи християнства. За його словами, люди впали в язичництво після руйнування богом Вавилонської вежі, коли вони «разідошася по країнах і кождо своя норови прияша».
Перша стадія поглядів - культ природи: «За дияволів навченню вони ращенню, криницею і річках жряху [приносили жертви] і не познаша бога».
Друга стадія пов'язана з виготовленням ідолів і людськими жертвопринесеннями, чим займалися батько і дід біблійного Авраама: «посем ж диявол у більшу прелиценьє скинув человеки та розпочато кумири творити: ові древян, ові Медя, а друзии мрамаряни, а інші злата і сріблом. І кланяхуся їм і прівожаху сини своя і д'щері і закалаху перед ними, ібе вся земля зневажений» [35].
Ці ж два етапи виходили y літописців і при розгляді руської історії. Стародавні галявині часів князя Кия (приблизно VI ст. н.е.) «Бяша мужі мудрі і смьіслени... і бяху же погане: жруще озером і кладязем і ращению яко же прочий погани» [38]. Тут ще нічого не говориться про ідолів, а в подіях X в. вже постійно згадуються ідоли Перуна і Велеса; під 980 р. говориться про підняття шести «кумирів» князем Володимиром, а під 983 р. - і про людські жертви.
За археологічними даними ми знаємо, що ідоли y полян і «інших поганих» (наприклад, y бужан) існували вже в III - IV ст. н.е., але літописець, говорячи про далеку від нього слов'янську старовину, вирішив привести стародавні вірування своїх предків до тієї схеми, яка викладена в «Промові філософа…».
Інша періодизація, зроблена за візантійським зразком, наведена в Іпатіївському літописі під 1114 р. і належить літописцю князя Мстислава Володимировича, який відвідав Ладогу під час будівлі там нової кріпосної стіни. Незначний епізод послужив приводом для включення в літопис двох найцікавіших повідомлень про язичництво: літописець зібрав на Ладозькому городище, де в цей час копали рови під фундаменти нових стін, цілу колекцію з сотні «очок скляних провертаних». Це були, очевидно, добре відомі нам по розкопках в Ладозі багатобарвні намиста X в. з опуклими очима, рясно представлені в музейних колекціях; до початку XII ст. вони вже давно вийшли з моди і тому зацікавили літописця. Місцеві жителі повідомили йому, що їхні діти й раніше знаходили ці оченята, «егда будеть хмара велика» або коли Волховська вода «виполоскиваеть» їх. Вважалося, що оченята випадають з хмари. Літописець скептично поставився до повідомлення ладожан про хмари («сему ж ми ся дівлящю»), і тоді йому розповіли ще більш дивну історію про те, що далеко на Півночі, в самоєдських і югорських краях, бувають такі хмари, що з них випадають новонароджені білки і оленята.
Вносячи всі ці причуди у свою хроніку і побоюючись, що читачі можуть йому не повірити, літописець послався на всіх ладожан, на свою археологічну колекцію, на авторитет посадника Павла і додатково навів кілька цитат з візантійського хронографа про випадання з хмар то пшениці, то срібла, а то і металургійних кліщів. Останній випадок захопив автора, і він виписав фантастичну генеалогію древніх царів-богів (приурочених до Єгипту, хоча там діє і грецький Гефест). Ця генеалогія богів важлива для нас тим, що літописець забезпечив їх імена слов'янськими паралелями. Третім царем після всесвітнього потопу був «Феост (Гефест) іже і С'варога нарекоша егуптяне». Сварог, очевидно, божество неба, так як індійське «svarga» означає небо; в руських джерелах відомий і син Сварога - вогонь-Сварожич. Відповідно до цієї вогненно-небесної сутністю Сварог обдарував людей умінням кувати метал: «...в час царства його спадоша кліщі з неба, начаковаті оружье. Преже бо того палицями і камінням бьяхуся. Ть ж Феост закон статуті дружинам: за єдиний мужь посагаті і ходити хто постить [утриматися] ... і в'ставі єдиному мюжю Єдину, дружину имети і дружині за один мужь посагаті. Аще чи хто переступити - так ввергуть і в піч вогненну (цього ради прозвашася і Сварогом). І блажіші і егуптяне». Після Гефеста-Сварога два десятки років царював його син «ім'ям Сонце, його ж наричють Дажбог»: «Від нележе розпочата человеці данину давати царем» [35].
У цих виписках з коментарями ми бачимо своєрідну спробу періодизації всієї людської культури:
1-а стадія. Люди живуть в кам'яному столітті, воюють палицями та камінням, знають лише груповий шлюб («бяху акьі худобу блудяще») і до появи Сварога, очевидно, не знають єдиного бога.
2-я стадія. Ера Сварога. З'явилося божество неба і вогню - Сварог. Люди пізнали метал. Встановлюється моногамія і жорстока кара (спалення) за порушення її.
3-тя стадія. Ера Дажбога. Встановилося класове суспільство, люди почали платити данину царям, з'явилися багаті і сановиті люди. І, цілком ймовірно, в цей час у зв'язку з культом Сонця старий рахунок за місячним місяцем був замінений сонячним календарем з 12 місяців («двою бо на десять місяців число потім уведоша»).
Як бачимо, російська книжник епохи Володимира Мономаха вважав для себе можливим розмістити слов'янських язичницьких богів у такій послідовності: y первісних людей кам'яного століття була відсутня віра в вище божество; з відкриттям металу з'являється уявлення про Сварога - бога неба і вогню. Надалі виникає культ Сонця-Дажбога.
Зовсім винятковий інтерес представляє третє міркування про стадії язичницьких вірувань. Воно важливіше двох наведених вище тому, що побудоване не на греко-єгипетських паралелях, а безпосередньо відноситься до слов'ян. Це - знамените «Слово святого Григорія (Богословца) винайдено в толцех про те, како п'рвое погани суще язици кланялися ідолом і треби їм клали; то й нині творять». Замінимо громіздку назву повчання-трактату коротким умовним «Слово про ідолів», виключивши ім'я Григорія Богослова тому, що його твір лише частково інкорпорован в руське «Слово про ідолів». Повчання увійшло в науку в 1851 р., але до цих пір дослідники не звернули уваги на ту чудову періодизацію слов'янського язичництва, яка міститься у всіх його списках.
Руський книжник XII в. (Так можна імовірно датувати протооригінал «Слова про ідолів») взяв за основу грецьке повчання Григорія Богослова на богоявлення (свято хрещення 6 січня) 6, спрямоване проти кривавих жертв і вакханалій античного язичництва, але взяв тільки частину древнього повчання і щедро наситив коротко переказаний грецький текст вставками про слов'янське язичництво, тобто дав «Слово» Григорія «в толцех», з тлумаченнями стосовно до слов'янського світу.
Розглянемо історичну систему «Слова про ідолів». По-перше, слід зазначити, що вона дана на дуже широкому порівняльному тлі всіх відомих тодішньої літературі релігій Єгипту, Месопотамії, Греції і Малої Азії, з додаванням актуального в епоху хрестових походів мусульманства. Наш автор простежує історію того слов'янського культу, який доставляв найбільше занепокоєння руським церковникам, викриттю та бичуванню якого письменниками XI - XII ст. присвячені спеціальні повчання, - культу Рода і Рожениць; по відношенню до цього культу розподіляються інші, більш ранні і більш пізні.
Культ Рода і Рожениць проник нібито і до халдеїв: «І від тих (слід вважати від єгиптян) ізвикоша давньо халдеї і начаша треби їм творити великия - Роду і Рожениця пороженія проклятого бога Осиро». Далі говориться про те. що культ Рода і Рожениць перейшов до еллінів (де це пов'язано з шануванням Артеміди), потім до єгиптян і до римлян[9].
Широко окресливши географію культу божеств родючості (Єгипет, Мала Азія, Греція, Рим), автор «Слова про ідолів» переходить до слов'ян: «Навіть і до словен доіде. Се ж словени почали трапезу ставити Роду і Рожениця переже Перуна бога їх. А преж того клали треби упірем' і Берегиня. За святе хрещення Перуна отринуто, а по Христа господа бога нашого яшася, нь і ниня по украинам їх моляться проклятому богу їх Перуну, Х'рсу і Мокоші і вилам, творять отай ...» [9].
Хронологічні віхи автор «Слова про ідолів» розставив у відповідності з тим культом, який він вважав самим основним, - культом Рода, що складали, на його думку, головне (але не єдине) зміст сучасних йому язичницьких жертвоприношень на Русі.
Розставимо етапи слов'янського язичества, як вони змальовані в «Слові про ідолів», в хронологічному порядку.
1 .Слов'яни спочатку «клали треби упирям і Берегиням».
2. Під впливом середземноморських культів слов'яни «почали трапезу ставши Роду і Роженицям».
3. Висунувся культ Перуна (очолив список інших богів).
4. За прийняття християнства «Перуна отринуто», але «отай» молилися як комплексу богів, очолюваному Перуном, так і більш древнім Роду і Роженицям.
Узагальнюючі сказане, зупинимося на наступних періодах:
1. Культ упирів і берегинь – «одухотворяє всю природу і поділяє духів на ворожих і доброзичливих». Первобытный анімізм з яскраво вираженим дуалізмом. Виникає, мабуть, в глибинах мисливського господарства, може бути, вже в палеоліті або мезоліті, але доживає аж до часу написання «Слова про ідолів» [44].
2. Культ землеробських небесних божеств «Рода і Рожениць». Історично дві Рожениці передують Роду; це були богині плодючості всього живого, що стали надалі матріархальними богинями аграрної родючості.
3. Культ Перуна, що був в давнину богом грози, блискавок і грому, а в подальшому став божеством війни і покровителем воїнів і князів. При створенні держави Київської Русі Перун став першим, головним божеством в князівсько-державному культі.
4. Після прийняття християнства в 988 р. язичництво продовжувало існувати, відсунувши на перевірію, "окрайну" держави, де продовжували молитися всім старим богам (у тому числі і Перуну), але робили це «отай». Найбільш життєздатним з усіх старих язичницьких культів виявилося шанування Рода і Рожениць, що відзначалося явно як «друга трапеза» після Різдва Богородиці у свято врожаю. Урочисті бенкети на честь Роду стали головним об'єктом церковних викриттів, і церковники прагнули переконати язичницьких теологів, які вважали, що Рід, а не християнський бог створив все живе на землі.
Хронологічна система «Слова про ідолів» оригінальна і незалежна від інших джерел. Які ж епохи в розвитку слов'янських релігійних уявлень виділяє ця періодизація?
Перша епоха - поклоніння і принесення жертв упирям (впираючись) і берегиням. І ті й інші поставлені у множині, отже, це ще не персоніфіковані божества. Упирі - вампіри, породження і уособлення зла. Вампіри (вихідна форма Япірь), сисні людську кров, що поїдають мерців, досить добре представлені в слов'янському фольклорі. Слово «вампір» відоме в багатьох індоєвропейських мовах. Берегині зустрічаються в «Слові Іоанна Златоуста», очевидно, дещо більш пізньому, ніж «Слово про ідолів». Тут вони побічно прирівняні до вилам-русалкам, так як вказано число "сестрініц"-берегинь (тридев'ять = 27), що в «Слові Христолюбця» застосовувалося до вилам». В іншому місці цього ж «Слова»берегині згадуються в такому контексті: «А друзии до кладязем пріходяще моляться і в воду мечють Велеару жертву приносяще. А друзии огневи (моляться) і камению і річках і джерелом і Берегиня...» [42].
Автор «Слова про ідолів» і так сказав нам дуже багато про далеку первісность предків слов'ян, відмовившись від простого перерахування культів сонця, вогню, джерел та рощеній і т. д. і давши систему поглядів на світ, побудовану з трьох елементів: 1) сили зла; 2) сили добра, 3) люди, що кладуть жертви тим і іншим. Вся ця система побудована як би в одній горизонтальній площині земної поверхні з її грунтом, деревами і водами; небо в неї не включено.
Нова епоха в історії первісного суспільства починається 12-10 тис. років до н.е., коли відбувається зміна двох геологічних періодів: льодовиковий плейстоцен змінюється голоценом, сучасним періодом, в археологічному сенсі палеоліт змінюється мезолітом. Якщо палеоліт був для людства школою мужності і організованості, то мезоліт став школою винахідливості і особистої ініціативи. Мезолітична епоха внесла багато нового і в релігійні уявлення. На жаль, недостатність і уривчастість матеріалу іноді змушують нас користуватися дедуктивним методом і виходити із загальних міркувань, але це нікого не може ввести в оману. До таких загальних міркувань слід віднести, по-перше, припущення про те, що достаток води, панування водної стихії могли саме в мезоліті породити (стійкий в майбутньому) образ ящера, божества водно-донної сфери, який вимагав собі людських жертв й отримував їх в якості дівчат (згадаємо російську і білоруську гру «Ящір») [42].
Друге апріорне міркування відноситься до зірок. Блукання по безкрайніх безмежним лісам повинно було виробити в людині вміння орієнтуватися не тільки по сонцю, але й по зіркам. Найважливіші орієнтири сузір'я Великої і Малої Ведмедиці («Лось», «Сохатий», лосиця Хеглен з телям) могли отримати свої архаїчні звірині найменування в пору переважання полювання на оленя і лося. У мезолітично-неолітичний час людина мимоволі звернула увагу на небо і, ймовірно, тоді ж «заселив» його дублікатами земних явищ, земної мисливської повсякденності.
Третім загальним міркуванням є питання про датування епохи берегинь і упирів - самій ранній стадії слов'янського язичництва на думку руського книжника XII в. Стадія ця, зрозуміло, не тільки слов'янська, але й загальнолюдська. Дуалістичний анімізм міг зародитися і в більш ранній час, але доказів цього у нас немає. Для мезоліту непрямим доказом може служити, на мій погляд, найменування духу добра і доброзичливості, антипода вампірів, берегинею. У цьому слові дуже явно простежується зв'язок зі словом «берег» і дієсловом «берегти», «оберігати». Тільки в ту епоху, коли водна стихія змінювала обличчя землі, прориваючи гори, розливаючись на сотні кілометрів, змінюючи обриси морів, створюючи нові контури материків, і могла первісна людина, вперше зіткнувся з такою масою нестійкою і нестримної води, зв'язати семантично «берег» і «оберігати».
У палеоліті протистояли один одному не стільки абстрактні сили добра і зла, скільки цілком реальні групи людей реальним чередам звірів. Світ добра і благодаті багаторазово втілювався в реалістичних образах мамонтів, бізонів, оленів, до яких немислимо застосувати термін «берегині», оскільки вони не оберігали мисливця, а оборонялися або нападали. У мезоліті і мисливському неоліті достаток несподіваних і непередбачуваних небезпек в болотистих заростях тайги, в лісах посилювало віру в упирів-вампірів. Рятівною смугою землі для мисливця, що бродить по лісі або пливе по воді на човні-довбанки, був берег, берегові дюни. Саме тут, на піщаній мілині, людина і ставила свої недовгочасні житла. Берегині, яких згодом зіставили з русалками, могли спочатку бути пов'язані не з самою водною стихією, а з її кінцем, кордоном, з берегом як початком безпечної землі. Вампір - ВАП'РЬ може бути осмислений як дуже архаїчне визначення «чужої, іншої сили». Не підлягає сумніву, що в мезоліті зміцнюється культ предків, доказом чому є загальноплеменні могильники типу знаменитого Оленьоострівського.
Думаю, що цих попередніх зауважень достатньо, для того щоб показати важливість дослов'янських археологічних культур на тій території, де пізніше в певних історичних умовах починають формуватися праслов'яни. Коріння дуже багатьох землеробських релігійних уявлень йдуть, природно, в ту віддалену епоху, коли «протоетнічна» карта Європи була ще зовсім інша, а нові уявлення про світ, про надприродні світові сили вже складалися, оформлялися і, як покаже подальший виклад, лягли в основу не тільки первісного, але і середньовічного язичництва.
У триступеневої періодизації слов'янського язичництва, даної в «Слові про ідолів», ми розглянули першу стадію, незмірну за її хронологічній протяжності, що тривала, ймовірно, десятки тисячоліть.
Перехід від мисливського, привласнюючого господарського комплексу до виробничого землеробсько-скотарського, означав найбільший переворот у всьому житті людства, в тому числі, природно, і в сфері релігійної. Тривала епоха упирів і берегинь змінилася аграрним культом Рожениць і Рода.
Культ Рода як божества Всесвіту, всієї природи і родючості. Цей культ близький до культу Озіріса і був поширений на Близькому Сході і в Середземномор'ї, звідки він дійшов і до слов'янського світу, затуливши собою стару демонологію. Можливо, що рожениці були землеробською трансформацією доброзичливих берегинь. Хронологічно шанування верховного землеробського божества Рода і Рожениць мало б охоплювати всю епоху панування землеробського (неполивного) господарства, але наш автор поставив культ Рода у слов'ян в залежність від стародавніх греків і римлян, ніж обмежив його і хронологічно тільки тим періодом, який називають залізним століттям . Можливо, що культ двох Рожениць (який ми можемо припускати для енеоліту) передував історично культу єдиного Роду.
Поєднання «Рід і рожениці» з'явилося не відразу. Першими з'явилися в матріархальному землеробському суспільстві жіночі божества - рожениці, а бог-чоловік з'явився пізнішим нашаруванням.
З числа тих нових ідей, які з'явилися у осілих хліборобів, мабуть, на перше місце слід поставити ідею священності житла і домашнього вогнища. Ймовірно, і в палеоліті були якісь обряди (згадаймо розмальований череп мамонта в підставі чума), пов'язані з житлом, але про них нам важко судити. Мезолітичні мисливці в силу своєї більшої рухливості не залишили нам ніяких слідів заклинальних церемоній, присвячених житлу. Землеробські ж племена як на Балканах, так і на північ від них, в зоні індоєвропейської колонізації, зберегли цілий пласт археологічних документів, що свідчать про магічні уявлення, пов'язані з житлом. Це - різноманітні глиняні моделі будиночків, іноді дають нам зовнішній вигляд будівлі з її вертикальними стовпами або з гладкими писаними стінами, іноді ж розкривають перед нами тільки інтер'єр будинку з піччю, лавками і навіть начинням (макітри, жорновки).
Мисливська тематика відступила на другий план. Головним для хліборобів був, природно, процес дозрівання врожаю. У релігійній сфері ці землеробські ідеї виражалися в стійкій символіці: земля-жінка; засіяна нива уподібнювалась жінці, дозрівання зерен - народженню дитини. Велика увага приділялася темі дощу, необхідного полям. У символічному вираженні це виглядало, як молоко богині. Істотну роль відігравав культ добрих змій, вужів-«Господарик», частково пов'язаних з дощем.
Більш детально розглянути питання про землеробської космогонії і про культ Рожениць нам вдасться не на балкано-дунайському матеріалі, а на матеріалі північно-східної околиці індоєвропейської спільності (яка, до речі сказати, виявилася згодом частиною слов'янської прабатьківщини) - області трипільських енеолітичних племен, де надзвичайна повнота археологічних даних і багатство мальованої кераміки яскравіше і повнокровніше, ніж де-небудь в Європі, розкривають перед нами ідеологію первісних землеробів. До часу розквіту трипільської культури (кінець IV - початок III тисячоліття до н.е.) землеробство налічувало вже не одне тисячоліття свого існування. Воно вже визначилося як орне, з використанням упряжки волів, вона утвердилася як головна частина землеробсько-скотарського комплексу. Оформилася і усталилася цілком і ідеологія хліборобів. Трипільська культура цікава для нас не тільки своїм географічним положенням, а й тим, що тут ми бачимо найвищий злет первісного землеробського мистецтва, багатого космогонічним і навіть міфологічним змістом.
Для раннього трипілля, коли панував прокреслений орнамент, а не розпис, особливо характерні судини з двома парами жіночих грудей, рельєфно виліплених з самого Тулова судини. З ними пов'язані не тільки вужі, а й сонячні спіралі. Небесний характер чотирьох грудей не підлягає сумніву, а тривалість існування цього мотиву у всій Європі протягом енеоліту та бронзового століття змушує нас дуже серйозно поставитися до нього. Дві пари жіночих грудей мають на увазі уявлення про дві жіночі істоти, двох небесних (їх груди іноді стають сонцями) богинь, що мають пряме відношення до необхідного хліборобам дощу. Нам тепер легко вгадати цих двох богинь, подавальниць блага - це вже добре відомі нам дві полужінки-полуваженкі небесного ярусу світу, про які йшлося попереду. Чари із зображенням двох оленів і «пливуть олені» у верхньому ярусі розпису судин свідчать про існування цих уявлень і y трипільців як у ранній період, так і в пізній. Пара небесних богинь виступає y трипільців не тільки у вигляді оленів або безликих грудей, але і в жіночому вигляді. Відомі глиняні вівтариками (Ліпкани, Трушешті) із зображенням двох жіночих фігур. На простенькому вівтарику з Ліпкан фігурки не відрізняються від звичайних статуеток, а трушештській вівтарик більш складний: внизу позначено шість ідолоподібних стовпчиків, а над ними височіють дві гранично стилізовані фігури з намистами; голови їх перетворюються на чаші. Дві богині y вівтаря - це свідчення міцно усталених поглядів. Не підлягає сумніву, що у всіх випадках (чи буде це пара жіночих грудей або дві богині) цим парним символом позначаються дві небесні подательки благ, дві вищі істоти, сприяючі народженню врожаю[33].
Виникає закономірне питання: чи не є ці дві богині - подательки дощу не тільки спадкоємицями небесних оленів, а й тими роженицями, культ яких так міцно тримався аж до середньовіччя, а пережитки якого у вигляді зображень жінок, які народжують з оленячими рогами на головах дожили в селянській вишивці до XIX ст.?
За давньоруських повчань проти язичництва рожениці завжди пов'язані з Родом, верховним божеством неба, повелителем хмар, творцем життя землі. Цілком природно, що до часу фіксації цих вірувань пізніший патріархальний Рід відтіснив матріархальних рожениць і посів перше місце як головний одноосібний бог Всесвіту. Руські середньовічні пам'ятки, що зберегли двоїсте число в згадці рожениць, дозволяють вважати, що богинь-Рожениць було саме дві. Свято Рожениць - свято осіннього врожаю[42].
Сусідство культу небесного Рода з культом Рожениць в середньовічній Русі і тотожність культу Рожениць культу християнської богородиці дозволяють висловити припущення, що дві трипільські богині, відображені в «грудастих» судинах, можуть бути зіставлені з пізнішими роженицями з більшою підставою, ніж маленькі безгруді фігурки, вкриті татуюванням. Повернемося до розписних судин з ликами космічної богині. Як на всіх етапах розвитку релігії, тут немає повної заміни старого новим, - тут існує старе уявлення про двох богинь: величезні сонцеподібні очі космічних ликів є в той же час і традиційними чотирма жіночими грудьми, виділеними рельєфом. Тому важко ствердно сказати про кількість зображених персонажів: по числу грудей їх має бути два, а за кількістю їх самих може бути і чотири. Враховуючи складність і синкретичність первісного мислення, можна допустити і зображення одного божества (одночасно глядач бачить тільки один лик), озирається Всесвіт у чотирьох напрямках. Сама можливість міркувати про число богинь, представлених у цьому цікавому розпису, говорить про те, що архаїчна чітка парність небесних богинь вже втрачалися; народжувався новий погляд, і дві рожениці поступалися місцем єдинії Великії Матері Світу, яка в майбутньому повинна буде передати свої права Урану, Кроносу, Зевсу грецької міфології або Дьяус, Варуне, Індрі індійців. Праслов'янське суспільство в VI-IV ст. до н.е., що займало східну половину великої слов'янської прабатьківщини, досягло вищого рівня первісності. З цієї епохи, званої скіфської, починається півторатисячолітній період, що завершується створенням феодальної держави Київської Русі. Цілісність визначеного періоду двічі порушувалася: вторгненням в степу сарматів-кочівників (ІІІ ст. до н.е.) і вторгненням гунів (IV ст. н.е.). У середині цього періоду можна намітити один істотний кордон, пов'язаний ні з зовнішніми подіями, а з рівнем розвитку самого слов'янського суспільства. Таким кордоном є V-VІ століття нашої ери, що характеризується трьома категоріями нових явищ: по-перше, слов'яни перестали піддаватися кочівникам, і нові наїзди (авар, хозар, печенігів) зустрічали тверду оборону. По-друге, слов'яни здійснили військову колонізацію балканських володінь Візантії, по-третє, слов'яни почали мирну колонізацію лісової зони Східної Європи. У цьому періоді виникають величезні святилища на горах під відкритим небом, які відображають потребу в багатолюдних загальноплеменних "соборах", "зборах". Це щорічне свято влаштовувалось на честь таких священних предметів, як плуг, ярмо, сокира і чаша. Тоді ж, під скіфським впливом, відбувається зміна слов'янського терміна "див", "дий" на нове позначення - "бог", утримавшись назавжди.
Третя стадія, тривалість якої обчислювалася всього лише десятиліттями або одним-двома сторіччям. Час виникнення дружинного культу Перуна ми зможемо визначити в результаті аналізу різних матеріалів, але, судячи з Збруцького ідолу IX ст., Де бог-воїн зображений не на головній лицьовій грані, а на бічній, культ бога князів і князівських чоловіків дійсно є всього лише ровесником Київської Русі.
Близько півтора століть (ІХ-Х ст.ст.) Київська Русь була державою з язичницькою системою, що нерідко протистояла проникненню християнства. В епоху Святослава, у зв'язку з війнами з Візантією, християнство стало гнаною релігією, а язичництво було реформовано і протиставлено проникаючому на Русь християнству. Дійсність вимагала якогось упорядкування первісної язичницької релігії з її племінними культами і приведення її у відповідність з новим рівнем державного життя.
До кінця Х ст., В результаті реформ, метою яких було об'єднання всієї держави під владою однієї людини, на Русі складається пантеон Володимира, де язичницькі божества були розставлені в порядку їх старшинства і кожному з них були умовно протиставлені античні боги і християнські святі.
В основі східнослов'янського пантеону лежав принцип протиставлення певних сфер космосу, і перш за все світу небесного і світу земного. В якості бога неба, бога грози і блискавки, що посилає на землю дощ, шанувався Перун. Культ Перуна був пов'язаний з височинами (горами, пагорбами) і дубовими гаями. Так само Перун сприймався як покровитель військової дружини і його ватажка князя. Перун розумівся не просто як перший з богів, але і як бог по перевазі, «представник і заступник всіх богів, бог взагалі». Проте верховенство Перуна за своєю суттю було дуже далеко від справжнього єдинобожжя [16].
Культ Перуна як покровителя дружинно-княжих кіл Київської Русі. Необхідно погодитися з Є.В. Анічков, що військовий культ бога грози був дуже пізнім явищем, яке виникло одночасно з руською державністю.
Другий з головних богів у слов'ян - це Велес (Волос). Обидва імені божества зустрічаються в джерелах і можуть розглядатися як взаємозамінні. Якщо Перун - це бог височини, бог верхнього повітряного світу, то Велес - бог низин, бог нижнього світу - земного і водного. Зв'язок Велеса з господарсько-продуктивною, плодоносною функцією зі скотарством і землеробством, відбивається в численних пізніх пережитках. Мотив рослинної родючості втілюється в образі «Волосовою борідки» - кількох нестиснутих колосів («Волот»), що залишаються на ниві в дар божеству. Ім'я бога Велеса, цілком ймовірно, безпосередньо пов'язане з найдавнішим шаром слов'янської лексики, що відноситься до процесу обробки землі [2].
СТРИБОГ - Род – Святовит - Сварог ("Небесний"). Древнє головне божество піднебіння і Всесвіту, "бог-батько". Уподібнити християнському богу-творцю Саваофу. У грецькій міфології йому приблизно відповідає Уран. Стрибог оскаржував у Перуна місце на слов'янському Олімпі. Інші вищі боги, за свідченням деяких древніх рукописів, вважалися його синами - «Сварожичами».
ДАЖДЬ-БОГ - Сонце - син Сварогів. Древнє божество Природи, сонячності, "білого світу", подавач благ. Повністю відповідає античному Аполлону і протиставлявся християнському богу-сину. Даждьбог і Стрибог обидва були небесними богами. Даждь-бог: слово, яке перш переводили «палючий бог», а тепер перекладають як «дай багатство».
МОКОША - Давня богиня землі і родючості. Доповненням до неї служать "вила" - русалки, що забезпечують зрошення нив росою. Може бути прирівняна до грецької Деметри "Землі-матері" та християнської матері божої. Часто зображувалася з турьім "рогом достатку".
СЕМАРГЛ - Божество насіння, паростків і коренів рослин. Охоронець зелені. У більш широкому сенсі - символ "збройного добра". Посередник між верховним божеством неба і землею, його посланець. Мав пряме відношення до Мокоші, як божество рослинності, пов'язаної з грунтом.
ХОРС - Божество сонячного світила. Представляв собою невіддільне доповнення до образу Дажбога-Сонця. З ім'ям Хорса пов'язані ритуальні "хороводи" і руський прислівник "добре" - "сонячно". Ставлення Хорса до Дажбог можна визначити аналогією з Геліосом і Аполлоном у греків. Східнослов'янські божества близькі за складом і функціональним характеристикам в релігійно-міфологічній системі епохи індоєвропейської єдності. Аналізуючи релігійну ситуацію в дохристиянської Русі не можна не враховувати, що за основними структурними характеристиками східнослов'янський політеїзм був ідентичний політеїстичним віруванням фінно-угорських народів Східної Європи.
Культ Перуна у системі різноманітних язичницьких уявлень не витіснив, а лише відтіснив попередні культи, які виявилися надзвичайно живучими і доставляли значно більш клопоту церковникам, ніж швидко зниклий культ дружинного Перуна. Ті самі князівсько-боярські кола, які нещодавно вводили культ Перуна, дуже швидко змінили його на християнство.
Перуну після хрещення Русі молилися тільки «по Україні», а про культ Рода і Рожениць наші джерела говорять як про повсюдне, стійке і невигубне. Відома навіть календарна дата свят і бенкетів на честь Рожениць - 8 вересня, день Різдва Богородиці; відомо, що «череву робітні попи» заради матеріальних вигод («отклад») примирилися з бісівської трапезою на честь Роду і Рожениць.
Така ця цікава і глибока періодизація, з якою ми значною мірою можемо погодитися. Головною ланкою в ній є ера Роду, який подібно Кроносу, міфологічному батькові Зевса, передував Перуну княжих часів.
Р
ОЗДІЛ
3. ЯЗИЧНИЦТВО ТА ХРИСТИЯНСТВО:
НАСТУПНІСТЬ
ТА КОНФЛІКТ
