59. Етика утилітаризму.

У XIX ст. складається етика утилітаризму, що розглядає будь-які природні або соціокультурні феномени з огляду на їх корисність, а не згідно з їх об´єктивними якостями. Основоположником англійського утилітаризму був Ієремія Бентам. Його наступники Джеймс Мілль Джон Стюарт Мілль обґрунтували принципи цього напрямку. Утилітаризм, у свою чергу, впливав на філософію та етику американського прагматизму. Ідеї етики Бентама викладені у двотомній праці "Деонтологія, або наука про мораль". В основу її покладений принцип оцінювання діяльності людей відповідно до її корисності. Йдеться не про суспільну корисність діяльності, а про приватний інтерес особи. Доброчесними оголошувалися вчинки, що збільшують насолоду людини і применшують її страждання. Механізмом, що є рушієм людських учинків, Бентам уважає психіку людини: почуття страждання та задоволення. Людина постійно перебуває між цими двома психічними станами. Корисність вчинків дає відчуття задоволення, що тотожне поняттю щастя. Відповідно протилежним йому є почуття нещастя. Поняття корисності Бентам ставить у центр розуміння мотивів людських учинків, а також уважає, що з нього доцільно виводити моральні та законодавчі норми. Він схильний вважати, що поняття корисності лежить в основі людської природи загалом. Бентам не оминає питання про зв´язок приватних та суспільних інтересів. Розгляд їх здійснюється на ґрунті поняття "сутність". Він виділяє два типи сутностей. Перші — ті, що існують реально, або ті, що осягаються здоровим глуздом. Другий — це ті, що реально не існують. До них Бентам зараховує категорії, зокрема етичні. Він заперечує існування моральних зв´язків між людьми, оскільки моральні відношення, на його думку, не що інше, як порожня фраза, удавана величина. Послідовник і пропагандист учення Бентама Джеймс Мілль головним джерелом знань про світ вважав відчуття у їх безпосередності. Найпростіші відчуття задоволення та незадоволення асоціюються з певним вчинком. Єдність почуттів та вчинків складає зміст моральності. Джерелом почуття задоволення є багатство, влада, самоутвердження, отже, ці егоїстичні чинники поведінки і складають основу моральності. Джон Стюарт Мілль, син Джеймса Мілля обґрунтовує моральну цінність вчинків їх корисністю. Правда, на відміну від своїх попередників, корисність він не зводить до егоїстичного задоволення. Мілль виводить джерела моральності з психічної структури особи. В основі суспільних явищ лежать загальні закони людської природи. Вони є предметом наук про людину. Етика ж — це мистецтво. Мистецтвом вона є в тому сенсі, що покликана виробити сукупність норм, спираючись на які людина могла б позбутися страждань, переживань і почуватися щасливою. Етика — засіб морального самоудосконалення людини, а отже і суспільства.

60. Етика прагматизму

Прагматизм як філософська течія зародився у 70-ті роки XIX ст. у США і набув найбільшого поширення у XX ст. напередодні Другої світової війни. У другій половині 40-х років поступився місцем неопозитивізмові. Етика прагматизму вбачає найяскравіше вираження людської сутності в дії, а цінність чи відсутність цінності пізнання ставить у залежність від того, чи служить воно дії, життєвій практиці. Прагматизм (лат. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка, ігноруючи об'єктивну основу понять, ідей, теорій, норм, оцінює їх, беручи до уваги лише їх практичну ефективність. Представники прагматизму високо цінують реальний досвід людини, і це споріднює його з емпіризмом. Має він багато спільного і з позитивізмом. Найпомітнішими представниками цієї течії є американські мислителі Чарлз-Сандерс Пірс (1839—1914), Вільгельм Джеме (1842—1910), Джен Дьюї (1859—1952). Багато їх міркувань безпосередньо стосуються стрижневих етичних проблем. Наприклад, на думку В. Джемса, добро є тим, що відповідає певним потребам. Кожна моральна ситуація унікальна, а тому щоразу доводиться приймати різні рішення. Прагматисти виступили проти крайнощів морального догматизму й абсолютизму, які розглядали моральні цінності як позачасові, універсальні, незалежні від життєвих ситуацій, а також проти ірраціоналізму, скептицизму, неопозитивізму, які не погоджувались з твердженням, що моральні уявлення ґрунтуються на знаннях. Однак і вони не уникнули крайнощів, насамперед релятивізму. Вважаючи життєво практичним своє вчення про мораль, представники прагматизму заперечують необхідність загальних моральних принципів, оскільки, на їх погляд, людина повинна (змушена) самотужки розв'язувати моральні проблеми, враховуючи особливість кожної життєвої ситуації, в якій вона опинилася. Роль етики як теорії моралі вони заперечують чи принаймні применшують. На їхню думку, за допомогою розуму можна розв'язувати лише питання про вибір засобів досягнення мети, але обґрунтувати мету розумом неможливо. Тому пов'язані з проблемами мети питання не можуть належати до компетенції етики. Мету визначають вольові устремління людей, розум фіксує її як постфактум (лат. post factum — після зробленого), коли людина вже діє. При розв'язанні моральних проблем він водночас бере участь у розв'язанні утилітарних проблем, пов'язаних з тим, як найефективніше досягти конкретної мети. Загалом прагматизм, виявляючи неабияку увагу до практично-утилітарних аспектів життя, абсолютизує таке відношення людини до дійсності, недооцінюючи релігійне, естетичне, моральне відношення, ігноруючи істину, що за всієї неповторності життєвих ситуацій вони мають те спільне, без чого моральні норми немислимі.