68. Зовнішньополітичні стратегії Ірану в 1970-і рр.

Політика Ірану на Близькому та Середньому Сході у 1950-і – 1970-і рр.

В 1950-і роки ближньо- і середньосхыдна політика Ірану не відрізнялася особливою активністю, але стабілізація економічного становища до середини 1960-х рр. змусила шахську адміністрацію задуматися про «історичну місію» Ірану в регіоні.

Шах Мохамед Реза Пехлеві мріяв привести Іран “до великої цивілізації”. Для цього необхідно було досягти таких проміжних цілей:

по-перше, вирішення внутрііранських завдань, зокрема забезпечення військово-політичної стабільності держави, створення незалежної економіки з розвинутою промисловістю, будівництво потужних збройних сил;

і, по-друге, перетворення Ірану в регіональний центр сили шляхом досягнення на Ближньому й Середньому Сході політичного, економічного й військового лідерства.

Перше завдання повинна була вирішити так називана «біла революція» - програма реформ по кардинальній модернізації іранського суспільства.

Що стосується другого пункту, то варто згадати, що менш ніж за десять передреволюційних років шах, завдяки вдало сформованій нафтовій і політичній кон'юнктурі зміг перетворити свою армію в найбільш потужну на той час на Ближньому й Середньому Сході. Так, за цей період чисельність особового складу іранських збройних сил зросла в 2,5 рази (з 161 тис. чоловік в 1970 р. до 415 тис. в 1978 р.),

За цей же період значно збільшився бойовий склад ВР Ірану. Особливо глибокі зміни відбулися у ВПС і ППО. Так, якщо в 1970 р. у країні налічувалося три винищувально-авіаційні бази, то в 1978 р. їхнє число зросло до дев'яти. Більш ніж подвоїлася кількість ескадрилій тактичної авіації, у чотири рази стало більше ескадрилій допоміжної авіації. У цілому бойовий склад ВПС Ірану виріс більш ніж у два рази.

За 1970-і роки зросли кількість й інтенсивність проведених навчань і маневрів як по національних програмах, так й у рамках регіональної військово-політичної організації СЕНТО.

Політика шахського керівництва, спрямована на нарощування військової потужності країни, принесла певні плоди. Однак перемога ісламської революції в лютому 1979 р. наочно продемонструвала, що ця “шахіншахська армія” була не в змозі врятувати шахський трон.

Ірано-американські відносини. 

Під час 2с.в. співробіт. з Нім.. Брит. війська окупували Іран з Півдня а СРСР- з півночі. СРСР намагався розбити Іран на дрібні утворення. Іран приєднується до Багдадського пакту. 1955 ірано-амер угода стосовно нафтових проблем і військової допомоги США. 1960 Іран бере учать у заснуванні ОПЕК. 1965 початок опозиційної діяльності Хомейні (потім втік до Парижу). !979 відбулися військові реформи що стали вирішальним фактором революції. 1979 -- шах втікає, СЕНТО (Багд пакт) припиняє свою діяльність.

Первыми внешнеполитическими шагами молодого государства стали: отказ от союза с США, аннулирование военных соглашений и заказов на покупку вооружений, ликвидация военных баз США в Иране, выход из блока СЕНТО, вывод иранских войск из Омана, разрыв отношений с Израилем, Египтом, установление тесных связей с Организацией освобождения Палестины, провозглашение во внешней политике независимого курса и вступление в Движение неприсоединения. Новое руководство на первых порах уделяло больше внимания политическим вопросам в ущерб экономическим.

Вскоре после прихода к власти радикально настроенные круги шиитского духовенства выдвинули лозунг борьбы за победу «всемирной исламской революции» и создание «исламской уммы (общины) во всем мире», который привел к обострению отношений Ирана со многими арабскими государствами, возглавляемыми мусульманами-суннитами, в частности, с Бахрейном, Кувейтом, Оманом, Иорданией, Саудовской Аравией.

С первых лет правления духовенства накалились отношения ИРИ с США. Главной причиной было то, что Соединенные Штаты оказывали поддержку шаху, которого многие считали “врагом иранского народа”. То, что США предоставили убежище шаху, стало поводом для беспрецедентного нарушения международного права в виде захвата американского посольства в Тегеране, персонал которого был взят в заложники и удерживался в плену более года. Іран і США відмовилися від будь-яких прямих кон­тактів одна з одною (1980 – розірвані дипл відносини, до сьогодні не відновлені). СРСР дуже зрадів цьому і почав розгул Ірак як можливу сферу розширення свого впливу, але Хомейні сказав “ні Захід, ні Схід”, проводячи політику обособленості. Під час ірано-іракської війни 1980-1988 років амери­канці відкрито підтримували Ірак. Найвищою точкою напруження між країнами став інцидент 1988 року, коли над Перською Затокою американська ракета знищила іранський авіалайнер і загинуло 280 чоловік.

На сьогодні залишаються заблокованими значні іранські кошти на рахунках в американських банках. США зробили кілька спроб повніс­тю ізолювати Іран в першій половині 90-х років. Зокрема, В мае 1995 года было введено полное эмбарго на торговлю с Ираном, которое действует и поныне. Оно предусматривает: 1) запрет на покупку и продажу американскими компаниями иранской нефти; 2) запрет на весь экспорт США в Иран; 3) запрет на все виды инвестирования. Этим Соединенные Штаты не ограничились. В августе 1996 года президент Клинтон подписал закон, предложенный сенатором А. д’Амато, по которому иностранные компании, делающие в Иране инвестиции более чем на 40 млн. долларов, должны подвергаться экономическим санкциям. Діє повна заборона американським компаніям на торгівлю з Іраном.

Керівництво США усвідомлює, що політика ізоляції Ірану є не­продуктивною, адже на місце американських корпорацій на іранському ринку приходять європейські, китайські і російські. Сполучені Штати втратили в Ірані ринок, який на початку 70-х років приносив американсь­ким корпораціям чотири мільярди доларів щорічно. Іран, зважаючи на його географічне положення, енергоресурси і місткий ринок, завжди буде привабливим партнером для співробітницва.

Бывший президент ИРИ Хашеми-Рафсанджани, который занимал этот пост до лета 1997 года, пытался сделать политику Ирана более гибкой и умеренной.

Новый этап во внешней политике ИРИ наступил с приходом к власти в мае 1997 года президента Мухаммада Хатами. Он заявляет о готовности Ирана иметь добрые отношения с любой страной. Большой международный резонанс вызвало интервью Хатами корреспондентке CNN 7 января 1998 года, в котором он фактически заявил о готовности вести диалог с США. Но к этому негативно отнеслось правящее в Иране консервативное крыло. В своем выступлении в ноябре 1998 года по случаю 19-й годовщины захвата американского посольства духовный лидер ИРИ аятолла Али Хаменеи отверг возможность официальных или неофициальных связей с США.

С 1997 Хатамі став президентом. Відхід від ізоляційної політики і заявленная как основа внешнеполитического курса, концепция «диалога цивилизаций» (політика спілкування і діалогу) снимает опасения о религиозной нетерпимости иранцев. На этом фоне достаточно странным выглядит факт, что ирано-американские отношения на протяжении 90-х гг. не только не проявили признаков нормализации, но и заметно ухудшились при президентстве У. Клинтона, при котором был принят в 1995-96 гг. ряд санкций в отношении Ирана: запрет на покупку нефти в Иране, полный запрет экспорта и инвестиций в Иран, знаменитый ИЛСА (Iran and Libya Sanctions Act); Иран был объявлен главным спонсором международного терроризма и поставлен на одну доску с режимом С. Хусейна.

Іранська опозиція близькосхідному мирному процесу, тренування бойови­ків з арабських країні, фінансова допомога палестинським екстримістським рухам.

США звинувачуюь іранське керівництво в сприянні міжнародному тероризму. Американці здійснюють тиск на Китай для того, щоб той не допомагав Ірану розробляти зброю масового знищення і засоби її до­ставки. США насторожує те, що Іран запросив багатьох російських фахів­ців в галузі ракетних і ядерних технологій для розробки власної ядерної зброї.

В 2004 на виборах консерватори на чолі з Хоменеі відсторонили від виборів багатьох прибічників Хатамі