- •Проблема територіального суверенітету у зовнішній політиці Японії в 50-і – 70-і рр.
- •Основні правові та політичні засади демілітаризації японської політики.
- •Доктрина Йосіди.
- •Основні пріоритети зовнішньої політики Японії у 1980-і рр.
- •Зовнішньополітичні стратегії Японії у 1990-і - 2000-і рр.
- •Концепції політики Японії щодо країн Південно-Східної Азії.
- •Атр у зп Японії в 1980-2000 рр.
- •Миротворча діяльність у зовнішній політиці Японії.
- •Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у зовнішній політиці Японії.
- •Проблема суверенітету Японії в японсько-американських відносин у 1950-і – першій половині 1970-х рр.
- •Основні проблеми японсько-американських відносин у другій половині 1970-х-1980-і рр.
- •Трансформація японсько-американського союзу у 1990-і-2000-і рр
- •Нормалізація японсько-радянських відносин. Спільна декларація 1956 р.
- •14. Японсько-китайські відносини у 1990-і – 2000-і рр.
- •15. Становлення зовнішньополітичної програми кнр у 1940-і- на початку 1950-х рр.
- •6. Зовнішньополітичні доктрини кнр у 1950-х – першій половині 1960-х рр.
- •17. Зовнішньополітичні концепції кнр періоду „культурної революції”.
- •18. Зовнішньополітичні концепції кнр кінця 1970-х рр.
- •19. Вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на зовнішню політику кнр у другій половині 1980-х – 1990-і рр.
- •4 Грудня 1982 р. – 4 конституція. Основні елементи зп Китаю:
- •20. Зовнішньополітичні доктрини кнр у 1980-і – 1990-і рр.
- •21. Доктрина зовнішньої політики кнр на початку ххі століття.
- •22. Виникнення тайванської проблеми та підходи кнр до її вирішення у 1950-і – 1960-і рр.
- •23. Тайванська проблема в зовнішній політиці кнр у 1980-і – 2000-і рр.
- •24. Китайсько-американське зближення на початку 1970-х рр. Китайсько-американські комюніке.
- •25. Проблеми китайсько-американських відносин у другій половині 1990-х – 2000-і рр.
- •26. Причини розколу у китайсько-радянських відносинах.
- •27. Китайсько-російське стратегічне партнерство.
- •28. Проблема “возз’єднання батьківщини” в сучасній зовнішній політиці кнр.
- •29. Політика кнр в Індокитаї у 1960-і – 1980-і рр.
- •30. Енергетична безпека в зовнішній політиці кнр в 1990-і – 2000-і рр.
- •31. Проблема об’єднання у зовнішній політиці країн Корейського півострова.
- •32. Міжкорейський діалог у 1980-і – 2000-і рр.
- •33. Міжнародні механізми розв’язання «ядерної проблеми» на Корейському півострові.
- •34. Основні пріоритети та принципи зовнішньої політики Індонезії в кінці 1950-х – на початку 1960-х рр.
- •35. Зовнішньополітичні концепції Індонезії у другій половині 1960-х – 1980-і рр.
- •36. Місце асеан у зовнішній політиці Індонезії
- •37. Ісламський фактор в зовнішній політиці Індонезії.
- •38. Регіональна політика Індонезії в пса та атр в 2000-і рр.
- •39. Регіональна політика Індії в Південній Азії у 1990-і – 2000-і рр.
- •40. Проблема регіонального лідерства в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1980-і рр.
- •41. Нейтралізм і неприєднання як основи зовнішньої політики Республіки Індії.
- •42. Проблеми міжнародної безпеки в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1990-і рр.
- •43. Зовнішньополітичні концепції Індії у 1990-і – 2000-і рр.
- •45. Індійсько-американські відносин у 1990-і – 2000-і рр.
- •46. Вплив територіальних проблем на відносини Індії із сусідами у 1960-і –1970-і рр.
- •47. Кашмірська проблема в зовнішній політиці Індії.
- •48. Індійсько-пакистанські конфлікти у 1960-і – 1970-і рр.
- •49. Індійсько-пакистанські відносини у 1990-і – 2000-і рр
- •50. Нормалізація індійсько-китайських відносин
- •51.Еволюція Індії на Середньому і Близькому Сході
- •52. Ракетгно-ядерна програма Індії та етапи її реалізації
- •53. Багатостороння дипломатія Індії на сучасному етапі. Індія і реформа оон.
- •54. Відносини стратегічного партнерства в з.П. Індії у постбіполярний період
- •55. Відносини Індії із країнами снд
- •56. Роль Індії в русі неприєднання
- •57. Засади зовнішньої політики Пакистану у 1950-60-і роки
- •58. Основи пакистансько-американського і пакистансько-китайського зближення у 1980-і рр.
- •60. Місце Афганістану у зовнішній політиці Пакистану.
- •61. Кашмір у зовнішній політиці Пакистану.
- •62. Бангладешська криза та її наслідки для зовнішньо-політичної стратегії Пакистану.
- •63. Етнічний фактор у з.П. Пакистану
- •Религия
- •Проблеми енергетичної безпеки в Пакистані.
- •66. Основні проблеми зовнішньої політики Ірану у 1940-і – на початку 1950-х рр.
- •67. Політика Ірану на Близькому та Середньому Сході у 1960-і – 1970-і рр.
- •68. Зовнішньополітичні стратегії Ірану в 1970-і рр.
- •69. Конституційні та ідеологічні засади зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран.
- •70. Концепція та політика експорту ісламської революції у зовнішній політиці Ісламської Республіки Іран.
- •71. Зовнішньополітичні концепції ірі в 1990-і рр.
- •72. . Ірансько-російські відносини
- •73. Ірансько-американські відносини у 1980-і – 2000-і рр.
- •74. Основні проблеми зовнішньої політики ірі в 2000-і рр.
- •75. Політика Ісламської Республіки Іран щодо країн Перської затоки.
- •76. Ядерна програма Ісламської Республіки Іран і позиції великих держав
- •77.Зовнішня політика Турецької Республіки на початку "холодної війни" (1948-1953 рр.)
- •78.Зовнішньополітичні концепції Туреччини в 1980-і -1990-і рр.
- •79.Проблеми безпеки в зовнішній політиці Туреччини в 1940-і - 1950-і рр.
- •80. Турецько-американські відносини після завершення «холодної війни».
- •81. Кіпрська проблема в зовнішній політиці Туреччини.
- •82. Турецько-грецькі відносини.
- •83. Місце нато в зовнішній політиці Туреччини.
- •84. Проблема інтеграції Туреччини в єс в 1990-і – 2000-і рр.
- •85. Турецько-ізраїльські відносини.
- •86. Арабська політика Туреччини у 1960-і - 1970-і рр.
- •87. Зовнішньополітичні концепції Туреччини в 2000-і рр.
- •88. Політика Туреччини на Близькому Сході у 1990-і – 2000-і рр.
- •90. Політика Туреччини на пострадянському просторі.
79.Проблеми безпеки в зовнішній політиці Туреччини в 1940-і - 1950-і рр.
Починаючи з 1940-х, активне співробітництво зі США, Великою Британією та Францією у військ.-політ, сфері розгорнула Туреччина. 29.03.1946 був підписаний тур.-іракський договір про дружбу й добросусідські відносини, який обидві сторони, а також США та Велика Британія, розглядали як основу для створення регіонального блоку. Упродовж 1946 тур. уряд намагався схилити арабські країни, перш за все Єгипет, Сирію та Ліван, до вступу в цей союз. У січні 1947 Туреччина уклала з Трансйорда-нією договір про дружбу, а у квітні 1947 угоду про союз. На противагу тиску зах. д-ав і Туреччини більшість арабських країн підписали 17.06.1950 Пакт про колективну безпеку. Після вступу в НАТОу вересні 1952 Туреччина активізувала зусилля, спрямовані на приєднання арабських д-ав до регіонального військ, блоку. У жовтні 1951 Туреччина, підтримувана США, Великою Британією та Францією, запропонувала Єгипту проект військ, союзу під назвою «Середньосхідне командування», за яким планувалось включити арабські країни, Туреччину й Ізраїль. Туреччина також активно підтримувала план створення військ, союзу на Бл. Сході, висунутий США й Великою Британією восени 1952 («Середньосхідна оборонна організація»). Позиція Туреччини призвела до загострення відносин з арабськими країнами. На поч. 1954 Єгипет фактично припинив дип. зносини з Туреччиною.
2.04.1954 був підписаний тур.-пакистанський договір про дружбу і співробітництво, який передбачав активне співробітництво з питань взаємної оборони, вир-ва зброї та військ, спорядження. Туреччина запропонувала арабським д-вам приєднатися до дог-ру з метою створення військ, союзу, але цю пропозицію прийняв лише Ірак. Після тур.-іракських переговорів у ІІ-й пол. 1954 — на поч. 1955 в Багдаді була досягнута домовленість про створення двостороннього військ, союзу. Пакт про взаємне співробітництво між Іраком і Туреччиною («Багдадський пакт») був підписаний 24.02.1955 в Багдаді. 4.04.1955 до Багдадського пакту приєдналася Велика Британія; у вересні й листопаді 1955 — відповідно Пакистан та Іран. На установчих зборах у Багдаді в листопаді 1955 військ, блок офіційно одержав назву «Багдадський пакт». Туреччина наполягала на приєднанні США до Пакту, але амер. представники офіційно брали участь лише в роботі екон. комітету й комітету з б-би з підривною діяльністю.
турецько-пакистанська угода
Багдадський пакт
початок 50 – х зближення з Ізраїлем
1951 рік – офіційні контакти з Ізраїлем
1952 рік – торгова угода з Ізраїлем
1954 рік – угода про військове співробітництво з Ізраїлем, що передбачала постачання матеріалів з Ізраїлю, модернізацію військової техніки
1957 рік – візит Бенгуріона до Анкари, результатом якої стала угода про дипломатичну співпрацю, угода про військове співробітництво.
1954 – 1960 закріплення проамериканського курсу в ЗП курсі Туреччини
80. Турецько-американські відносини після завершення «холодної війни».
Аналіз динаміки розвитку турецько-американських відносин дає підстави стверджувати, що ці відносини проходять трансформацію від турецької залежності від США на ранньому етапі до асиметричної (на користь США) взаємозалежності у недалекому минулому, з поступовим наближенням до моделі більш симетричної взаємозалежності, наслідком чого стає рівноправне стратегічне партнерство. На сучасному етапі зберігається певна залежність Туреччини від США, перш за все в економічному відношенні, у поставці озброєнь та воєнної техніки. У той же час можна констатувати, що Туреччині, незважаючи на втрату актуальності позиції форпосту „вільного світу” проти радянського експансіонізму після завершення холодної війни, в умовах постбіполярного світу вдалось зайняти важливу нішу в зовнішньополітичній стратегії США та Заходу в цілому, запропонувавши себе як провідника західних інтересів на Близькому Сході, країну, що знаходиться в авангарді боротьби з новими загрозами безпеки, надійного та передбачуваного партнера. Всі ці чинники сприяли закріпленню ролі Туреччини в якісно новій позиції стратегічного партнера Сполучених Штатів.
На Близькому Сході Туреччина є основним оплотом США у реалізації завдань американської регіональної політики по встановленню контролю над нафтовими родовищами, підтримці Ізраїлю, стримуванню Іраку та Ірану, недопущенню радикалізації політичних систем країн регіону та розповсюдження зброї масового ураження. Це продемонструвало активне залучення Туреччини до війни у Перській затоці у 1990-1991 році, що, до речі, принесло її економіці лише прямі та непрямі (від припинення торгівлі з Іраком) збитки. Балкани також стали плацдармом, на якому загартувалось турецько-американське партнерство. А в Центральній Азії та Закавказзі США та Туреччина часто діють у тандемі. Співпраця цих країн у воєнній сфері давно перевищує мільярд доларів. Так що є багато ключових сфер, у яких Туреччину та Сполучені Штати поєднує спільність інтересів та позицій.
Водночас історія турецько-американських відносин має достатньо напружених моментів. Серед подій останніх років – непорозуміння між партнерами через стриману реакцію Анкари на американський проект „Великого Близького Сходу”, поглиблення відносин між нею та Москвою, Дамаском, Тегераном. Справжнім тестом на міцність турецько-американського стратегічного партнерства стала війна в Іраку. До самого початку воєнних дій в Іраку Туреччина виступала за виключно дипломатичні методи врегулювання проблеми. А у березні 2003 року турецький парламент спершу відхилив рішення про дозвіл на дислокацію американських військ на турецькій території, чого Вашингтон зовсім не чекав. Під час іракських подій Туреччину „неприємно вразила відсутність розуміння всієї складності ситуації, в якій вона опинялась у випадку повного підпорядкування своїх інтересів інтересам Вашингтону. Не дивно, що всі ці події лише загострили антиамериканізм турецької громадської думки, і змусили багатьох турецьких аналітиків та навіть державних діячів пророкувати крах стратегічного партнерства.
Одним з основних питань, яке хвилювало Туреччину у контексті подій в Іраку, була курдська проблема. Як відомо, проблема курдського сепаратизму – одне із вразливих місць Туреччини, 15 мільйонів населення якої складають курди. На фоні її напруженої боротьби з бойовиками Робочої партії Курдистану як на власній території, так і в Північному Іраку, більш ніж лояльне, на думку Анкари, ставлення Вашингтону до цієї терористичної організації та його намагання використати іракських курдів у своїх цілях під час іракської воєнної кампанії не відповідають змісту стратегічного партнерства.
Як бачимо, випадки виникнення певного напруження у стосунках Туреччина-НАТО та окремо Туреччина-США не поодинокі. Але в обох сторін є усвідомлення життєвої необхідності підтримання партнерства на високому рівні.
