Розділ і монархія, як форма державного правління

1.1. Монархія: теорія та сутність

В доктрині з теорії держави і права, вченими-правознавцями, приділяється увага вивченню форми держави. Відповідно до наукових концепцій з даного питання, говорячи про «форму держави» слід враховувати три основоположники: форму державного правління, форму державного устрою, форму державного (політичного) режиму. В роботі, ми, зосередимось на вивчені форми державного правління. Залежності від того, ким здійснюється державна влада чи то однією особою, чи то колегіальним органом, визначається форма державного правління. Вчені також вважають, що форма правління в державі визначається порядком утворення, структурою і взаємодією вищих державних органів, тобто правління в конкретній країні, так чи інакше, залежить від типу суспільства, правової культури тощо в якому взаємодія держава із своїм народом [7, с.117]. Відповідно розглядаючи форми державного правління слід враховувати дві основні – це республіка і монархія.

Коротко говорячи про республіку, можна сказати, що за цієї форми вищим органом влади є колективний представницький орган.

Щодо монархії, то її, як форму державного правління з точки зору правничої теорії розглядають наступним чином.

Монархія – це форма правління, за якої вища державна влада зосереджена (повністю або частково, реально або формально) в руках однієї особи – монарха, і як правило, передається у спадщину серед представників правлячої династії [11, с.80]. В свою чергу, монарх – це одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не в порядку делегування повноважень від народу. В історії країн світу монарх має різні назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн) [2, с.49].

Визначивши дефініцію терміну «монархія», можна зробити висновок щодо властивих їй юридичних ознак:

1) безстроковість влади монарха. Це означає, що монарх (імператор, цар, король тощо) одержує і здійснює свої повноваження довічно. У той же час, як свідчить історія, належну йому владу монарх може добровільно чи вимушено передати іншій особі або втратити в результаті революції. В історії держави і права багатьох зарубіжних країн відомі випадки зречення престолу монарха. Останній імператор Російської імперії Микола ІІ, у період заворушень в державі 1917 року минулого століття, перебуваючи в державній поїздці, так званому відряджені, написав листа відречення від престолу на користь цесаревича Олексія під регентством Миколи Олександровича Романова (тобто свого рідного брата) [20, с. 486].

2) одержання монархом влади у спадок за правом крові. Однак у реальності можливе передання влади монарха не тільки в порядку спадковості. Це, насамперед, обрання монарха, яке відбувається у випадках переривання правлячої династії, тобто підступності особи, котра після смерті монарха має за народженням право посісти престол. Саме так сталося в Росії, коли після смерті царя Івана Грозного перервалася династія Рюриковичів, що правила ще за часів Київської Русі. На російський престол в 1613 році було обрано першого представника династії Романових, які й правили державою, як було вище зазначено, до 1917 року [11, с.80].

Владу монарха можуть здобувати й насильницьким шляхом. Наприклад, за всю історію Візантії її престол займали сто дев’ять імператорів. Сімдесят чотири з них були вбиті і у всіх цих випадках влада переходила до їх убивць за правом не спадковості, а захоплення [16, с.310]. Також питання престолонаслідування можуть вирішуватись правлячою сім’єю, яка визначає, хто з її членів стане наступним монархом. Це може біти й не син попереднього монарха, але обов’язково член династії. Саме так ці питання вирішуються в сучасній Саудівській Аравії [13, с.142]. Крім того, свого наступника може визначити правлячий монарх, і необов’язково з-поміж своїх дітей. Такий порядок успадкування престолу був введений в Російській імперії Петром І, але діяв не тривалий час [20, с. 391].

3) монарх представляє державу не за дорученням, а за власним правом. Влада, що належить монарху, вважається такою, що дана від Бога, тому він набуває повноваження виступати від імені всієї держави як при вирішенні внутрішніх питань , так і у взаємовідносинах з іншими державами з моменту офіційного знаття престолу, тобто здійснює внутрішню та зовнішню політики як глава держави. Ніякого іншого підтвердження цього повноваження, наприклад доручення парламенту, монарх не потребує.

4) монарх не може притягатись до юридичної відповідальності. За свою діяльність та її результати. Одержавши владу від Бога, монарх підзвітний і відповідальний лише перед ним і будь-хто інший не може контролювати, а тим більше притягати монарха до будь-якої відповідальності.

5) монарх, як правило є головнокомандуючим збройних сил в державі. Монарх виступаючи главою держави має право преференції щодо діяльності армійського скалу в державі. Хоча, з історичних наукових джерел відомо, що держави періоду абсолютної монархії питанням захисту держави шляхом розвитку армійського потенціалу приділяли значну увагу. Монарх і його родина (мається на увазі члени монаршої сім’ї чоловічої статі) обов’язково проходили військову службу без жодних спрощень та поблажливого ставлення. Служили на військових гарнізонах, приймали участь в бойових військових діях в період міждержавних уособин тощо.

6) влада монарха оголошується священною і має в більшості випадків релігійний характер. Прихід монарха на монарший престол – окрема релігійна традиція свого часу. Будь-який монарх проходив церковний чин вінчання. Мається на увазі, що престолонаслідування чи так звана коронація глави держави з абсолютною формою державного правління відбувалась в церкві за участі вищого духовенства країни та всіх вірних підданих монарху віруючих прихожан.

7) владні повноваження в державі поширюються на всі сфери суспільного життя, тобто монарх має законотворчу компетенцію в державі.

Монархія, як форма державного правління пройшла ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена) [2, с.49].