Розділ іі загальна державно-правова характеристика абсолютної монархії

Багато сучасних прогресуючих країн світу пройшли через певний етап свого становлення та розвитку. Деякі з них пройшли етап абсолютної монархії – абсолютизму. В роботі ми спробуємо загально дослідити державно-правовий аспект країн, які мали форму правління абсолютної монархії. Ми вважаємо, доцільно наголосити на тому, що питання вивчення абсолютизму є виключно історичним критерієм [9, с.287]. Адже на сьогодні, держав з абсолютною монархією, як формою державного правління фактично не залишилось. Наразі, абсолютизм знайшов свій прояв в теорії та історії держави і права зарубіжних країн, як історична ретроспектива цього питання.

Абсолютна монархія в її «чистому» вигляді на даний період часу збереглася в державному устрої не багатьох країн. Наприклад, як зазначають науково-практичні джерела з історії та правознавства, є султанат Оман. В багатьох монархічних країнах прийняті конституції і створені парламенти – Бахрейн, Катар, Кувейт. Проте, по суті справи, такі монархії залишаються абсолютним: конституції, прийняті без участі виборців або парламентарів, октройовані, тобто даровані монархом (остання в Саудівській Аравії в 19923 році), встановлюють, що вся влада виходить від монарха, а парламенти мають лише консультативний характер (деякі конституції офіційно називають їх консультативними зборами), та й вони невдовзі після створення були розпущенні (наприклад, історія держави і права Бахрейну свідчить про те, що це відбулось через півтора року). Навіть якщо парламенти обираються (наприклад, у Кувейті),то вони виконують за мусульманською традицією роль консультативної ради при правителі країни, як глави держави. У Саудівській Аравії, деяких інших країнах члени такого консультативного органу призначаються монархом, в Об’єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ), вони призначаються емірами кожної з семи частин федерації. Тут національні збори існують навіть не при раді емірів (вищий орган держави), а при уряді, що призначається тими ж емірами [11, с. 81-82].

В науковій доктрині сформувалось бачення дефініції абсолютних монархій, які іноді ще називають необмеженими чи абсолютизмом. Вчені вважають, під цим терміном слід розглядати наступне.

Абсолютні монархії – це монархії, за яких влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні державних органів або інших організацій, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха [10, с. 93].

Абсолютна монархія – це коли монарх не обмежений конституцією і при цьому здійснює законодавчу діяльність, керує урядом, який сам і формує. А також, контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках. Абсолютизм зберігається в первозданному вигляді (без конституції і парламенту) в одиничних країнах. Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і парламент. Конституція встановлює, що державна влада виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу. Парламенту приділяється роль консультативного органу, скажімо консалтингового центру, при монарху (саме так зазначено в законах Кувейту та Саудівської Аравії), у будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущення після півтора роки після створення) [8, с. 74].

Такий вид монархії характерний для рабовласницьких і феодальних суспільств. До прикладу можна навести такі етапні різновиди які протягом історії формували фундамент для існування абсолютизму. Ранньофеодальна характеризується великим ступенем децентралізації. Станово-представницька – влада монарха поєднується із наявністю станово-представницького органу, так було свого часу в Іспанії (кортести), Франції (генеральні штати), Англії (парламент).

Одним із прикладів абсолютної монархії з історії можна назвати царську Росію. Взагалі, говорячи про абсолютизм, слід не забувати, що в історії Росії є відрізок часу, який заслуговує особливої уваги з точки зору досліджуваної теми роботи. Це друга половина XVІІ – перша чверть XVІІІ століття. Період загострення боротьби, кризи пануючої форми релігійної ідеології та утвердження абсолютної монархії [21, 408].

РОЗДІЛ ІІІ

РОЗВИТОК ДЕРЖАВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

У ПЕРІОД АБСОЛЮТИЗМУ

3.1. ОСОБЛИВОСТІ АБСОЛЮТНОЇ МОНАРХІЇ В АНГЛІЇ

Ми вважаємо, що для будь-якої теорії необхідні практичні (реальні) приклади існування конкретного припущення. Так, наприклад, теоретично розглянувши інститут монархії, на нашу думку, необхідно навести приклад фактичного застосування теорії в «житті». Класикою в монархічній формі правління, і навіть до сьогоднішнього часу є Великобританія.

Англійський парламент, вперше скликаний у 1265 p., протягом кількох сторіч був найефективнішою станово-представницькою установою середньовічної Європи. Як відомо, уже в XIV ст. королівська влада в Англії не мала права встановлювати нові податки та збирати раніше встановлені без згоди парламенту. Англія пройшла у своєму розвитку через етап абсолютної монархії. Що ж дозволило зміцнитися королівській владі і, відповідно, що примусило парламент на якийсь час відмовитися від колишніх політичних амбіцій?

З 1455 по 1485 pp. в Англії тривала усобна війна між прихильниками двох монархічних династій – Ланкастерів і Иорків, відома як війна Білої і Червоної Троянд (ці квіти були елементами гербів названих династій) [16, с.128-140]. Відбулося 12 кривавих сутичок; в битвах, на ешафоті та від рук убивць загинуло 80 принців королівської крові. Королем став Генріх VII Тюдор, засновник нової династії. Коли він уперше скликав парламент, в ньому налічувалося тільки 29 світських перів, деякі з них дістали це звання від самого короля. 30 років уособної війни настільки виснажили Англію, що населення з готовністю підтримувало династію, яка нарешті встановила в країні громадянський мир. Уже після завершення війни Білої та Червоної Троянд у руках королівської родини зосередилася п'ята частина усіх земель Англії. Початок англійського абсолютизму припадає на XV ст., а розквіт на XVI. Кращою організацією і дисципліною пануючого класу порівняно з рештою країн Європи тут важко переоцінити війну Троянд, яка згуртувала уцілілих феодалів навколо династії [15, с.169].

Раннє формування системи політичного абсолютизму в країні зумовило його незавершений характер. Саме цією обставиною пояснюються такі особливості англійського абсолютизму:

1. продовжує існувати орган станового представництва (парламент);

2. зберігається місцеве самоврядування;

3. збройні сили є відносно нечисленними, якщо порівнювати з арміями континентальної Європи. До певної міри ця обставина компенсується сильним флотом, в т. ч. і каперським.

Протягом усього періоду абсолютистського правління парламент так і не випустив зі своїх рук права затвердження розміру податків, хоча й втратив право контролю за державними витратами. Сила парламенту полягала в союзі «старого» та «нового» дворянства. У континентальній Європі становлення абсолютизму стимулювалося роллю монарха як арбітра у конфлікті буржуазії та дворянства. Дворянство звично зневажало «підлу буржуазію», хоч і не могло існувати без її грошей. Буржуазія підтримувала короля, який ліквідовував феодальну роздробленість, припиняв уособні війни, скасовував внутрішні мита тощо. Союз дворянства і буржуазії у цих країнах був малоймовірним, надто різними виявилися інтереси даних класів.

До речі, цією ж обставиною пояснюється і збереження місцевого самоврядування. Тим більше, що воно нічого не коштувало державі, оскільки усі посади були неоплачуваними. Його посадові особи (ректор, церковні старости, сінодсмени та бідли) здійснювали нагляд за дорогами і мостами, опікувалися бідними, контролювали обрання самих посадових осіб тощо. Представники місцевого самоврядування мали право накладати штрафи за бродяжництво, порушення недільного дня (праця в неділю, торгівля спиртним) тощо.

Англійське право періоду абсолютизму далі розвивається як прецедентне. Причому, оскільки в країні паралельно існують різні суди (суд канцлера, суди загального права, «маноріальні суди» - ті, що користувалися місцевими звичаями), прецедент, створений в рамках однієї системи судочинства, не є обов'язковим для іншої. Особливо важливу роль у розвитку права починає відігравати суд канцлера. Починаючи з 1329 р., усі петиції та про помилування на ім'я короля почали надходити до монарха через канцлера. Канцлер формально був змушений визнавати рішення вестмінстерських судів, але міг під загрозою тюремного ув'язнення заборонити стороні-переможцю виконувати постанови судів загального права. Виконання власних судових рішень канцлер міг забезпечувати загрозою штрафу і тюремного ув'язнення. Це дозволяло, по суті, творити нові правові норми у тих випадках, коли прецеденти загального права стримували розвиток суспільства (наприклад, подібна правова колізія виникла з появою трастів - загальне право не передбачало можливості управління майном в інтересах власника) [17, с.479, 481].

З'являється ряд нових кардинальних моментів. Остаточно утверджується принцип: злочинець чинить посягання не лише на майно чи особу потерпілого індивіда, а й на суспільні інтереси, на «королівський мир».

Для настання карно-правової відповідальності вимагається наявність вини в діях злочинця, причому ця вина розуміється доволі своєрідно. Дана обставина пояснюється тим, що правосуддя в судах усіх форм права часто передавалося до рук представників церкви як найбільш освіченого та підготовленого прошарку суспільства. Церква і канонічне право надавали першочергового значення умислу, спрямованості дій у вчинках індивіда. Так, згідно з «вражаючою доктриною Кока», коли особа, стріляючи в дикого птаха, влучає в людину, – це є випадок, оскільки стріляти в дикого птаха законно. Але, коли особа, стріляючи в чужого півня, здійснює випадкове убивство людини, то це вважається тяжким вбивством, оскільки дії особи з самого початку були незаконними.

Тяжкі злочини, що дістали назву «фелонія» (зрада, таємне вбивство, розбій, підпал, фальшивомонетництво та ін.), розглядаються виключно королівськими судами. В XIV ст. з фелонії вичленовується новий делікт – власне зрада, яка, в свою чергу, підрозділяється на високу зраду (проти короля та системи королівського правління) і малу зраду. Відповідальність за делікти проти короля і членів його родини (з 1416 р. до їх розряду було віднесено і фальшивомонетництво) поширювалася не лише на злочинців, а й на їхніх дітей - вважалося, що батьки передають свою «нечисту кров».

Поняття «малої зради» передбачало злочинне позбавлення життя, здійснене особою, яка була зобов'язана коритися потерпілому: убивство дружиною чоловіка, слугою господаря тощо [16, с.177].

Легші кримінальні делікти (місдімінор) утворювали третю групу злочинів. Зокрема, ними виступали кривосвідчення, фальсифікація.

Покарання за злочини були надзвичайно жорстокими, часто застосовувалася кваліфікована смертна кара: спалення на вогнищі, колесування, четвертування, вирізання нутрощів, а також членоушкодження.

Сучасна Великобританія, пройшовши етап свого державного будівництва, є парламентською монархією. Своєрідність чинної англійської конституції створює дедалі більше не зручностей користування нею (адже вона є не писаною), як громадянам країни, тобто підданим, так і на рівні міжнародних взаєминах. Особливо це стало відчутним після входження Великобританії до Європейського Союзу, членство в якому потребує мати в кожній державі чітке та уніфіковане законодавство, в тому числі й конституційне. Отже, на сьогодні, Англія як цілком сучасна країна із своєю багатовіковою монархією у політичному плані помітно зближується з іншими західноєвропейськими країнами.