62. Політика і мораль

Макіавеллівське вирішення проблеми співвідношення політики і моралі є одним із варіантів розв'язання так званоїморальної дилеми в політиці. Суть її полягає у співвідношенні мети і засобів у політиці, у тому, що в політиці трапляються ситуації, коли проголошувані позитивні під етичним кутом зору цілі досягаються за допомогою етично негативних засобів. Н. Макіавеллі розв'язав цю дилему однозначно на користь мети, вважаючи, що блага мета виправдовує будь-які засоби її досягнення. Протилежною макіавеллівській є позиція, представники якої вважають, що в ході досягнення будь-яких політичних цілей необхідно виходити з безумовного пріоритету моральних міркувань. Відомими представниками цієї позиції були, зокрема, М. Ганді і М. Л. Кінг.

У розв'язанні моральної дилеми в політиці є і третя позиція — політичного реалізму. Вона постулює вибір меншого зла в ситуації зіткнення моральних цінностей. Тобто вважається, що в політиці, вибираючи між більшим і меншим злом, перевагу потрібно віддати останньому, а задля досягнення високоморальної мети придатні й аморальні засоби. За приклад цієї позиції звичайно наводять погляди В. І. Леніна на проблему революційного насильства, яке він виправдовував як відповідь на насильство й засіб досягнення позитивних під моральним кутом зору цілей. Однак до моралі В. І Ленін підходив з класових позицій, вважаючи моральним те, що слугує завданням класової боротьби пролетаріату, побудови комуністичного суспільства. Позиція політичного реалізму в розв'язанні моральної дилеми в політиці є найбільш раціональною і доцільною. Проте вона приховує в собі небезпеку повного ігнорування моральних норм задля досягнення ідеологізованих політичних цілей. Так сталося в СРСР, де політична доцільність виявилась у формі «революційної доцільності», яка викликала появу «революційної законності» і як наслідок — ігнорування прав і свобод людини, масові репресії, політичне свавілля в ім'я побудови комунізму.

63. Політика і релігія

У взаємодії політики й релігії простежуються дві основні тенденції: релігізація політики й політизація релігії (за І. Дзюбком).  Релігізація політики: - врахування в політиці стану релігійності в суспільстві; - використання релігійного фактору для досягнення політичних цілей; - використання церквою державних ЗМІ для пропаганди віровчення; - створення можливостей для релігійного виховання в недержавних навчальних та виховних закладах; - розробка політики, яка забезпечує нормальні умови для віруючих. Політизація релігії: - участь у політичній діяльності служителів культу, релігійних організацій; - функціонування політичних партій та рухів на релігійній основі; - участь церкви у врегулюванні політичних та соціальних конфліктів.

Церква має такі основні напрямки суспільно-політичної діяльності: формування впливу на ставлення парафіян до суспільства, пропаганда соціально-політичних аспектів релігійних теорій, участь у масових акціях, захист суспільно-політичного ладу, функціонування церкви як елементу політичної системи. Наявність взаємозв'язку між релігією і політикою очевидна. Релігія ніколи не означала тільки віру в Бога і в потойбічне життя, здійснення релігійних обрядів. Релігія по-своєму пояснює реально існуючий світ і регулює реальні відносини між людьми.

Державно-релігійні відносини реалізовуються відповідно до Конституції України, Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"". Загальний зміст цих документів визначає Україну як світську державу, що не надає переваги жодній релігійній організації.