Вольте́р

(справжнє ім'я Марі Франсуа Аруе, 21 листопада 1694, Париж, Франція — 30 травня 1778, Париж, Франція) — французький письменник і філософ-деїст.

Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мотивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла проза різноманітна за темами та жанрами: філософські повісті «Макромегас» (1752), «Кандид, чи Оптимізм» (1759), «Простодушний» (1767), трагедії в стилі класицизму «Брут» (1731), «Танкред» (видана в 1761), сатиричні поеми («Орлеанська незаймана», 1735, видана в 1755), публіцистика. Історична творчість Вольтера пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733), «Філософський словник» (1764-69). Вольтер зіграв значну роль у розвитку світової філософської думки, в ідейній підготовці Великої французької революції кінця XVIII ст.

Мати Вольтера, Марі Маргарет Дома, була дочкою секретаря кримінального суду, а батько, Франсуа Аруе, — нотаріусом і збирачем податків. Сам Вольтер не любив батька і його ремесло, а пізніше (1744) волів оголосити себе позашлюбним сином якогось шевальє де Рошбрюна, злиденного мушкетера і поета, ніж залишатися сином заможного буржуа.

По кількох роках навчання в паризькому єзуїтському коледжі Людовика Великого (1704—1711)юний Аруе ,на вимогу батька, зайнявся вивченням права. Незабаром він проти батькової волі проміняв юриспруденцію на лаври зухвалого віршотворця і радості світського життя. У травні 1717 за складання сатири на реґента Франції герцоґа Орлеанского автор-початківець потрапив у Бастилію, проте рік ув'язнення не охолодив його літературного запалу. Вже в 1718 році була поставлена його перша значна п'єса «Едіп», прихильно сприйнята публікою.

На початку 1726 відбулася сутичка Вольтера з шевальє де Роґаном, який дозволив собі привселюдно насміхатися з його спроби сховати під псевдонімом своє недворянське походження. Озброївшись пістолетами, Аруе намагався помститися кривднику, але був заарештований, кинутий у Бастилію, а наприкінці 1726 року — змушений залишити Париж. Понад дворічне перебування в Англії зміцнило його прихильність до віротерпимості і лібералізму. Свої ліберальні погляди Вольтер виклав у «Філософських листах». У 1734 році, уже після повернення Вольтера на батьківщину, книга була спалена за вироком Паризького парламенту, а автор опинився під загрозою нового арешту. Не бажаючи спокушати долю, Вольтер того ж року виїхав до Шампані, де усамітнився в маєтку своєї коханки, маркізи дю Шатле. Одна з найосвіченіших жінок того часу, вона розділяла захоплення Вольтера метафізикою, природничими науками, біблеїстикою.

1744 року почалася коротка і невдала кар'єра Вольтер-придворця. Літературна популярність і впливові заступники забезпечили йому місце придворного історика (1745). У 1746 році його обрали до Французької академії, але йому так і не вдалося (попри всі намагання) здобути прихильність короля.

У 1746 Вольтер був призначений придворним поетом і історіографом, але, порушивши невдоволення маркізи де Помпадур, порвав з двором. Холодність Людовика XV, розчарування у Версальському дворі, смерть маркізи дю Шатле (1749) схилили Вольтера прийняти запрошення прусського короля Фрідріха II, при дворі якого він з'явився 1750 року в Берліні (Потсдамі), але, викликавши невдоволення короля непорядними грошовими спекуляціями, а також сваркою з президентом Академії Мопертюї (карикатурно зображеним Вольтером у творі «Діатриба доктора Акакія»), був змушений у грудні 1754 року переїхати до Швейцарії, де йому судилося провести решту життя. В околицях Женеви він придбав невеликий маєток, що він його назвав «Відрадне» (Délices). Намагаючись убезпечити себе від неласки з боку духівництва Женеви, Вольтер наприкінці 1758 року орендував маєток Турне (а на початку 1759 року придбав ще й маєток Ферн), розташовані по обох боках кордону Женевського кордону з Францією. У цей час Вольтер почав співпрацювати в «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера. Ферн й став його «питомим князівством», яким він керував як освічений монарх, став місцем розгортання його 20-річної просвітницької діяльності. Людина тепер багата і цілком незалежна, капіталіст, землевласник і в той же час власник ткацької і часової майстерень, Вольтер - «Фернейський патріарх»- міг тепер вільно і безбоязно представляти у своїй особі «громадську думку», всемогутню думку, проти старого, доживаючого свій вік соціально-політичного порядку.

Ферн став місцем паломництва для нових інтелектуалів. Дружбою з Вольтером пишалися такі освічені монархи, як Катерина II, Фрідріх II, який відновив з ​​ним листування, Густав шведський.

У 1774 Людовіка XV змінив Людовік XVI, а в 1778 Вольтер — восьмидесятичотирьохлітній старий — повернувся в Париж, де йому влаштована була — при ворожій байдужості короля — захоплена зустріч. Він придбав собі особняк на вулиці Рішельє, активно працював над новою трагедією «Агафокл». Постановка його останньої п'єси «Irène» перетворилася на його апофеоз. Призначений директором Академії, Вольтер приступив, незважаючи на похилий вік, до переробки академічного словника.

Сильні болі, походження яких спочатку було неясно, змушували Вольтера приймати великі дози опію. На початку травня, після загострення хвороби, доктор медицини Тронше поставив невтішний діагноз: рак передміхурової залози. Вольтер ще тримався, часом навіть жартував, але часто жартома переривала гримаса болю. Черговий лікарський консиліум, який відбувся 25 травня, передбачив швидкий летальний результат. Кожен день приносив хворому дедалі більші муки. Часом не допомагав навіть опій.

Племінник Вольтера абат Міньо, намагаючись примирити дядечка з католицькою церквою, запросив до нього абата Готьє та парафіяльного кюре церкви св. Сульпиция Терсака. Візит відбувся вдень 30 травня. За легендою, на пропозицію священнослужителів «зректися від Сатани і прийти до Господа» Вольтер відповів: «Навіщо перед смертю набувати нових ворогів?». Його останніми словами було «Заради бога, дайте мені померти спокійно».

У 1791 Конвент постановив перенести останки Вольтера в Пантеон і перейменувати «Набережну Театінцев» в «Набережну імені Вольтера». Перенесення останків Вольтера в Пантеон перетворився на грандіозну революційну демонстрацію. У 1814 під час Реставрації ходила чутка, що останки Вольтера були нібито викрадені з Пантеону, що не відповідало дійсності. В наш час прах Вольтера все ще знаходиться в Пантеоні.

Коли Вольтерові виповнилося 83 роки, він вирішив ще раз побачити Париж. 10 лютого 1778 року патріарх французького Просвітництва прибув до столиці Франції, де його чекала захоплена зустріч. Він 4 рази побував на засіданнях Французької академії, подивився виставу своєї п'єси «Ірена» (1776) у «Комеді Франсез» і навіть вступив у масонську ложу Дев'яти Сестер. Через три місяці він помер.

Як стверджує Ілько Борщак, Вольтер був знайомий з Григором Орликом — останній нібито передав Вольтеру деякі матеріали свого батька для підготовки праці «Історія Карла XII» («Histoire de Charles XII», 1730).

На честь філософа названо астероїд головного поясу — 5676 Вольтер.

«Простодушный»— философская повесть Вольтера, опубликованная в Лозанне в 1767 году и через 8 лет переведённая на русский язык. Описывает злоключения руссоистского «естественного человека» в клерикально-абсолютистской Франции старого порядка.

Сюжет

К берегам Бретани причаливает корабль, который везёт из Канады неиспорченное «дитя природы» — француза, после смерти родителей воспитанного индейцами-гуронами. Он попадает в дом своего дяди-приора, где первым делом знакомится со Священным Писанием. Когда заходит вопрос о крещении, Гурон не может поверить, что мода на крещение изменилась и что креститься в реке, как во времена Иисуса, теперь не принято.

В отличие от других повестей Вольтера, движущей силой сюжета в повести становится романтическая интрига — любовь Гурона к его крёстной матери Сент-Ив. Согласно церковным обычаям разрешить брак с крёстной матерью вправе только папа римский, проживающий за сотни лье от Франции и говорящий на иностранном языке. Влюблённый Гурон не может понять этого, равно как и найти запрета на такой брак в Библии. В расчёте на своё «естественное право» он вламывается в комнату девушки и пытается сделать её своею. Родственники Сент-Ив, подобрав девушке богатого жениха, отправляют её в монастырь.

Тем временем Гурон отважно отбивает нападение на город английской эскадры и хочет пойти служить в армию. Вместо награды за храбрость чиновники предлагают ему купить чин лейтенанта. Разочаровавшись в провинциальных нравах, Гурон принимает решение ехать в Версаль и добиваться аудиенции у короля Людовика XIV. По дороге в столицу он видит оставляемые жителями города — после отмены Нантского эдикта толпы гугенотов вынуждены покидать пределы Франции. Гурон не может взять в толк, почему величайший монарх Европы в угоду какому-то Ватикану лишает себя сотен тысяч лояльных подданных.

Так и не добившись аудиенции у короля, Простодушный по наветам чиновников оказывается в Бастилии. Его сокамерник Гордон — благородный и мудрый янсенист. Во время долгих бесед он помогает Гурону понять устройство французского общества. Простодушный, в свою очередь, убеждает Гордона, что тот обрёк себя за несчастье из-за пустяков, каковыми являются схоластические бредни сектантства.

Чтобы вызволить любимого из темницы, Сент-Ив является в Париж. Неиспорченная провинциалка, подобно Гурону, приходит в ужас от царящего там развращения нравов. Всемогущий помощник министра соглашается помочь девушке при условии, что она проведёт с ним ночь любви. В результате Гурон выходит на свободу, но Сент-Ив умирает на его руках от раскаяния в греховном поступке.

«Простодушный» стоит несколько особняком среди философско-сатирических повестей Вольтера (contes philosophiques). Обычная для его произведений тональность гневного сарказма здесь разбавлена лирической стихией. По сравнению с «Кандидом» главные герои более психологически достоверны; своей назащищённостью они вызывают сопереживание читателя. Это «уже не условные марионетки, легко сносящие любые удары… но персонажи с ёмкими человеческими характерами, подлинно (а не комично, не гротескно) страдающие»[1]. По сути, «Простодушный» — гибрид философской повести с романом воспитания.

«Орлеанская девственница» (сатирическая пародийная поэма Вольтера, где события жизни национальной героини (тогда ещё не канонизированной святой) Жанны д’Арк представлены в сниженно-комическом ключе, столь же иронически показаны французские рыцари и церковь. Изданная анонимно «Девственница» стала одним из самых популярных неподцензурных произведений Вольтера, она получила известность и за пределами Франции как образец скептически-иронического «вольнодумства» XVIII в. «Орлеанская девственница» в молодости была одной из любимых книг Пушкина, он подражал ей в «Руслане и Людмиле», начал её перевод, а впоследствии посвятил «преступной поэме» своё последнее произведение, весьма критическое по адресу Вольтера.

Сюжет

Гравюра к первой песни (школа Ж.-М. Моро, 1819). Карл VII и Агнеса Сорель в бане

«Девственница» написана силлабическим двенадцатисложником, однако, в отличие от классического эпоса (в том числе, например, «Генриады» самого Вольтера), где рифмующие строки объединяются попарно (александрийский стих), в поэме рифмовка вольная, что придаёт рассказу большую естественность и непринуждённость. Поэма состоит из 21 «песни» (chants). В начале (эти строки переведены Пушкиным) Вольтер иронически отрекается от Шаплена:

О ты, певец сей чудотворной девы,

Седой певец, чьи хриплые напевы,

Нестройный ум и бестолковый вкус

В былые дни бесили нежных муз,

Хотел бы ты, о стихотворец хилый,

Почтить меня скрыпицею своей,

Да не хочу. Отдай ее, мой милый,

Кому-нибудь из модных рифмачей.

Вольтер травестирует сюжет девы-воительницы, выпячивая его эротический подтекст — «под юбкою» Жанны хранится «ключ от осаждаемого Орлеана и от судеб всей Франции». Враги Франции охотятся за девственностью Жанны, не отстают от них в разврате и окружающие Жанну французские служители церкви всех уровней; она даёт им отпор то при помощи кулаков, как деревенская девица, то различных уловок.