3. Проблема розширення єс

У 1997 році Європейська Рада прийняла рішення розпочати процес розширення Європейського Союзу, який мав відбуватися "поетапно, в темпах, властивих кожній майбутній державі-члену залежно від ступеня її готовності". Тривалий процес переговорів з країнами Центральної та Східної Європи і Кіпром почався з моменту падіння берлінського муру та розпаду Радянського Союзу. На Паризькому саміті в липні 1989 року провідні розвинуті країни звернулися до Європейської комісії з проханням скоординувати програму економічної допомоги Угорщині та Польщі. Згодом програму PHARE (саме так називалася програма допомоги в економічній реструктуризації Польщі й Угорщини) було поширено на Чехію, Словаччину, Румунію, Болгарію, Албанію, три країни Балтії та деякі держави колишньої Югославії. Провідною метою подання цієї допомоги стало полегшення процесу економічних та політичних змін у країнах з перехідними системами. Основними напрямками програм допомоги є відкриття доступу товарам, виробленим країнами-одержувачами, на ринки країн-донорів, розвиток харчової промисловості і сільського господарства, освіти, сприяння та заохочення інвестицій, збереження й охорона довкілля. Програми допомоги змінювалися відповідно до внутрішніх змін у Союзі та зовнішніх у світі. Основними віхами на шляху до розширення Союзу і трансформації програм допомоги є:

• засідання Європейської Ради в Копенгагені 1993 року, на якому було встановлено критерії для країн, що мають на меті набуття членства в організації (Копенгагенські критерії);

• засідання Європейської Ради в Ессені 1994 року, де було прийнято стратегію входження (pre-accession strategy) країн-кандидатів до ЄС з метою подання цим країнам-партнерам допомоги в підготовці до вступу в організацію;

• прийняття Порядку денного–2000 та рекомендацій Єврокомісії (Commission's Opinions) стосовно заявок на членство кожної країни-кандидата;

• засідання Європейської Ради в Люксембурзі, на якому процес розширення було визнано всебічним випробуванням для всіх країн-кандидатів і вирішено, що процес переговорів з п'ятьма з них – Угорщиною, Польщею, Естонією, Чехією та Словенією – має початися навесні 1998 року.

Таким чином, сьогодні програма PHARE є головним каналом фінансового і технічного співробітництва Європейського Союзу з країнами Центральної та Східної Європи. Започаткована в 1989 році з метою підтримки економічних та політичних змін у країнах, що долають перехідний період, програма PHARE на початок 1996 року охоплювала 13 країн регіону. Запланований на період 1990–1994 років бюджет (4,2 млрд. євро) зріс у 1995–1999 роках до 6,693 млрд.

В Порядку денному–2000 Європейська комісія запропонувала націлити програму на підготовку країн-кандидатів до членства в Європейському Союзі, концентруючись на двох найважливіших моментах у прийнятті принципів "спільного набутку"): інституціональній розбудові та здійсненні інвестицій. Під поняттям інституціональної розбудови мається на увазі адаптація й зміцнення демократичних суспільних інститутів, вкорінення громадської адміністрації та організацій, що відповідають за впровадження й дотримання законодавчих норм життєдіяльності суспільства. Процес інтеграції – це не просто підтягнення норм законодавства країн-кандидатів до стандартів співтовариства, а й забезпечення їх ефективного та професійного виконання. Він включає також і розбудову відповідних структур, розвиток людських ресурсів та навичок управління.

Приблизно 30% фондів програми спрямовані саме на потреби процесу інституціональної розбудови.

Розширивши програму PHARE, Союз уклав угоди про асоційоване членство з країнами Центральної і Східної Європи та державами Балтії. Ці "європейські угоди" охоплюють сфери національної і союзної компетенції. Головними цілями цих угод є:

• політичний діалог;

• вільна торгівля і свобода пересування;

• економічне співробітництво;

• фінансова співпраця;

• співробітництво в питаннях культури.

Наслідуючи приклад програми PHARE для країн Центральної і Східної Європи, Європейський Союз розробив програму TACIS для держав колишнього Радянського Союзу (Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, України та Узбекистану) і Монголії.

Програма TACIS дозволяє подавати країнам технічну та економічну допомогу, а також підтримувати процес передання європейських "ноу-хау" з метою розвитку в цих країнах ринкової економіки та демократичного суспільства. Ця програма працює в різних напрямках, основними з яких є інституціональна реформа, підтримка економічних реформ та розвиток приватного сектора, енергетика й охорона довкілля, ядерна безпека.

Паралельно з програмою TACIS з деякими країнами було укладено прямі угоди. Метою укладених у червні 1994 року угод між ЄС і Росією та Україною є запровадження вільної торговельної зони і заохочення до розвитку справжньої ринкової економіки, стабілізації валют в обох країнах.

Водночас жоден з проектів за програмою TACIS не передбачає адаптації інституцій, базових умов їх функціонування, створення умов для розвитку політичних, економічних, бізнесових, інтелектуальних еліт, підготовки кадрів відповідно до вимог Європейського Союзу, що є одним з головних принципів програми PHARE. Програма TACIS не орієнтована на вступ до ЄС колишніх радянських республік (за винятком балтійських