74. Об'єднання Румунії

Олександру Іоан Куза

Як і в багатьох європейських країнах, в Румунії в XIX столітті розгорнулося національно-визвольний рух, що ставив метою об'єднання румунських князівств і створення сильної незалежної національної держави. Революція 1848 року захопила і Дунайські князівства, але була там пригнічена спільної турецько-російської інтервенцією. 5 лютого 1859 року князем Валахії був обраний Олександру Іоан Куза, за кілька тижнів до того обраний на престол Молдавії. В 1861 року воно було офіційно визнано Османською Портою, раніше рішуче виступала проти об'єднання князівств. В результаті було проголошено створення під османським суверенітетом Об'єднаного князівства Валахії та Молдавії, яке Куза очолив з титулом домнітора.

Новий правитель зважився на проведення аграрних реформ. Вони не влаштовували бояр, так як передбачали скорочення їхніх земельних володінь. В 1864 Кузаздійснив державний переворот, вигнавши незадоволених його правлінням бояр з Національних зборів, і взявши всю повноту влади в свої руки. Боярська опозиція у відповідь сформувала " Жахливу коаліцію " ^[2], яка в свою чергу організувала палацовий переворот ^[3].

У ніч на 11 лютого 1866 року в спальню Кузи увірвалася група офіцерів, яка змусила правителя відректися від престолу і покинути країну.

Новим домнітором був обраний Кароль I з німецької династії Гогенцоллерн-Зігмарінгенов.

5. Незалежність та освіта королівства Румунія

У російсько-турецькій війні 1877-78 рр.. Румунія фактично воювала на боці Росії. 9 (21) травня 1877 парламент проголосив повну незалежність Румунії. Згідно з рішенням Берлінського конгресу 1878 Румунія отримувала міжнародне визнання як самостійна держава. За цим же договором, Росія знову займала південні райони Бессарабії, проте натомість Румунія отримувала Північну Добруджу з Констанцією, яка до цих пір належала Туреччині. У 1881 році Румунія була проголошена королівством.

65. Середина 50-х років XIX ст. стала важливим етапом модернізації

державного ладу Чорногорії. Проголошення князівства (1856), придушення

племінного сепаратизму (1855-1856), удосконалення законодавства (1855),

військова реформа (1856) та інші заходи завершували тривалий період

формування централізованої держави у Чорногорії. Водночас відбувся

перехід від примітивного республіканського ладу з багатьма нашаруваннями

родових відносин до абсолютистського деспотичного режиму князя Данила.

Перетворення Чорногорії на монархію ознаменувало собою перехід до нових

форм антиосманської боротьби — визвольних війн — і створення

зовнішньополітичної програми, спрямованої на дипломатичне визнання

незалежності країни і розширення її території. У результаті успішних дій

та перемоги над османським військом у Грахові (1858), за сприяння

великих держав було проведено чорногорсько-турецьке розмежування. До

Чорногорії відійшла частина Герцеговини та Скадарського санджака, що

збільшило її населення до 130 тис., а територію — до 5 тис. кв. км.

Наступником Данила став його небіж, князь Школа Петрович-Негош

(1860—1918), який доклав чимало зусиль для того, щоб Чорногорія стала

нарешті незалежною державою. Це завдання він намагався розв'язати разом

із Сербією. У 1867 р. Чорногорія ввійшла до Балканського союзу. Князь

Нікола сподівався посісти престол об'єднаної сербсько-чорногорської

держави. У цей період завдяки підтримці Росії та Сербії значно зміцніли

чорногорські збройні сили.

Коли 1875 р. в Боснії та Герцеговині спалахнуло повстання, чорногорський

уряд надавав повстанцям всебічну допомогу. В липні 1876 р. Чорногорія

вступила у війну з Османською імперією і вела її спочатку в союзі з

Сербією, а з квітня 1877 р. — в союзі з Росією.

У результаті перемоги росіян у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр.

Чорногорію остаточно визнано незалежним князівством. Згідно з

Берлінським трактатом вона дістала вихід до моря (з містами Бар та

Улцинь), а також родючі землі з містами Підгориця, Нікшич, Колашин та

Жабляк. Територія Чорногорії зросла майже у два рази і становила 9,5

тис. кв. км, населення досягло 220 тис. (1910). За рішеннями

Берлінського конгресу чорногорське Адріатичне узбережжя підпадало під

контроль Австро-Угорщини. Ізольованість Чорногорії посилювала

відсутність спільного кордону з Сербією, а Ново-Пазарський санджак, який

залишався під зверхністю Османської імперії, перебував під військовим

контролем Австро-Угорщини й широкою смугою роз'єднував Сербське і

Чорногорське князівства. Таким чином, Чорногорію, як і раніше, оточували

османські та австрійські володіння.

У 1903 р. князь Нікола розпочав реорганізацію армії, яка полягала в

тому, що Петербург повністю брав на себе забезпечення озброєння та

вишколу чорногорського війська. Такий стан справ закріплювала

російсько-чорногорська військова конвенція (1910).

У 1905 р. князь Нікола скликав Народну скупщину, на якій дарував

народові Чорногорії конституцію. Основний закон так і залишився суто

декларативним, його не забезпечували відповідні правові гарантії. Князь,

як і раніше, зосереджував у своїх руках всю повноту законодавчої та

виконавчої влади, особисто призначаючи непідлеглий Скупщині уряд.

Чорногорське князівство, згідно зі " Статутом на княжіння Чорногорією",

оголошувалося "спадковою конституційною монархією з народним

представництвом". Депутати до скупщини не тільки обиралися (на 4 роки),а й призначалися князем.

Однак незабаром у Скупщині склалася опозиційна група молодих освічених

політиків та патріархальних старійшин, які прагнули обмежити владу князя

й посилити реальний вплив парламенту. Позбавлена законодавчої

ініціативи, Скупщина перетворилася на арену гострої політичної боротьби

між опозиційними ліберальними силами з Народної партії (1906 р.) і

прибічниками династії з Істинно-народної партії. Головна програмна

вимога "народняків" — забезпечити відповідальність уряду перед Скупщиною

та гарантії політичних свобод і укласти союз з Росією та Сербією проти

Османської імперії. Протистояння в парламенті закінчилося його розпуском

і забороною Народної партії. Для придушення опозиції використовувалися

Для придушення опозиції використовувалися

судові процеси над студентами-бомбістами, у ході яких були висунуті

звинувачення проти Сербії, яка нібито підтримувала терористів. Усе це

призвело до розриву сербсько-чорногорських відносин.

На ознаменування свого 50-річного правління князь Ніколи Петрович у

1910р. проголосив себе королем, а країну королівством.

У вересні 1912 р. підписання військово-політичної конвенції між Сербією

і Чорногорією стало завершальним акордом у створенні Балканського союзу.

Вже 9 жовтня чорногорські війська розпочали наступ проти османської

армії і наступного місяця вийшли на Адріатичне узбережжя, захопили

Тирану й обложили Скутарі. За підсумками двох Балканських війн,

зафіксованими в Лондонському та Бухарестському договорах, до Чорногорії

відходили території в районі Скадарського озера та частина

Ново-Пазарського санджака. Разом із землями санджака Чорногорія

діставала церкви та монастирі Печської патріархії. Відтепер Чорногорія

мала спільний кордон із Сербією, а її територія досягла 14,5 тис. кв. км

з населенням 435 тис. чоловік.