68. Проголошення незалежності Болгарії
Зловживання вищих державних чинів, що втілилися у кількох мільйонах левів, посилювало невдоволення ними. Студентська молодь під час відкриття Народного театруг.Софии (січень 1907 р.) освистала Фердинанда 1. Більшість студентів заарештували й відправлено на армію. Проти цих поліцейських заходів виступили професора Софійського університету, внаслідок чого їх звільнили. Проте протести лише ширилися. У ситуації у лютому (березні) 1907 р. було застрелено прем'єр-міністрД.Петков. УтриматисяНародно-либеральной партії при владі зірвалася. На початку 1908 р. Фердинанд 1 прийняв відставку уП.Грудева.
Наступний кабінет міністрів, який очоливА.Малинов, був із представників Демократичній партії. УрядА.Малинова, заявивши про відданість “істинної демократії”, скасував застосовані в 1907 р. до студентів і викладачам Софійського університету заходи, провело через Народні збори ряд законодавчих актів, вкладених у поліпшення стану робітників і т.п. Через війну, йому вдалося зняти тимчасово політичне й соціальне напруження країни. Це дозволило б уряду переключитися влади на рішення проблем зовнішньої політики України.
До 1908 р. Болгарія де-факто була суверенним державою. Їй дивом удалося позбутися обмежень, передбачуваних Берлінським договором: від васального податку вона відмовилася під виглядом непорозумінь, що з діяльністю міжнародної комісії з визначенню розміру податку, створила регулярну армію, укладала торгові договори у вигляді двосторонніх переговорів, самостійно встановлювала мита, призначала своїх дипломатичних представників головним чином інші балканські країни й т.д. Проте якщо з погляду міжнародних-правових відносин Болгарії для здобуття прерогативправоспособного суб'єкта зовнішньополітичного дії вимагалося визнання її суверенітету.
>Поднятое в Оттоманської імперіїмладотурками повстання під гаслом відновлення конституції 1876 р. та його прихід до своєї влади підштовхнули уряд Демократичній партії знову порушити питання щодо надання Болгарії незалежності. Але й цього разу проведений зондаж не приніс очікуваних результатів. Водночас уг.Константинополе стався інцидент, під назвою “інцидентГешова”.И.Гешов, дипломатичний представник Болгарії, ні запрошений приймання (30 серпня (11 вересня) 1908 р.) із нагоди дні народження султана. Болгарська сторона розцінила це як прагнення урядумладотурков підкреслити васальне становище Болгарії та як, за словами прем'єр-міністраА.Малинова, “чудова нагода підняти енергійно питання про незалежність”.И.Гешов було відкликано з Константинополя, а Софію, своєю чергою, залишив комісар Туреччини.
Скориставшись страйком службовців Компанії Східних залізниць, уряд Демократичній партії оголосило 9 (21) вересня 1908 р. відтинки її шляхів біля Болгарії власністю останньої. Отже був денонсовано черговий пункт Берлінського договору. Наступного дня, 10 (22) вересня 1908 р., у розпал спорів із приводу питання стосовно дій урядуА.Малинова та його наслідків Фердинанда 1 прийняв імператор Австро-Угорщини. Торік зустрічі обидві сторони узгодили свої плани, безпосередньо пов'язані з порушенням Берлінського договору.
Фердинанд 1 проголосив незалежність Болгарії 22 вересня (4 жовтня) 1908 р., аТирновский митрополит вінчав його за царство. Того ж день імператор Австро-Угорщини підписав рескрипт про анексії Боснії й Герцеговини. Потім, уряд Греції заявив про приєднання Криту до Греції. У підсумку проти Балканах знову постав гостру кризу.
Туреччина провела часткову мобілізацію, стягши війська до кордону із Болгарією. Центральним комітетоммладотурков організував бойкот болгарським товарам. У цьому вкрай складним і заплутаною обстановці уряд Демократичній партії розпочав переговори на проблеми визнання незалежності Болгарії. Але вони відразу вперлися на питання розміру фінансових компенсацій Туреччини. Вихід із цього становища знайшла Росія. У чиїх інтересах Болгарії вона зобов'язалася виплатити Туреччини 125 000 000 левів з допомогою турецького боргу поконтрибуциям. У відповідь Болгарія мала повернути Росії 82 000 000 левів у вигляді формального позики у російському державному банку на вигідні умови.Российско-турецкие переговори закінчилися 3 (15) березня 1909 р. Після цього Болгарії було надано позику на 75-річний термін без будь-яких гарантій, без будь-якого контролю, під низький відсоток. Туреччина визнала незалежність Болгарії 9 (21) квітня 1909 р. Після ним було визнання із боку великих держав. Отже Болгарія знайшла свій суверенітет.
69. Македо́нське пита́ння — суперечка про належність історичної спадщини, території та населення історичної області Македонії. Македонське питання постало після остаточного розпаду Османської імперії наприкінці 19 — на початку 20 століття. Воно є невід'ємною частиною так званого Східного питання.
Історія виникнення [ред.]
У період російсько-турецької війни 1877—1878 років близько 1 000 добровольців з Македонії взяли участь у військових діях проти військ Османської імперії. Російські війська, однак, не вступили на територію Македонії, зупинившись поблизу Кюстенділа. За умовами Сан-Стефанського договору 1878 було утворено автономне Болгарське князівство, що включило всю Македонію, за винятком Салонік і півострова Халкідіки. Однак проти цього різко виступили західні держави, Сербія і Греція.
У результаті переговорів на Берлінському конгресі 13 липня 1878 року укладено новий мирний договір: територія Болгарського князівства значно скорочена, утворена окрема автономна одиниця Східна Румелія, а Македонія залишилася у складі Османської імперії. Відповідно до статті 23 Берлінського миру християнське населення Македонії і Фракії повинно було в майбутньому також отримати самоврядування в рамках імперії. Якщо грецьке і грекофільське населення Македонії, а також македонські мусульмани, з натхненням прийняли умови Берлінського договору, не допустивши приєднання македонських земель до Болгарії, то болгарське населення було обурене. У Пірінській Македонії в жовтні 1878 року спалахнуло Кресненське повстання, яке до літа 1879 року було придушене. Згідно з рішеннями Берлінського конгресу була організована комісія для вироблення пропозицій з надання Македонії автономії. До комісії, однак, не були включені македонські слов'яни, які після Кресненського повстання розглядалися Портою як «болгарські повстанці». Розроблений комісією проект самоврядування Македонії султан у 1880 році відкинув. Санкцій «великих держав» не було, і питання автономії залишилося невирішеним.
Наприкінці 19 століття активізувалися претензії балканських країн на македонські землі. Крім Болгарії та Греції, які давно вважали Македонію своєю історичною територією, на політичну сцену вийшла Сербія, яка заявила, що македонські слов'яни — насправді серби. Позиція Греції полягала в тому, що більша частина македонських слов'ян, насамперед ті, які залишилися під юрисдикцієюКонстантинопольського патріархату, — слов'янизовані греки.
Зрештою у Македонії розгорнулася боротьба між Болгарією, Грецією і Сербією за залучення на свій бік етнічно невираженого місцевого слов'янського населення, головним чином шляхом створення паралельних систем освіти і розширення сфер впливу національнихправославних церков. Якщо в перший час після утворення Болгарського князівства через опір османської влади і Константинопольського патріархату болгарський вплив у Македонії дещо зменшився, то в 1890-ті роки в результаті потепління турецько-болгарських відносин у добу правління Стефана Стамболова і греко-турецької війни 1897 болгарський національний рух у Македонії знову активізувався. Число болгарських шкіл в 1900 році досягло 781, встановлено болгарські гімназії в Салоніках, Бітолі та Скоп'є, створені нові єпархії Болгарського екзархату.
Тим не менше, грецький національний рух також зміцнив свої позиції: 1900 року у Македонії налічувалося вже 613 грецьких шкіл, а чверть македонських слов'ян зберігало приналежність до Константинопольського патріархату. Паралельно швидко розвивався албанський національний рух, однією з головних вимог якого, відповідно до програми Призренської ліги 1878 року, стало об'єднання всіх населених албанцями земель, включаючи Західну Македонію, в єдине автономне утворення у складі імперії. Згідно з даними перепису населення в 1895 році у Скопському санджаку, Бітольському і Салонікському вілайєтах мешкало 2,5 мільйони осіб, з яких 52 % складали слов'яни, 22 % —турки, 10 % — греки, 5,5 % — албанці, 3,5 % — аромуни і 3 % — євреї.[2]
До кінця 19 століття відноситься виникнення ідеї македонізму. Вперше з нею виступив, переслідуючи великосербські політичні цілі, сербський дипломат Стоян Новакович, який заявив у 1888 році, що слов'янське населення Македонії утворює окремий македонський народ і не є ані болгарами, ані сербами. У 1903 році Крісте Місірков у своїй праці «Про македонські проблеми» обґрунтував існування особливої македонської мови і визнав наявність у македонців власних політичних інтересів. Ідеї македонізму були підтримані у Сербії, однак у самій Македонії не знайшли широкого кола прихильників: більшість македонських слов'ян, перш за все, культурна і політична еліта, до того часу відносила себе до болгар. Зрештою від 1904 року розпочалась, так звана, Боротьба за Македонію, що тривала до 1908 року.