2. Виникнення журналістики в Давньому Китаї.

Початки писемної китайської журналістики більшість учених ви­водять зі збірки «Весна та осінь» (VII ст. до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року – весною та восени – мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник ки­тайської журналістики Г. Сергєєв, ці документи (пізніше вони уві­йдуть до книги «Шуцзін») використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стали змістом китайських газет періоду правління Тайської династії (618-907 р. н.е.) – дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх), сяобао. Оскільки більшість підданих були неосвічені, то для них спеціально вивішувалися ілюстровані новини.

Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспіль­ної думки ще у І ст. до н.е. була «Музична палата» (Юефу), яка ви­вчала народні пісні, переробляла їх у потрібному напрямку, поро­дивши особливу форму передачі інформації – через музичну епі­граму, баладу. Крім того, до функцій «секретаріатів» імператор­ських урядів входило рецензування офіційних вісників.

Традиційність китайського національного менталітету, автори­тарність влади гальмували поширення ксилографічного та книго­друкарського досвіду, затримавши незмінними періодичні видання майже до XIX ст.3. Розвиток журналістики в Європі в епоху Середньовіччя.

Середньовіччя чітко протиставило два регістри культури: високу елітарну та побутову низьку. На зміну постійно новому циклічному часу античності приходить тривалий, аграрний та церковний час середньовіччя, ознаками якого вчені вважають подієву ненасиченість, строгу підпорядкованість літургійним святам, залежність від економічних і соціальних структур. Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливості громадських і культурних зв'язків, але не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.

Найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Саме хроніки та літописи цього періоду за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди, суб'єктивно оцінювали своїх героїв. Але все ж таки головну роль у житті тогочасного суспільства відігравала церква.

Формувалася певна структура літературних дидактичних жанрів. Наприклад, Ехеmрlа (XIII ст.) являли собою моралізаторську ілюс­трацію проповіді.

Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічні трактати про авторитет світської та духовної влади.

Що ж до усного розповсюдження інформації, то воно набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. «Усна газета», хоча і в зредукованій формі, пройшла через усе середньовіччя. У Франції існував «громад­ський гомеродром», до обов'язків якого входило щоденне оповіщен­ня жителів про найважливіші міські новини. Великою популярністю користувалися також жонглери – «ходячі хроніки». Цих головних носіїв інформації до появи у ХІІІ ст. міської поезії в Іспанії називали – хугларами, в Німеччині – шпільманами.

Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головними формами релігійної усної комунікації. Аналізуючи промови популярного німецького проповідника ХІІІ ст. Бертольда Регенсбурзького, бачимо, що з метою активізації уваги слухачів провідник вводить елементи діалогу, «фіктивні запитання», звернення до певної аудиторії, загадки, порівняння, що інтригують читача. Зміст проповіді свідчить про призначеність виступу перш за все для пересічних прихожан. Не випадково Бертольд Регенсбурзький отримав прізвисько Rusticanus («простонародний»).

Не менш значні події відбуваються і в розвитку публіцистики. Жанр політичної промови відроджує традиції античної риторики, оратор замінює середньовічного проповідника. Публіцистика стає широко визнаним засобом суспільного впливу.

Особливо це стосується публіцистики народного руху й анти­феодальних повстань. Критицизм віруючих, що виливався в єресі втілювався як у традиційні, так і в нові жанри: єретичні проповіді (Арнольд Брежіанський) та промови (єресі патарів), «підметні ли­сти», богословсько-публіцистичні трактати (Джон Уікліф «Про гро­мадянське рабство», «Про посади короля»), прокламації, звернення (послання Джона Болла). Кола ді Рієнці, очоливши антифеодальне повстання у Римі (1347), оголосив себе народним трибуном і проголосив у Римі республіку. Його листування з Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета-читалися навіть на Капітолїї.

Помітними були й факти поєднання красномовства із зобра­жальною публіцистикою. Використання малюнків і народних гра­вюр як «ілюстративного матеріалу» відомі ще з середніх віків. Витоки жанру політичного плакату дослідники пов'язують із настінним живописом Кола ді Рієнці, який вико­ристовував малюнок для пропаганди своїх ідей.

Загальне пожвавлення життя в період Відродження, розвиток торгівлі, релігійні конфлікти, Реформація пробуджували інтерес до політичного життя все ширших мас народів Європи.

Поява власне журналістики пов'язана зі зміною феодального принципу локального обмеження. Як вважають дослідники, для виокремлення журналістики в оригінальну форму недостатньо просто налагодження шляхів передачі інформації. Потрібні були розши­рення комунікаційних зв'язків, технічна і матеріальна готовність до газетного виробництва, створення «соціального замовлення» на періодичну інформацію.

Для перших таких спроб характерний своєрідний «персональний» журналізм, коли видавець, збирач новин, автор, редактор поєднувалися в одній особі. Це добре простежується в рукописній періодиці ХV-ХVІ с4. Перші рукописні газети. Зародження друкарства. Перша друкована періодика.

Винайдення друкарства належить німецькому друкареві з Майнца - Іоганну Гутенбергу. В 1448 Гутенберг з'явився в Майнці, де, взявши в борг 150 гульденів, продовжив роботу над вилиттям літерного набору і конструюванням друкованого верстата. Рік появи першого друкованого видання залишається предметом дискусій - називаються дати від 1445 до 1447. Перші видання, приписувані Йогану Гутенбергу, представляли невеликі листівки-календарі та підручники. На них немає вказівок імені Гутенберга і місця видання, тому існують різні версії щодо точної атрибуції і датування.

Із ранніх гутенбергівських видань збереглися так званий «Фрагмент про Страшний суд» - надрукований з двох сторін лист, що представляє собою уривок з «Сівілліних книги», латинська граматика Елія Доната (примірники якої зберігаються в Паризькій бібліотеці). Загалом перші відбитки відзначені низькою якістю друку і свідчать про те, що Гутенберг ще шукав свою модель шрифту і експериментував з набором тексту.

Найбільш відомим діянням Гутенберга стало видання так званої 42-рядкової Біблії (званої так по кількості рядків на сторінці), поява якої пов'язана з одним із найгучніших скандалів в історії книжкової справи. У 1450 р. в Майнці Іоганн Гутенберг, зайнявши чималу суму грошей у Йоганна Фуста, почав роботу над випуском своєї Біблії. Виготовлення устаткування і виливок шрифтів зажадали часу, і в 1452 р. Гутенберг знову вдався до фінансової допомоги Фуста, взявши його до справи в якості компаньйона.

В 1456 двотомна 42-рядкова Біблія була завершена, по праву ставши справжнім шедевром книгодрукування. Вона ж принесла йому чимало розчарувань, пов'язаних з судовою тяганиною з приводу виплати боргу. У судовому процесі «Фуст проти Гутенберга» Петер Шеффер, колишній переписувач книг і учень Гутенберга, став на бік Фуста. У результаті Гутенбергу довелося розлучитися зі своєю друкарнею і покинути Майнц.

Типографічнав фірма Фуста і Шеффера на відміну від Гутенберга, випускала свої книги анонімно, стала використовувати видавничий знак, вперше поставивши його у 1457 р. в «Майнцской Псалтирі». Петер Шеффер, один з найталановитіших художників-шрифтовики інкунабульного періоду, одружившись на дочці Фуста, невдовзі став єдиним власником друкарні і прославився якістю своєї продукції.

Своєрідним поштовхом до поширення друкарства в Європі стало руйнування Майнца і вигнання його жителів в 1462 р. Адольфом фон Нассау. Багато хто з підмайстрів і учнів Гутенберга розбрелися по містах Європи, засновуючи там друкарні і навчаючи майстерності книговидання нові покоління першодрукарів.

Ще до руйнування Майнца книгодрукування з'явилося в Страсбурзі, де Йоганн Ментеліна в 1460-1461 рр.. випустив латинську Біблію у двох томах, а в 1466 р. - так звану 49-рядкову Біблію, першу Біблію німецькою мовою, яка, незважаючи на слабкий переклад, мала популярність до появи лютерівському Біблії. Зять Ментеліна, Адольф Руш, вперше ввів в Німеччині шрифт «антиква» і, займаючись друкарською справою, став одним із справжніх подвижників німецького гуманізму.

В Італії перший друкарський верстат був встановлений в бенедектінском монастирі св. Схоластики в Субіако, передмісті Риму, зусиллями німецьких друкарів Конрада Свейнгейма і Арнольда Паннарца в 1465 р. Саме вони розробили антикву, яка стала шрифтом-основою для італійського книгодрукування. Незважаючи на матеріальні труднощі Паннарц і Свейнгейм до 1472 р. змогли випустити 36 книг. Незабаром книгодрукування з'явилося в Римі, де працював німецький друкар Ульріх Ган, вперше в Італії випустив книгу з гравюрних ілюстраціями, потім - у Венеції, Мілані, Неаполі, Флоренції. Якщо до появи друкованого верстата Гутенберга в Європі існувало близько 30000 книг, то до 1500 року їх число наближалося до 9 мільйонів. Доступ до письмової інформації отримали й ті, хто не належав до церковної еліти. Друковане слово стало першим засобом масової інформації і зумовило появу «друкарського і індустріального людини». Поширення друкарства, на думку Маршалла Маклюена, призвело до торжества візуально-лінійного сприйняття, до розвитку і формування національних мов і держав, до промислової революції та індустріалізації, до епохи Просвітництва та наукової революції.

Перші газети виходили в Страсбурзі та Аугсбурзі і датуються 1609 р., хоча виникли вони дещо раніше (в одному з номерів страс­бурзької газети зазначається, що в 1609 р. вона видаватиметься «за прикладом минулих років»). Тому роком народження європейської періодики вважається за одними даними 1609 р., за іншими – 1605 р.

Газета, що друкувалася в Страсбурзі, називалася «Відомості» («Relation: Aller Furnemmen»). Виходила вона раз на тиждень і роз­повідала про всі видатні та визначні події, що відбувалися у Німеччині, Франції, Італії, Англії, Іспанії, Угорщині, Польщі тощо. Всі повідомлення пода­валися в такому вигляді та порядку, в якому були доставлені. Того ж року в Аугсбурзі з'явилася інша щотижнева газета «Avisa Relation oder Zeitung», яку видавав Лука Шульте.

Протягом декількох подальших років подібні щотижневі видання розповсюдилися по всій Європі: у 1610 р. в Базелі, з 1615 р. - Франкфурті-на-Майні та Відні. У 1616 р. газета з'явилася в Гамбурзі, в 1617-му - в Берліні, в 1618-му - Амстердамі, в 1620-му - Антверпені, Магдебурзі, Нюрн­бергу, Ростоку, Брауншвейгу, Кельні.

Перші газети не мали чітко визначеної назви. Місце ви­дання і прізвище редактора-видавця переважно не вказувалися. Зміст номерів складали повідомлення з різних кінців Європи та світу, які розташовувалися на сторінці абсолютно довільно і на окремі рубрики не ділилися. Розташування матеріалу залежало від дня отримання. Кореспонденції були простим викладом фактів без жодного аналізу або коментарю. Авторська позиція проявлялася лише в окремих випадках. Газета ще не мала звичного для нас вигляду. Навіть зовні вона нагадувала книгу, формат сторінок до­рівнював чверті листа. Але якість друку була низькою. Величезну кількість правописних і друкарських помилок можна пояснити поспішністю, з якою видання готувалися до друку. Папір – невисокої якості, а періодичність – переважно один раз на тиждень.

Незважаючи на зазначені недоліки, газети досить швидко за­воювали популярність і набули великого поширення. До 1630 р. щотижневі газети виходили уже в 30 містах Європи. А в період з 1609 по 1700 рр. лише в Німеччині зафіксовано біля 200 різних газет.

Зі становленням періодики у Європі відбувалися видозміни зовнішнього вигляду газет та їх змісту. В назвах багатьох газет з'явля­ються вказівки на місце видання («The London Informen»). Перші сторінки ілюструвалися віньєтками, заставками, емблемами тощо. У лівому кутку першої сторінки подава­лись анотації статей, там же ставилася дата.

З 1660 р. матеріал став ділитися на дві колонки. В середині XVII ст. з'явилася газетна реклама, а в 1673 р. в Гамбурзі вийшла перша га­зета, яка складалася лише з оголошень («Гамбурзький відомчий кур'єр»)

Перша щоденна газета Європи - «Einkommende Zeitung» («Га­зета, що надходить») (1650 р., Лейпциг). За іншими даними, перша щоденна газета з'явилася також у Лейпцигу, але в 1660 р. її видавав Тимотейс Ріцше під назвою «Neulaufende nachricht von Kriegs – und Weltthaendeln» («Отримані новини про військові та світові справи»). В Англії щоденна газета почала виходити в 1702 р. - «The Daily Courant» («Щоденні куранти»), Франції - 1777 р. - «Journal de Paris» («Паризька газета»), Італії - 1798 р. - «Gezzetta di Genova» («Гену­езька газета»).

Що ж до журналів, то першість отримав «Journal des Savants» («Журнал учених»), який побачив світ 5 січня 1665 р. у Парижі. Редактор - Делі де Салло. Виходив спочатку раз на тиждень, потім – раз на два тижні на 12 сторінках. Матеріали подавались у формі ли­стів. Журнал орієнтувався на наукову полеміку (до речі, наукова орі­єнтація - характерна особливість перших журналів). Виходив до 1828 р. Перші європейські журнали:

• Англія. Журнал «Philosophical Transactions of the Royal Society» («Філософські праці Королівського товариства») (січень-лютий 1665 р.). Редактор - Генрі Олденберг. Виходив щомісячно. Ці­каво, що з десяти публікацій, уміщених у першому номері, три були запозичені з «Journal des Savants».

• Італія. Журнал «Il Giornale de'letterati» («Журнал літерато­рів») (1668 р.). Редактор - Франческо Надзарі. Створювався за зраз­ком французького «Journal des Savants». Друкував праці з літера­турознавства, мовознавства та філософії і проіснував до 1679 р.

• Німеччина. У 1682 р. професор Отто Менке починає вида­вати в Лейпцигу латинськомовний журнал «Acta Eruditoritum» («Нау­кові записки»). Останній номер вийшов друком у 1731 р.

Отже, періодичні видання до середини XVIII ст. набули великої популярності в Європі. У їх користі й необхідності вже не сум­нівалися. Більше того, освічені люди підкреслювали особливе значення газети. У 1697 р. у Гамбурзі вийшла книга «Про користь га­зетного читання».