14.Проблема омасовлення у п’єсі е.Йонеско «Носороги».Сенс центральної метафори.

Драма «Носороги» продовжує певні художні «ходи» п’єси «Урок», водночас створює стихію розумної гри, спрямовуючи глядацьку увагу у бік певних основоположних сюжетів сучасної історії. З надзвичайною майстерністю Йонеско видобуває художню ситуацію, що в ній, з одного боку, постає водночас і елегантна, і моторошна алегорія такого катастрофічного омасовлення людей, а з другого, їхня вперта спроба або не помічати цієї катастрофи, або ж одразу пристосовуватися до неї. «Носороги» подають феномен стадності ніби у подвійній експозиції – тут і неухильне перетворення людей на носорогів, але тут і їхнє намагання заплющити очі на таке перетворення. Напевне, зовсім не випадково дія «Носорогів» розгортається в статичних декораціях французької провінції, яка при всіх своїх достоїнствах час від часу демонструвала «оносороження» у тих чи інших напрямах масової істерії. Поважна норма зразкових громадян раптово перетворюється на вовчу зграю, охоплену жадобою якоїсь «расової» іншої крові.Художній світ, створений письменником, прозаїчний і населений звичайними людьми. Трагедії героїв – дрібні й абсурдні. І водночас цей світ, при всій своїй буденності, – фантастичний, бо найнеймовірніше відбувається в житті звичайному. Світ письменника сповнений жаху, безнадії, мороку. Фантастичне в п’єсі переплітається з прозаїчним зображенням буденності, що створює особливий світ твору – складний, дисгармонійний, як і саме життя

Розділ 4.Література на межі 20-21 ст..

1.Загальна характеристика історико-культурної ситуації останніх десятиліть 20 ст.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуко і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979)^[5].Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

2. «Перший письменник третього тисячоліття» серб м.Павич

Світова критика не стомлюється висловлювати своє захоплення. Вона іменує Милорада Павича письменником абсолютної літератури, а його твори – справжнім поетичним і фантасмагоричним дивом. Французькі й іспанські критики пишуть, що Павич – «автор першої книги ХХІ століття».., в Австрії його вважають «ватажком європейського постмодернізму»…Милорад Павич, один з найвідоміших сучасних сербських письменників, означив наш час і мистецтво особливою магією та фантазією, які вирізнили його як привілейованого митця і свідка цього часу.Милорад Павич народився 15 жовтня 1929 року в Белграді. Письменник та історик літератури XVIII і ХІХ століття, фахівець в галузі бароко та символізму, перекладач Пушкіна і Байрона, професор університету, член Європейського мистецького об’єднання, Павич – автор кількох поетичних збірок, чотирьох збірок оповідань («Залізна завіса», «Коні святого Марка», «Російський хорт» і «Вивернута рукавиця»), романів «Хозарський словник» (роман-лексикон на 100000 слів), «Краєвид, намальований чаєм» (роман-кросворд), «Внутрішня сторона вітру» (роман-клепсида) та «Остання любов у Царгороді» (роман-таро).Його драма у формі театрального меню «Завжди і ще один день» опублікована у 1993 році. Остання книга Павича, роман «Скринька для писання», побачила світ у 1999 році, безпосередньо напередодні бомбардування Югославії, і під час війни (!) з’явився другий наклад. (…)Павич – не лише письменник, який блискуче представляє оригінальний підвид фантастичної літератури, але й автор, який ламає наші стереотипи щодо розуміння часу, історії, долі, кохання і того, що ми називаємо логічним розумінням сенсу буття. Павич створює і оновлює сьогоденну літературну дійсність, наші знання і сни, переінакшуючи і пам’ятаючи все те, про що ми знали і снили, і те, про що тільки дізнаємося».