1. Створення «Молодої Музи» як відгук на становлення європейського модернізму. Зародження українського символізму

У кінці 19 – на початку 20 століть в українську літературу, хоч і з деяким запізненням, увійшов символізм як одна зі стильових течій модернізму. Засновником і теоретиком символізму вважають американського письменника-новеліста Е.А.По, який сформулював основний «поетичний принцип» нового мистецтва. У Франції цей тип творчості сформувався дещо раніше, у 70-тих роках 19 століття. Найвідомішими представниками цього напряму були С.Малларме, який був знаний у літературному світі своїми творчими «вівторками», Ш.Бодлер, що сколихнув суспільство своєю наскрізь модерністичною збіркою, назва якої звучить як оксюморон, — «Квіти зла», теоретик символізму Поль Верлен із гучним реформаційним закликом «Найперше — музика у слові!», А.Рембо як молоде креативне віяння у тогочасній літературі, також бельгійські символісти – Е.Верхарн та М.Метерлінк, австрійські митці - Г. фон Гофмансталь та Р.М.Рільке, польські – поет Б.Лесьмян, деякою мірою німецький драматург Г.Гауптман, англійський прозаїк О.Уайльд, норвежець Г.Ібсен (пізні твори). Згодом символізм охопив російську літературу. Серед найвидатніших митців тут можна назвати Д.Мережковського, К.Бальмонта, Ф.Сологуба, В.Брюсова, О.Добролюбова, В.Іванова, О.Блока, А.Бєлого. Найбільшого розквіту в українській літературі символізм досяг на початку 20 століття, до того ж розпочався з поетичного мистецтва. Вплив нового літературного напряму позначився на творчості таких поетів як: Олександр Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, П.Кармансышй, В.Пачовський, С.Твердохліб, О.Луцький та ін., вже згодом відбувся перехід до символічної прози: В.Стефаник, Лесь Мартович, М.Черемшина, М.Яцків та ін.

Вже на початку 19 століття стало відчутним прагнення до своєрідної «європеїзації» української літератури, включення її у контекст світового літературного процесу, зміщення з маргіналіїв європейського художнього простору у напрямку до модернізації українського мистецтва загалом і літератури зокрема. Про це писав І.Франко 1901р. у німецькому журналі «Аус фремден Цунген»: «Засвоївши літературні традиції своїх вчителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків та Марко Черемшина, прагне відтворювати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері» [Цит. за: 45, с.129 ].

Не дивно, що український символізм бере початок із Галичини, яка у той час була частиною Австро-Угорської імперії. Саме тут проживала велика кількість польських символістів, серед яких були Я.Каспарович, З.Пшесмицький, близькими до них були також члени «Молодої Польщі» С.Пшибишевський, С.Жеромський, К.Тетмаєр. Подібні організації були утворені у багатьох європейських країнах, рух набув загальноєвропейських масштабів: Англія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Норвегія, Росія тощо.

1906р. у Львові було засноване літературне об'єднання «Молода Муза», члени якого збиралися на обговорення останніх мистецьких новинок у кав'ярні «Монополь», або «Централь», та вважали своїм основним завданням відхід від народництва і орієнтацію на західноєвропейський символізм. Вони навіть мали власний друкований орган — журнал «Світ», що був створений того ж року, що й організація, та до складу редколегії якого увійшли В.Бирчак, П.Карманський, О.Луцький та М.Яцків. П.Карманський писав: «Без впливу Кракова навряд чи була створена окрема група письменників з власним обличчям, яка отримала в історії нашої літератури назву «Молода Муза» [47, с.40]. Цим можна пояснити величезну роль польського символізму у становленні українського. Це було більшою мірою неформальне об'єднання, яке не мало офіційних маніфестів, затвердженого графіку зібрань, списку постійних членів. Теоретиком «молодомузівців» був О.Луцький, який часто полемізував із визнаним класиком І.Франком щодо необхідності євроінтеграції українського мистецтва. І.Франко інколи відвідував зібрання у «Монополі», однак виступав з різкою критикою теоретичних засад угрупування та творів його учасників. Серед найактивніших членів були М.Яцків, П.Карманський, В.Пачовський, Б.Лепкий, С.Чарнецький, С.Твердохліб та ін. Важко говорити з абсолютною упевненістю про походження назви «Молода Муза», однак справедливою видається нам згадка про новелу М. Яцківа «Доля молоденької музи», яка цілком закономірно могла послужити основою для остаточної назви об'єднання.

Як було згадано, провідним типом творчості для «молодомузівців» став символізм. Це «літературно-мистецький напрям кінця 19 – початку 20 ст., основною рисою якого є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ» [73, с. 401], що, йдучи за ідеалістичними ідеями античного мислителя Платона, які згодом були розвинуті А. Шопенгауером, Е.Гартманом, Ф.Ніцше, В.Соловйовим, проголошував дуалістичну єдність двох світів: реального («світу речей») та ідеального («світу ідей»). Матеріально існуючу природу вони вважали чимось тимчасовим, нетривким, головні зусилля спрямовували на пошуки вічних Гармонії та Краси. Основоположним принципом символічного мистецтва була сугестія, або навіювання, за допомогою символів, які використовувалися у ролі конденсаторів важливого смислового наповнення змісту. Ці символи нібито робили читача співтворцем поряд з автором, допомагали йому скласти у власній уяві асоціативний ланцюжок, сприяли багатоплановому тлумаченню твору на змістовому рівні. Йдучи слідом за Е.А.По, який стверждував необхідність невтручання автора у текст, його нейтральної позиції у творі, єдності враження, відсутності моралізаторства, наукової подібності або ж сповідальності, символісти змальовували не сам предмет крізь призму суб'єктивного сприйняття автора-реципієнта, а безпосередній ефект, який той створює. Таким чином, такий підхід дає змогу пізнати трансцендентний зміст матеріального світу, як вважали символісти. Звідси звернення до вишуканих, штучних, виняткових тем, часто заснованих на екзотиці. Тобто, у пошуках справжньої Краси у готесковому, бридкому, відразливо-натуралістичному символісти прагнули викликати у того, хто перебуває у процесі співтворення, емоційний шок, зображаючи красу медузи, змії, жаби або взагалі чогось, що за інших умов викликало б у читача цілу низку негативних асоціацій.

Український символізм певною мірою відрізнявся від європейського та російського. За оцінкою І.Дзюби, «він у цілому поступався їм філософською концептуальністю та естетичною визначенністю; водночас в ньому менше езотеризму, окультності й містицизму, більше відгуків на життя; він небайдужий до ідеї національного визволення, що набирала часом форми «національного містичизму» [33, с.155].

Ю.Ковалів у «Літературознавчій енциклопедії» зазначає такі основні ознаки символізму: «зорієнтованість на платонізм і неоплатонізм, розуміння творчості як культово-обярядового акту, інтуїтивне осягнення світу, трактування музики як основи артистичної творчості, пріоритет ліричних жанрів у письменстві, розбудова художнього світу за принципами аналогій та «відповідностей», обстоювання єдності світобудови в її розмаїтті» [47, с.390]. Отже, можна стверджувати, що символісти наполягали на інтуїтивному, внутрішньому пізнанні світу, зокрема, і «світу у собі». Разом із цим символізм протистоїть романтизму з його амбівалентними протиставленнями, реалізму і його фактографічному відтворенню дійсності та народництву, що сприймало героя у творі передусім як «ображеного функціонера», підпорядковуючи літературу соціальній сфері [Там само, с.391].