2.2. Соціальна та психологічна складові новел м.Яцківа

Ще в 1895 р. Іван Франко скаржився, що «новелістична продукція у нас слаба та в додатку порушується утертими дорогами, творить після давніх взірців, звичайно не досягаючи артистичного викінчення і ширини погляду тих взірців» [Цит. за 20, с. 110]. Це було якоюсь мірою справедливо, якщо виключити велику й різноманітну та новаторську продукцію самого Франка. Але вже в 1901 р. він з радістю констатує, що «на полі новелістики галицька Русь у тім часі видала ряд талантів, яких не постидилась би не одна, далеко багатша від нашої література» [Там само]. Саме ці слова українського генія ми і спробуємо підтвердити у подальшій розвідці.

«На прикладі творчості М.Яцківа можна простежити становлення індивідуального стилю, характерного для національного модернізму кін. 19 – поч. 20 ст., котрий виявив і загострив питання множинності і диференційованності культурно-естетичних практик в українській суспільності [65, с. 46-47]. Становлення М.Яцкова як письменника характеризувалося своєрідною векторністю розвитку: від реалізму до модернізму. У ранніх новелах («У наймах», «Душі кланяються», «Серп» та ін.) змальовано тяжке становище українського селянства, головні проблеми цього соціального прошарку, передано саму психологію селянина. М.Ільницький висловився про ранній період творчості митця так: «У перших книгах Михайла Яцківа вражає сувора правда життя, заглиблення в соціальні процеси, своєрідний художній розріз дійсності. Письменник проникає в різні сфери життя. Село, військо, школа, церква, мистецтво – у всьому панують фальш, підступність, фарисейство, на кожному кроці трагедія нещасних і покривджених» [83, с.8]. Але поряд із цим науковець говорить і про психологічне у творчості автора: «Соціальний психологізм є однією з характерних ознак реалістичних новел М.Яцківа» [83, с.12]. У своїй статті «Львівський характерник» дослідник детально розкриває причини звернення М.Яцківа до соціальних проблем: «Головною ідеєю творів молодого письменника було неприйняття світу соціальної несправедливості. Ця ідея втілилася в картинах, що малювали конкретні суспільні обставини. Завдяки цьому картини, створені М.Яцковим, вражають суворим реалізмом» [31, с. 191].

Таким чином, реалістична палітра письменника вражає нас своєю багатогранністю і різноманіттям. Однак соціальне тло новели постійно перебуває у взаємозв'язку із психологією персонажів. О.Мельник у своїй розвідці про М. Яцківа «Поетика простору: семантика вертикалей та горизонталей у прозі Михайла Яцкова» зазначає: «У своїх творах Михайло Яцків акцентує увагу насамперед на душах персонажів...» [57, с. 48]. О.Ткачук вказує на те, що «психологізація малої прози в М.Яцківа проявилася й на оповідному рівні, коли події описує наратор, який має обмежений рівень порівняно з учасником подій, антагоністом, спостерігає збоку й висловлює припущення про те, що йому невідомо (оригінально-загадкова форма оповіді)...» [75, с.67]. Наприклад, у новелі «Серп» автор змальовує пору жнив і важку працю селян на ниві. Разом із тим набагато більшу увагу на себе звертають психологічні коментарі оповідача, саме через його свідомість проходять усі зображені події: «Чи Варці це тільки так здалося, чи, може, направду він забагато кидав оком на Оленку. А як ні, то нащо став поруч з нею?...» [83, с.93]. У новелі «Лісовий дзвін» зображений надприродний, неконтрольований стан людини, що перебуває нібито у маренні, напівсні, коли не здатна відповідати за свої вчинки, пояснити, що з нею діється, коли підсвідоме бере верх над свідомістю особистості. Дзвін, що закликає дівчину у даль, відіграє роль символічного коду у новелі, це як своєрідний маячок, який веде персонажа не знати куди, у безвість. Автор описує внутрішній стан дівчини: «Це сталося з нею таке, що вона не годна була збагнути. Сама собі не вірила... Ксеня станула, обернулася за Іваном, далі рушилася, йде та йде, і тій дорозі кінця нема. А дзвін якийсь у лісі гуде-гуде. Йде вона, а той дзвін все гуде. Ще тепер у вухах її дзвонить. Аж на дорозі за гаєм стямилася, але не вертала вже додому, лиш тут зайшла... А блудила вона по папоротних полянках, по горбках, як по городах, і по барвінкових урочищах, яких ні в казці нема, і такі там дива були, як у сні...» [83, с.165-166]. У новелі «Затроєна шпилька» яскраво передана психологія бідної жидівки, яка, хоч і змушена була просити милостині, але в той де час не втратила людської гідності. Автор завершує новелу словами: «Не разити людей своєю нуждою – се був її такт». Навіть приймаючи милостиню, ніби «голодна, залюлюкана собака» героїня не втрачає свого людського достоїнства. В новелі «Весняний захват» схвильований, якийсь дивний настрій дівчини перед вінчанням налаштовує читача на особливий розвиток дії: «Незадовго вінчання – у Марійки здригнули руки. Ах, так скоро вінчання! Вона чомусь так боїться, як пробудження з рожевих снів-мрій!.. Силувалась думати про щось інше» [83, с.59]. Мотиви сну і марення, як і у новелі «Лісовий дзвін», відіграють значну роль у передачі внутрішніх переживань та настроїв персонажа. Розвиток подій видається реципієнтові більш природним, що сприяє посиленню єдності ефекту. Інколи внутрішній стан героя розкривається через його сновидіння і марення, почасти навіть галюцинації, як-от у новелі «Біла квітка», коли матері сниться померла дочка, повсюди ввижаються дивні знаки: «Мати увійшла до світлиці бліда. Дивна мовчанка тривала доти, поки під час вечері мати не почала розповідати, що за дверима в світлиці щось біле уперто заступало їй дорогу. Далі оповідала шепотом, що в ніч перед смертю Марійки снилася їй повна криниця крові. Мати зачерпнула з неї відром, пересаджувала білу квітку в рів і підливала тією кров'ю...» [83, с.72].

Отож, можемо стверджувати, що поряд з показом соціальних негараздів українського селянства автор тонко змалював саму людську душу персонажів, проникнув у їх внутрішній світ, шукаючи причини конфлікту не лише ззовні, але і зсередини, у самому герої.