62. Охарактеризуйте діяльність відомих громадських рухів та організацій у напрямі становлення незалежної Української держави наприкінці 1980-х ― на початку 1990-х рр.

Розпочате реформування політичної системи, гласність і плюралізм думок сприяли стрімкому відродженню активності мас, поляризації суспільства, поширенню національно-демократичних поглядів, формуванню незалежних від офіційної влади неформальних громадських організацій та об'єднань.

На мітингах, зборах розпочалася публічна критика існуючої системи, керівників-консерваторів, які перешкоджали проведенню реформ.

Рушійні сили «перебудови» перемістилися від центру на місця, у творчі та виробничі колективи. Передова частина суспільства, передусім тверезо мислячі люди, не тільки критикували існуючу систему, але й виявили готовність включитися в пошук шляхів оновлення життя республіки, розв'язання назрілих проблем.

В Україні почала формуватися легальна опозиція, яка створила конкуренцію радянським і партійним владним структурам.

Ініціатором розгортання демократичного та національного рухів виступала творча інтелігенція республіки.

На IX з'їзді письменників України (червень 1986 р.) гостро порушується проблема становища української мови та культури. О. Гончар говорив про нагальну потребу її захисту та розвитку. І. Драч заявляв, що «ми навчилися говорити досить відверто про правду, як ми жили і живемо».

Влітку 1987 р. пленум Правління Спілки письменників України, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з повсякденного життя відходить українська мова, поставив вимогу її конституційного захисту. До Президії Верховної Ради УРСР було відправлено відповідного листа за підписами Ю. Мушкетика, Б. Олійника, Д. Павличка, О. Гончар та інші письменники звернулися до своїх російських колег із проханням підтримати їхні вимоги про встановлення обов'язкового вивчення рідної та російської мов у школах національних республік.

Активізації громадської думки сприяла політика «гласності».

Навесні 1989 р. з'явилися перші неформальні газети «Вибір» (Київ), «Вільна Україна» (Дрогобич), «Поступ» (Львів). Колишні дисиденти відновили видання громадсько-політичного журналу «Український вісник», який активно включився у полеміку з офіційною владою.

Автори публікацій стали відкрито писати й говорити про реальні факти і події, що мали місце в українській історії, літературі, мистецтві і так старанно замовчувалися раніше. Роль першопрохідців у справі ліквідації «білих плям» і захисті національної культури виконувала Спілка письменників України та її газета «Літературна Україна».

Зростав інтерес до української історії. Відновлення історичної правди стало головною метою діяльності Українського культурологічного клубу (УКК), заснованого у Києві в серпні 1987 р. з ініціативи колишніх дисидентів.

Піддаючи критиці існуючу радянську систему, національну політику центрального керівництва, учасники клубу звернулися водночас до історії української державності, з'ясуванню характеру українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., причин і наслідків сталінських репресій в Україні тощо.

На основі документальних джерел стала відкриватися правда про причини голоду 1932-1933 рр. в Україні, у новому світлі представлена «українізація» 20-х років. Учасники клубу почали знімати завісу заборони з творчості М. Куліша, М. Хвильового, М. Зерова, В. Підмогильного, В. Винниченка, М. Грушевського, М. Костомарова, Д. Яворницького та інших. Клуб відвідували люди різних професій і віку, що свідчило про їх зростаючий інтерес до української історії.

Зростання інтересу до української історії було характерним і для інших об’єднань і клубів. Зокрема, у Львові стали діяти культурно-просвітницьке Товариство Лева та молодіжний дискусійний політичний клуб. Вони розглядали проблеми національної історії, літератури, економіки.

В Будинку вчених АН України виник клуб «Спадщина», а невдовзі в Київському університеті студентське об'єднання «Громада». На його основі виникла Українська студентська спілка (УСС).

Розпочали свою діяльність інші молодіжні організації: Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Демократична спілка студентів (ДСС), Студентське братство.

Діяльність цих об'єднань і клубів свідчила про початок руйнації офіційних організацій і комуністичних ідеологічних штампів.

Кінематографісти, письменники, художники, театральні діячі, композитори створили в Москві просвітницьке товариство «Меморіал».

Установча конференція українського відділення товариства відбулася в Києві в березні 1989 р. До його координаційної ради увійшли режисер Л. Танюк, кінопубліцист В. Кузнєцов, письменник В. Маняк та інші. Товариство «Меморіал» виступило за увічнення пам'яті жертв репресій, яких зазнав український народ. Однією з перших акцій товариства став міжнародний симпозіум «Голодомор 1932-1933 рр. в Україні», проведений у вересні 1990 р.

В інших містах республіки також почали діяти філіали товариства. Особливу активність виявила львівська обласна організація «Меморіалу», яку очолював академік І. Юхновський. Товариство вимагало від партійно-державних структур публічного засудження всіх злочинів сталінізму і радянських каральних органів, здійснених у 20-80-і роки. Воно висловилося за переоцінку діяльності політичних, громадських і військових організацій, що діяли в різний час на західноукраїнських землях. У дусі національного відродження звучали вимоги реставрувати національні пам'ятники, знищені в роки радянського тоталітарного режиму.

Характерною ознакою громадсько-політичного життя в Україні у цей період стіс відродження таких форм відстоювання прав і свобод, як мітинги, протести, збори, демонстрації. З кожним днем вони набували все більш масового політичного звучання, все частіше лунали заклики до зламу бюрократичної партійної системи, засудження політики русифікації та нищенні національних здобутків українського народу, утвердження в суспільстві загальнолюдських цінностей, поваги до національної культури, свободи особистості, демократії, державної незалежності.

Особливо активним був демократичний рух у західних регіонах України, де збереглися ще традиції національно-визвольних змагань. 13 червня 1988 р. у Львові відбувся перший в Україні за радянських часів багатотисячний несанкціонований мітинг. Його учасники засудили тоталітарний режим, вимагали від влади гарантій забезпечення прав і свобод кожної людини.

В столиці України пройшла перша незалежна екологічна демонстрація, а 13 листопада 1988 р. відбувся мітинг за участю близько 20 тис. чоловік, присвячений екологічним проблемам республіки. Учасники мітингу порушили питання щодо персональної відповідальності вищого партійного і державного керівництва за наслідки Чорнобильської трагедії.

Демонстрації та мітинги стали провісниками виникнення екологічної асоціації «Зелений світ», яку очолив письменник Ю. Щербак. Асоціація не тільки виступила на захист навколишнього середовища, але й викривала згубну політику влади, яка допустила плюндруванні природи України.

За офіційною інформацією, на початок травня 1989 р. на проведення мітингів було подано 279 заяв, відбулося 72 несанкціоновані мітинги.

Колишні політичні в'язні відновили Українську Гельсінську групу, а з часом перетворили її на Українську Гельсінську спілку (УГС).

Головою Спілки обрали Л. Лук’яненка, який на час створення Спілки ще перебував у засланні. Спілка відразу ж спрямувала свою діяльність у політичне русло. 7 липня 1988 р. вона обнародувала свій програмний документ, в якому узагальнила та висловила вимоги, які звучали на той час на мітингах, зборах, конференціях, диспутах.

Одне з головних серед них – вимога до владних структур гарантувати право українській нації на самовизначення. Наголошувалося, що без виконання цього права неможливо забезпечити справжню свободу народові.

Спочатку УГС висловлювалася за конфедерацію союзних республік з їх широкою самостійністю, але дуже швидко зняла це гасло і заявила про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення незалежної держави. Цю принципову позицію Спілка відкрито стала пропагувати як на українських землях, так і за їх межами.

Ставилася вимога легалізації УГКЦ і УАПЦ.

Все це означало, що Спілка вийшла за рамки правозахисної діяльності і набула ознак політичної опозиційної організації. На початку 1990 р. Спілка налічувала близько 1,5 тис. членів, мала відділення майже в усіх областях України, представництва в Москві та Прибалтиці, а також за кордоном.

Пропозиція створити організацію, яка б сприяла «перебудові» в республіці, виникла ще восени 1988 р. в середовищі українських письменників. Серед тих, хто підтримав цю ідею, були І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський, Б. Олійник, П. Мовчан та інші.

В січні 1989 р. загальні збори київської письменницької організації ухвалили проект програми Народного руху України за перебудову (так називався Народний Рух до 1990 р.).

Навесні того ж року в регіонах республіки почали виникати осередки Руху. Вони об'єднували демократично мислячу інтелігенцію, ліберально налаштованих службовців, колишніх дисидентів, а також тих комуністів, які в той час виступали за суверенітет України, але в межах союзної федерації.

У вересні 1989 р. відбулися Установчі збори НРУ. На них були присутні 1109 делегатів. У прийнятих рішеннях наголошувалося, що Рух діє в конституційних межах і прагне встановлення справжнього народовладдя в республіці, підтримуватиме співпрацю з Радами народних депутатів і їх органами. В прийнятих на зборах документах говорилося, що Рух виступає за «оновлене соціалістичне суспільство» і створення Української держави, підписання нового союзного договору.

Подальший розвиток суспільно-політичних процесів висунув перед Рухом потребу змінити підходи до вирішення назрілих проблем існування України.

У жовтні 1990 р. у Києві пройшли другі Всеукраїнські збори Руху. Прийняті документи засвідчили радикалізацію Руху та перехід до нової політичної лінії. Відбулася еволюція Руху: від підтримки офіційного курсу в рамках «перебудови» – до опозиції КПРС (КПУ).

Народний Рух прагнув до об'єднання всіх національно-демократичних сил, щоб перетворити їх на опозицію офіційній владі. Було висунуто гасло: «Від народного руху за перебудову – до народного руху за відродження суверенності України».

Обраний головою Руху І. Драч заявив: «Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна Українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації».

В Україні демократичні сили почали відкрито використовувати національну символіку. 26 березня 1989 р. на мітингу пам'яті Чорнобильської трагедії у Львові вперше за часів радянської влади замайоріло синьо-жовте знамено, а 1 травня колона львів'ян з національними прапорами, прорвавшись крізь міліцейські кордони, взяла участь у святковій демонстрації.

21 січня 1990 р., на честь проголошення акту злуки (об'єднання) УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. в єдину державу, у «живому ланцюгу», що простягся від Києва через Львів до Івано-Франківська, під національними прапорами вже стояли сотні тисяч осіб.

24 липня 1990 р. національний прапор, освячений на площі біля Софійського собору, замайорів на щоглі перед будинком Київської міської Ради. Все частіше в різних аудиторіях став звучати гімн-пісня П. Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Саме в цей період в Україні виникає масовий незалежний робітничий рух.

Переконавшись, що сподівання на поліпшення матеріального та соціального становища не виправдовуються, робітники вдалися до страйків. Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. Потім центр подій перемістився у Донецьк. За деякими підрахунками, страйк підтримали, припинивши роботу, колективи 182 шахт.

Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення зарплати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних і житлово-побутових проблем. У Стаханові, Червонограді, Павлограді висувалися вже і політичні вимоги, однак, зводилися вони, головним чином, до зміни місцевої адміністрації, державної і партійної номенклатури.

Демократичні сили України діяли и умовах тиску офіційних структур і владних органів.

Партійно-державна номенклатура, вбачаючи в оновленні суспіль­ства загрозу своїм інтересам і привілейованому становищу, посилювала контроль над засобами масової інформації, активно проводила антирухівську пропаганду, намагалася роз'єднати українську інтелі­генцію, внести розлад у демократичні сили.

Комуністи, які переходили на демократичні позиції або підтриму­вали неформальні об'єднання чи співчували їм відчували тиск з боку вищого партійного керівництва, їх навіть виключали з партії, пере­слідували на роботі.

В серпні 1988 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Влада засвідчила, що вона намагається адміністративним шляхом припинити або ж обмежити демократичні процеси у республіці. За невиконання Указу передбачалися попередження та стягнення штрафу, адміністративне покарання, виправні роботи та позбавлення волі.

В Україні були сформовані загони міліції особливого призначення (ОМОН – за російськомовною абревіатурою), які використовувалися для розгону мітингів і демонстрацій. Запроваджувалося патрулювання спільними нарядами міліції та військових підрозділів.

У кінці 1988 р. на західноукраїнських землях посилюється рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Активну діяльність у цьому напрямі розгорнув «Комітет по захисту УГКЦ» на чолі з І. Гелем. Його підтримав папа Римський, який звернувся до М. Горбачова з відповідним листом. Помітного резонансу набуло кількамісячне голодування віруючих греко-католиків у Москві, на Арбаті. Голодуючі вимагали від властей зняти заборону на діяльність УГКЦ.

У січні 1989 р. вперше за післявоєнний період на подвір'ї собору Святого Юра у Львові відбулася греко-католицька відправа в пам'ять про Акт злуки українських земель у січні 1919 р. Греко-католики заявили про свою незгоду з «русифікацією релігійного життя», виступили за незалежність від Московського патріархату та «створення суверенної соборної християнської української держави».

26 січня 1990 р. ієрархи греко-католицької церкви скликали синод, який проголосив легалізацію Української греко-католицької церкви. На західноукраїнських землях почали легально діяти близько 1 500 парафій.

Одночасно відроджувалась і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), заборонена радянською владою в 30-і роки. В лютому 1989 р. у Києві вже легально працював комітет у справах відновлення УАПЦ. Його лідери в своїх заявах підкреслювали відданість церкви справі духовного відродження українською народу.

Відомі Українські громадянські рухи та організації наприкінці 80-х рр.:

• Комуністична партія України (КПУ).

• Соціалістична партія України (СПУ).

• Селянська партія України (СелПУ).

• Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ).

• Демократична партія України (ДемПУ).

• Партія демократичного відродження України (ПДВУ).

• Соціал-демократична партія України (СДПУ).

• Партія «зелених».

• Українська республіканська партія (УРП).

• Українська народно-демократична партія (УНДП).

• Українська національна партія (УНП).

• Українська християнсько-демократична партія (УХДП).

• Конгрес українських націоналістів (КУН).

На початку 90-х рр. в Україні існувало 5 основних політичних блоків:

• консервативно-комуністичний (СПУ, КПУ та ін.);

• націонал-демократичний центр (РУХ);

• націонал-державний блок (УРП, ДемПУ);

• соціал-ліберальний («Нова Україна»);

• націонал-радикальний блок (УНА-УНСО, ДСУ).