86.Вопрос Загальні принципи доказування у господарському процесі.

Доказування — складний процес, який охоплює розумову і процесуальну діяльність його суб’єктів з обґрунтування якого-небудь положення і виявлення якогось знання на підставі дослідженого.

При доказуванні суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують обставини предмета доказування, його елементи за допомогою доказів, що допомагають сформувати нове знання, яке має значення для вирішення справи. Діяльність суб’єктів доказування в господарському процесі з обґрунтуванням обставин справи з метою його вирішення і становить процес доказування. Таким чином, доказування в господарському процесі — це логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі.

Суб’єктами доказування в господарському процесі є суд та особи, що беруть участь у справі; інші особи, які беруть участь у справі, а саме посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів — коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи; судові експерти, які, будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в досягненні мети доказування, але не мають обов’язку доказувати які-небудь обставини по справі.

Процес доказування, як і вся процесуальна діяльність у цілому, регламентований законом. Процесуальна форма доказування в господарському суді — це система правил доказування, врегульована законодавством, яка є універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам господарського процесу.

Доказування в господарському процесі можна розділити на два види:

1) доказування відносно окремих юридичних фактів, як правило, для здійснення певної процесуальної дії. Об’єктами доказування при цьому є обставини, які належить установити згідно з вимогами найчастіше господарського процесуального законодавства;

2) доказування відносно всієї справи. Об’єкт доказування по справі в цілому є предметом доказування.

У процесуальній теорії традиційно під предметом доказування розуміють сукупність фактів, які мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення судом законного й обґрунтованого рішення по справі.

Факти, які мають матеріально-правове значення, або юридичні факти — це факти, з наявності або відсутності яких закон пов’язує можливість виникнення, зміни і припинення матеріально-правових відносин. Встановлення фактів, які мають матеріально-правове значення, — головна мета при розгляді справи в господарському суді, оскільки в першу чергу від чіткого їх визначення і встановлення залежить правильне вирішення справи.

Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад по справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Саме норми матеріального права визначають, які обставини треба встановити для вирішення певної категорії справ. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування по справі. Слід звернути увагу на те, що в процесі розгляду справ предмет доказування може дещо змінюватися в силу права позивача на зміну підстав або предмет позову, можливості подання зустрічного позову, а також інших обставин.

В процесі розгляду справи виникає необхідність встановлення фактів не тільки матеріально-правового характеру, але й інших. Зокрема фактів, які мають процесуальне значення, тобто фактів, з наявністю або відсутністю яких пов’язана можливість виникнення, зміни або припинення процесуальних правовідносин.

Всю сукупність фактів (обставин), які встановлюються в процесі судового доказування, називають “межею доказування”, що ширше за поняття “предмет доказування”.

Факти (обставини), які включені в предмет доказування, належать доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно зі ст. 35 ГПК є три види фактів, які не потребують доказування:

— визнані господарським судом загальновідомими;— преюдиційні;— презумпційні.

Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за наявності двох умов: про факт знає широке коло осіб і він повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу.

Преюдиційний (prejudiciеlis), тобто такий, що відноситься до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які не потрібно доказувати знов. Презумпція (praesumptio) — визнання факту юридично вірогідним, достовірним, доки не буде доведено протилежне. Презумпційні факти — факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.

Правова природа обов’язків по доказуванню і правил їх розподілу пояснюється такими принципами господарського судочинства як змагальність та об’єктивна істина. Головною ідеєю принципу змагальності є паритетне покладання тягаря доказування на осіб, які беруть участь у справі і, відповідно зниження активності суду. В силу принципу змагальності обов’язок доказування позовних вимог покладається на позивача, а заперечень – на відповідача, вольова діяльність яких складає основу всієї процесуальної діяльності по доказуванню.

Принцип об’єктивної істини вимагає розгляду справи в господарському суді у порядку, який забезпечує всебічне, об’єктивне і повне з’ясування прав і обов’язків сторін, всіх обставин справи і причин виникнення спору, і зобов’язує господарський суд вжити всіх передбачених законом заходів для з’ясування дійсних обставин справи і винесення правильного і обґрунтованого рішення.

Отже, принцип об’єктивної істини має важливе значення в господарському процесі. На думку дисертантки, в господарському процесуальному законодавстві необхідно закріпити цей принцип. В зв’язку з цим, пропонується розділ І ГПК України доповнити статтею 48 такого змісту: