Земля, як засіб виробництва. Власність на землю: її еволюція, суть і форми в умовах ринку.

Земля як фактор виробництва відіграє особливу роль. Відомий англійський економіст У. Петті ще у ХVІІ ст. підкреслював, що земля – мати багатства. Земля – це засіб праці, створений природою. Поняття "земля" як фактор виробництва має широкий зміст: земля є одночасно операційним базисом виробництва (в промисловості), сховищем природних ресурсів (родовища мінералів, нафти, газу), природною основою сільськогосподарського виробництва (орні землі, ліси, водоймища). У сільському господарстві земля – це одночасно і основний засіб праці, і предмет праці.

Форми власності на землю

У державній власності перебувають усі землі України за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

1) Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України;

2) Верховна Рада Автономної Республіки Крим - на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

3) обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів на землі в межах їхніх територій, окрім земель загальнодержавної власності.

Землі, що знаходяться в загальнодержавній власності, можуть передаватись у колективну чи приватну власність і надаватись у користування, в тому числі в оренду. Не можуть передаватись у колективну і приватну власність: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, парки і т. д.); землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони;

землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду;

землі сільськогосподарських науково-дослідних і навчальних закладів.

Наступна форма власності на землю - колективна власність. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що знаходяться в колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі в колективну власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю в разі виходу з колективу має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.

Право приватної власності громадян України на землю означає, що тільки вони мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення сільськогосподарського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного й гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу; дарування та обміну. Передача земельних ділянок у власність громадян проводиться місцевими радами народних депутатів за плату чи безкоштовно. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

   Сутність ринкової трансформації економіки можна представити як

процес  зміни  визначальних  характеристик  економічних  відносин,

співвідношення між різними формами власності та господарювання.

    Яке  значення  має  власність  для функціонування  економічної

системи?  ЇЇ  значення  полягає в тому, що  саме  вона  встановлює

найважливіші правила поведінки економічних агентів. Так само, як у

звичайних  іграх  правила регламентують, хто, за яких  обставин  і

який хід може зробити, в економіці права власності визначають,  що

кому належить.

Еволюція власності на землю.

Аграрні відносини в багатьох країнах Європи у XIX — XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, у Англії у 70-х рр. ХІХ ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 році 0.6% власників володіли 42.3% землі, а в 1918 році 16% землевласників було 71.2% землі. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. на 13% поміщицьких і фермерських господарств припадало 71.4% сільськогосподарських угідь.

Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині ХІХ ст. фермери орендуючи землю у лендлордів, наймали близько 1млн. чол., а напередодні першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупнішим в них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні проценти, а значна частина їх перетворилася лише на номінальних власників землі.

У США панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку ХХ ст. налічувалося 5.8 млн. ферм, що утворилися переважно в результаті купівлі землі у державі і великих землевласників та оренди. З них 35% земель були орендовані, 23% віддані в заставу страховим компаніям, а 42% — приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства, у них працювало близько 60% сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50% усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. становила 2 тис. га землі, малої — 1.5 га.

В Україні протягом першої половини XIX ст. у сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії, до 8,2 десятини — у Херсонській губернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятини, а для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків треба було мати не менш 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян України не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків.

Після скасування кріпацтва у Галичині в 1848 р. у селян залишилося менше землі, ніж було її до реформи. У Східній Україні внаслідок реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) у 9 губерніях України селяни отримали 45,7% землі, за поміщиками залишилося 46,6%, церкві та державі належало — 7,7% землі. В цілому 348,1 млн. га земельного фонду надільне землекористування селян в Україні зменшилося на 27,6%, а 9,2% ревізьких душ залишилося без наділів.

За рахунок купівлі й оренди землі приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 рр. збільшилося в 6,6 рази. До революції 1917 р. кількість викупленої селянами землі становила 915 млн. десятин. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні у 60-ті рр. десятина землі коштувала близько 20 крб., а на початку XX ст. майже 190 крб. Внаслідок столипінської реформи протягом 1905—1915 рр. 48% селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі — 16,5%, на Півдні — 42%, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906—1912 рр. в Сибір, на Далекий Схід виїхало близько 1 млн. осіб з України, але значна частина з них повернулася. У цих районах царської Росії проживало близько 2 млн. українців.

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався через створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.

Так, у США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до середини 90-х рр. скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. Близько 60% з них ведуть господарство власними силами, без найманої робочої сили. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. Водночас 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляли в середині 90-х рр. понад 70% сільськогосподарської продукції, наймали близько 80% робочої сили. Кожна з цих капіталістичних ферм володіла в середньому 1400 га землі.

У США налічується близько 5 тис. кооперативів, які переробляють майже 30% фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість з яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

У країнах Західної Європи розмір фермерських господарств значно менший. Так, у Данії середня ферма має 32 га землі, в Німеччині — 18, у Бельгії — 15, у Франції — 14, в Італії — 6, у Греції — 4 га. Але характерним для цих країн є вироблення основної маси сільськогосподарської продукції крупними капіталістичними фермами. Крім того, існування більшості цих ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах ЄЕС 50% на сільськогосподарську продукцію, у США — 35%, в Японії — 75%. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. Так, за підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок.

Значного поширення в розвинутих країнах світу набула оренда — тимчасове надання землі за плату капіталісту — орендарю або селянину працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, в Англії — близько 40%. У США понад третина сільськогосподарських угідь є власністю держави, передається в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору продовжується.

Різновид оренди — сімейна оренда” за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15—20% всієї орендної землі.

Особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у США у такі корпорації об'єдналися близько 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій включають до 10 ферм.

Еволюційний (поступовий) шлях розвитку аграрних відносин колишнього СРСР перервала насильницька колективізація, результатом якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила в розряд куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.

При створенні колгоспів і радгоспів відбувалося насильницьке усуспільнення засобів праці, худоби тощо. Не бажаючи вступами у колгоспи, селяни масово різали худобу. Тому кількість коней з 1929 по 1935 рр. скоротилася з 32,6 млн. до 14,9 млн., приблизно у 2 рази зменшилося поголів'я великої рогатої худоби, припинилося зростання валової продукції сільського господарства.

У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгоспів були збитковими. У них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися феодальні методи експлуатації, відбувалося волюнтариське витіснення різних форм власності, насамперед приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності — колективна і державна.

Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося адміністративно-командними методами, впродовж кількох десятиліть через механізм “ножиць цін” (завищених на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частка необхідного продукту вилучалися з села. Внаслідок такого пограбування селян зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, проводилася політика прискореного зменшення колгоспів і збільшення кількості радгоспів.

Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання про шляхи радикальної перебудови аграрних відносин.

27. Підприємство як суб’єкт підприємницької діяльності. Основні ознаки, форми та види підприємств.