§4. Принцип правової визначеності.

Правову визначеність можна розглядати у двох аспектах:

1) Суб’єктивному

2) Об’єктивному.

У суб’єктивному аспекті правова визначеність відбиває інтерсуб’єктну природу права, його усвідомлення суб’єктом права, виходячи із природності права, і в перше чергу основних прав та свобод людини. У об’єктивному правова визначеність відбиває наявні умови функціонування механізму правового регулювання, виходячи з обов’язків держави забезпечити реалізацію правових норм відповідно до їх призначення та в інтересах суб’єктів права.

Інтерсубєктну основу правової визначеність вдало виразив Й.О.Покровський. Він писав, що індивід, залишений віч-на–віч із суспільством, державою, має право вимагати, щоб йому було державою точно вказано, чого від нього хочуть і які межі йому ставляться. Логічно право на визначеність правових норм є одним із найбільш невід’ємних прав людської особистості, яке тільки собі можна уявити, без нього, по суті, взагалі не про яке «право» не може йти мова».

Об’єктивну основу правової визначеності складає система чинників, як публічних заходів держави, які торкаються сфери нормотворення та правореалізації.

Виходячи з цього, до них відносять:

• доступність нормативних актів,

• їх несуперечливість,

• відсутність прогалин,

• визначення меж дискреційних повноважень державних органів,

• обв’язкове оприлюднення нормативних актів,

• їх стабільність,

• єдність у застосуванні закону,

• остаточність судових рішень

• та їх здійсненність.

Принцип правової визначеності застосовує у своїй практиці Конституційний Суд України.

Показовим у цьому відношенні може бути його рішення щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005.

У конституційному поданні про порушення справи стверджувалось, що зазначеними положеннями Кодексу громадян позбавлено права постійного користування земельними ділянками для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, яке було надано статтею 7 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року, статтею 5 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20 грудня 1991 року. Тому суб'єкт права на конституційне подання вважає, що положення статті 92, пункту 6 Перехідних положень Кодексу не відповідають статті 22 Конституції України .

Конституційний Суд України зазначив, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. Так, поняття "набувають права" за змістом частини другої статті 92 та частини першої статті 116 Кодексу в аспекті вимоги переоформлення права користування земельною ділянкою не відповідає вимозі ясності і визначеності правової норми: зазначені положення припускають поширення цього поняття лише на випадки первинного отримання земельної ділянки із земель державної та комунальної власності підприємствами, установами та організаціями, що належать до державної або комунальної власності, а також громадянами та юридичними особами, які набувають права власності та користування земельними ділянками. Натомість у пункті 6 Перехідних положень Кодексу йдеться про переоформлення права власності або оренди громадянами та юридичними особами, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві. Переоформлення також має два значення: повторити оформлення і оформити заново, за новими правилами.

Таким же невизначеним є словосполучення "переоформити у встановленому порядку" без посилання на відповідні норми Кодексу або інших законів. При цьому в Кодексі та інших законах немає спеціальних норм щодо такого порядку переоформлення права постійного користування. Оскільки переоформлення може означати оформлення за тих самих умов, що й раніше, а також за новими, іншими умовами, то ці умови мають бути зазначені в Перехідних положеннях Кодексу. Відсутність розмежування надання земельної ділянки і зміни титулу прав на земельні ділянки ускладнює переоформлення і на практиці вирішується довільно.

Виходячи з викладеного, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Одним із фундаментальних процесуальних аспектів принципу правової визначеності є остаточність рішень суду, тобто не можливість їх ставлення під сумнів. Остаточність судового рішення у механізмі інстанційності судової влади та наявності перевірочних проваджень цивільного судочинства передбачає, як умову, диференціацію повноважень кожної судової інстанції, та неможливість дублювання їх функцій. Чіткий стандарт правової визначеності міститься у попередній резолюції Комітету міністрів ради Європи Res DH (2006) 1 «Про порушення принципу правової визначеності процедурою перегляду справ в порядку нагляду в цивільному судочинстві в Російській Федерації – прийняті загальні засади питання, що залишаються у світлі Постанов Європейського суду з прав людини у справі Рябих (24 липня 2003 р.) та у справі Волкова (5 квітня 2005 р.)», прийнятій 8 лютого 2006 р. на зустрічі Заступників Міністрів. У ній висловлюється стурбованість щодо стану гарантування принципу правової визначеності у зв’язку з тим, що на регіональному рівні часто один і той же суд діє послідовно як дві інстанції в одній справі.

Процесуальні аспекти «принципу правової визначеності» на прикладі практики ЄСПЛ:

Виходячи з принципу правової визначеності, підстави для перегляду судових рішень на кожній стадії судового провадження не можуть бути ідентичними. У справі “Брумареску проти Румунії” ЄСПЛ констатував: виходячи з загальновизнаного принципу правової визначеності (певності) слід мати на увазі стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Тому при встановленні підстав для оскарження і перегляду судових рішень, що набрали чинності, строку, в межах якого допускається таке оскарження, треба виходити з того, що учасники цивільних правовідносин повинні мати можливість в розумних межах передбачати наслідки своєї поведінки і бути впевненими у незмінності свого офіційно визнаного статусу, набутих прав і обов’язків.

Важливою та сутнісною ознакою процедур перегляду судових рішень як належних з точки зору принципу правової визначеності є неможливість створення судів з явно вираженими дискреційними повноваженнями одних суддів по відношенню до інших. У справі «Совтрансавто – Холдинг» проти України», яка стала першою справою в ЄСПЛ проти України, зазначалось, що Арбітражно-процесуальний кодекс України в його редакції, що діяла на момент розгляду справи, надавав Голові Вищого Арбітражного Суду України та Генеральній прокуратурі України право ініціювати перегляд остаточних судових рішень шляхом подання протесту. Таке повноваження було дискреційним за своєю природою, тобто судові рішення могли переглядатися на розсуд відповідної посадової особи всупереч принципу правової визначеності. Суд також наголосив, що, з огляду на характер та форму втручань у справі, які мали місце з боку найвищих органів державної влади, відповідні арбітражні суди, що розглядали справу, не можуть вважатися незалежними та безсторонніми.

У контексті принципу правової визначеності судове рішення, що вступило у законну силу, має бути остаточним і може бути переглянуто лише у виключних випадках, з підстав об’єктивного, а не суб’єктивного характеру і у порядку, визначеному процесуальним законом. Особо слід підкреслити, що ні одна зі сторін не може вимагати перегляду остаточного судового акту тільки з метою проведення повторного слухання та отримання нового рішення. Так, у справі Науменко проти України ЄСПЛ прямо посилається на принцип правової визначеності щодо остаточності судового рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи у контексті того, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов’язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Відхилення від цього принципу можливе тільки тоді, коли воно спричинено незалежними і непереборними обставинами.

Важливим елементом принципу правової визначеності у аспекті застосування процесуального законодавства є також здійсненність остаточних судових рішень. Виконавче провадження, як зазначалось, є частиною судового розгляду і сприяє реалізації судових рішень, що вступили в законну силу.

(справа «Липісвіцька проти України») До Європейського суду заявниця Липісвіцька скаржилась за п. 1 ст. 6 та за ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на несумісність тривалості провадження у її справі з вимогою «розумного строку» і на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту стосовно її скарги щодо тривалості.

Враховуючи практику в аналогічних справах, відповідно до якої для цілей застосування п.1 ст. 6 Конвенції цивільне провадження включає як стадію судового розгляду, так і стадію виконання рішення суду та його тривалість складається з періодів, коли справа перебувала на розгляді у національних державних органах, Європейський суд встановив, що тривалість провадження у справі заявниці, яка підлягає оцінці за вказаною статтею Конвенції, становила дев'ять років та три місяці.

З цих мотивів Європейський суд встановив порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції з огляду на вказану тривалість та у зв’язку з незабезпеченням національними державними органами розгляду справи та виконання остаточного рішення протягом розумного строку, а також відсутністю засобу захисту від вказаного порушення