1 Рибаков б. А Древняя Русь. Сказання, былины, летописи. — м., 1963. — с. 157.

І все ж таки літописання удільних центрів Русі епохи феодальної роздробленості, незважаючи на відмінності в складі повідомлень і конкретній ідейній спрямованості, успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, що характеризували «Повість ми­нулих літ». У місцевому літописанні набула розвитку, зокрема, її го­ловна ідея, яку Б.Д. Греков означив як гордість за своє минуле, стурбо­ваність майбутнім і заклик до захисту цілісності Вітчизни'.

Поступово окремі хронікальні записи, повісті, сказання, повчан­ня складалися в літописні зводи — своєрідні історичні хрестоматії. Вони мали різних авторів, неоднакові стиль викладу і характер ін­формації, але завжди несли на собі печать їх укладачів. Останні не лише редагували своїх попередників, а й доповнювали їх повідомлення новими фактами, скорочували або й вилучали небажану інформацію, осучаснювали виклад відповідно до існуючих на той час політичних уподобань. Робота ця виконувалася, як правило, не за влас­ною ініціативою літописців, а на замовлення князівської влади. Про це ми довідуємося, зокрема, з повідомлень Никонівського літопису: «Первии наши властодержци безь гніва повелівающе вся добрая и не добрая прилучившаяся ... написивати». Замовниками літописів були також митрополити і єпископи.

Вочевидь, неможливо очікувати від давньоруських літописців безумовної неупередженості на зразок пушкінського Пимена. їхні «правдиві сказання» нерідко залежали від міри «гніву» сюзерена, діян­ня якого належало увічнити, власних політичних симпатій і ба­жання вплинути на перебіг подій, рівня громадянської самосвідомос­ті авторів.

Джерелознавчі можливості літописних матеріалів ускладнені ще й тим, що вони дійшли до нас не у своєму первісному вигляді, а в складі пізніших збірників. Останні віддзеркалюють переплетення різних епох, політичних позицій і тенденцій, у них використано різ­ні стилі літописання, літописи різних земель, що висвітлюють ті самі події з різних позицій. Слід зважати також і на неминучі помил­ки пізніших переписувачів.

Пошук літописних першоджерел і авторських канонічних тек­стів почався з часів першого історіографа В.М. Татищева і продов­жується до наших днів. Заслугою багатьох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників давньоруського літописання було те, що во­но постало перед нами не лише як історична хроніка Русі IX— XIII ст., а й як одна з форм суспільної свідомості.

Встановлено також, що збережений фонд літописів не вичер­пує всієї повноти давньоруської історичної писемності. «Можна собі уявити, — писав МІ. Костомаров, — яка величезна кількість літопи­сів була в нас, якщо в кожному монастирі вівся свій окремий літо­пис» ². Сказане змушує істориків із усією серйозністю ставитися до тих повідомлень пізніх літописних зводів, що не мають паралелей у вже відомому ранньому літописному фонді Русі.

¹ Греков Б.Д. Первьш труд по истории России // Исторический журнал. — 1943. — № 11/12. — С. 66.

² Костомаров Н. И. Лекции по русской истории. Ч. 1. Источники русской исто- рии. — СПб., 1861.-С. 23.

Це, зокрема, стосується Никонівського, Московського, Воскресне-ського, Новгородського та інших пізніх літописів. Наявність у них відомостей, що не мають аналогій у вже відомому колі давньорусь­ких текстів, не може бути підставою для беззастережного скепти­чного ставлення до них. Безумовно, потрібні критичний підхід до таких відомостей і глибоке джерелознавче дослідження їх. Без вико­нання такої дослідницької роботи ми можемо лише говорити, що не знаємо, які додаткові джерела були в руках пізніших літописців, але не про те, що таких у них зовсім не було.

Великою довірою у дослідників користуються Лаврентіївський, Іпатіївський та Радзивілівський літописи, в яких, як вважається, літописання давньоруського часу збереглося найадекватніше. Лав­рентіївський літопис представлений єдиним списком, виготовле­ним під керівництвом ченця Лаврентія в 1377 р. Його виклад закін­чується статтею 1305 р., що, очевидно, пов'язане з обсягом мате­ріалу, який містився в протографі, так званих «книгах ветшаных». На давньоруському текстовому просторі літопис складається з «Повісті минулих літ», праць Володимира Мономаха, а також хро­ніки подій у Північно-Східній Русі.

Близьким до Лаврентіївського є Радзивілівський літопис, відомий у двох списках XV ст. Радзивілівський (з мініатюрами) і Московсь­ко-Академічний. 0.0. Шахматов, М.Д. Присьолков та деякі інші до­слідники пов'язували Радзивілівський літопис з Переяславським чи Володимирським зводом, однак той факт, що він доведений не до 1212 чи 1216 р, як вони, а лише до 1206 р., дає можливість припусти­ти існування якогось третього древнього зводу, можливо, південно-руського походження.

Іпатіївський літопис, що найповніше зберіг південноруське літописання Х—ХІІІ ст., відомий в кількох списках, з яких основними є власне Іпатіївський (близько 1425р.) і Хлєбниковський (XVI ст.). Те­кстологічне зіставлення їх виявляє, що обидва походять від спільно­го джерела, причому текст Хлєбниковського списку в окремих міс­цях повніший. Остання обставина вказує на те, що між названими списками та протографом існувало ще кілька не відомих тепер проміжних списків. Як визначив іще Я. І. Бередников, Іпатіївський літопис складається з «Повісті минулих літ», її продовження до 1200 р. і Галицько-Волинського зводу XIII ст.² Згодом В.Т. Пашуто ви­ділив іще один літописний звід 1238 р. і його редакцію 1246 р., який мав київське походження, але ввійшов як складова частина до літо­писання Данила Галицького і його наступних редакцій у Холмі та Володимирі ³.

Від самого початку вивчення літописів перед дослідниками по­стала проблема їх хронології. Було помічено, що різні літописи по-різному датують ті самі події, причому різниця в датах сягала іноді одного-двох років. Спроби узгодити показання літописів і уточнити

¹ Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. — К., 2002. — С. 60.

² Палное собрание русскихлетописей (далі ПСРЛ). — Т. 2. Ииатьевская лето- пись. — СПб, 1843. — СУП—VIII.

3 Пашуто В.Т. Образование Литовского іхзсударства. — М, 1959. — С. 13; Його ж. Очерки ПО истопии Гялипко-Нппктгкгпй Р\/гм —М

хронологію подій привели істориків до важливих висновків щодо різних систем літочислення на Русі.

Деякі спостереження ВМ.Татищева, М.М.Карамзіна, М.П.Погодіна, М.С.Грушевського та інших істориків не втратили свого зна-

чення й понині, але найбільша заслуга науково обґрунтованоїсисте-

ми хронології давньоруського літописання належить М.Г. Бережко-

ву. Він показав, що східні слов 'яниразом із християнством прийняли

візантійську еру літочислення (5508 р. від створення світу), але збе-

регли свій одвічний початок року, що припадав не на вересень, яку

Візантії, а на березень. Між: вересневим і березневим роками, згідно з М.Г.Бережковим, було два можливих співвідношення: березневий рік

починався на півроку пізніше вересневого, або на півроку раніше за

нього. Останній отримав назву ультраберезневого.

Залежно від того, яким стилем користувався той чи інший

літописець, визначалася й справжня дата подій. До початку XII ст.,

як вважав М.Г. Бережков, перевага залишалася за березневим стилем; у XII і XIII ст. значного поширення набув ультраберезневий. Він

також зазначив, що немає жодного літописного зводу, в якому був

би лише один стиль літочислення, хоч і не пояснив причину цього

явища.

Відповідно до дослідження Б.О. Рибакова, в IX ст. на Русі, визна-

чаючи точні дати, використовували не візантійську, а олексан­дрійську еру (5500 р. від створення світу). Таке літочислення за­стосовувалось у цей часу Болгарії, звідки воно, ймовірно, і пошири­лося на Русь ².

¹ Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. — М., 1963- — С. 7—17.

² РибаковБ.А Древняя Русь... — С. 165.

Давньоруським літописам присвячена величезна кількість книг і статей. Лише простий їх перелік міг би зайняти не один десяток сторінок. Для їх аналізу потрібна ціла монографія. З цієї причини ав­тор не передбачав подавати у своєму дослідженні широкий історіо­графічний вступ. У міру потреби історіографічні довідки наводять­ся в розділах у процесі розгляду тих чи інших тем давньоруського літописання. Тут же лише зазначимо, що велика дослідницька робо­та, здійснена в галузі давньоруської літописної спадщини упродовж двох століть, зробила його повноцінним джерелом вітчизняної іс­торії. Однак вона ще далека від завершення. Давньоруські літописи містять настільки величезний і різноманітний обсяг інформації, що довго ще будуть предметом дослідницького інтересу істориків.

Розділ 1

Початок

_{київського}

_{літописання}

и тання про те, з якого часу веде відлік київське літо­писання, належить до найскладніших і, фактично, остаточно не вирішених до наших днів. При цьому мова йде не стільки про літописи як історико-хро-нікальні твори, що велися на регулярній основі, скільки про перші історичні записи, які потім увійшли до по­чаткового літописного зводу.

Історіографічний інтерес до цієї проблеми на ранньому етапі вивчення руських літописів породив ряд цікавих припу­щень, які, однак, не були підкріплені системою переконливих доказів. За всієї суперечливості висновків дослідників усіх їх поєднувало переконання, що витоки руського літописання ва­рто шукати вже в початковому періоді існування Київської держави.

М.А. Оболенський вважав за можливе датувати первинний київський літопис серединою X ст. і пов'язував його з діяль­ністю духівника княгині Ольги пресвітера Григорія '. О.М. Бо-дянський, а слідом за ним і І.І. Срезневський відносили похо­дження щорічних записів до початку X ст.² Ще більш ранню дату початку руського літописання — 60-ті роки IX ст. — за­пропонував І.Є. Забєлін. На цю думку його наштовхнули стат­ті 8б4—867 рр., що знаходяться в Никонівському літописі. «Вони настільки вірогідні, — писав він, — що немає й най­менших підстав відкидати їх глибоку давність» ³. Ці записи І.Є. Забєлін вважав київськими, що належали грамотіям-хрис-тиянам. Якимось чином ці найдавніші літописні замітки опи­нилися в руках укладача Никонівського літопису і були внесе­ні до нього.

¹ ОболенскийМ. А Несколько слов о первоначальной русской летописи; .Йо­ го ж. Исследования и заметки по русским и славянским древностям. — СПб., 1875.

² Бодянский О.М. О времени происхождения славянских письмен. — М., 1855. — С. 125; СрезневскийИ.И. Чтения о древнерусских летописях. — СПб., 1862.-С. 31.

•> Забелин И.Е. История русской жизни с древнейших времен. — М., 1876. — Ч.1.-С. 475-476.

Сміливе припущення І.Є.Забєліна про те, що в руках піз- ніших укладачів історичних творів могли бути найдавніші літописні записи, не знайшло підтримки у наступних дослід­ників і з часом про нього просто забули.

Нове життя продуктивній думці І.Є. Забєліна у наш час дав Б.О. Рибаков. Проаналізувавши концепцію вітчизняної істо­рії, що панувала у літописах XV—XVI ст., відповідно до якої за­сновником правлячої династії на Русі вважався варяг Рюрик, він зазначив, що комплекс статей про Аскольда є, по суті, ан­титезою цій офіційній точці зору. Таким чином, жодної мо­тивації для вигадування подібних подробиць з київського життя IX ст. в укладачів Никонівського літопису не могло бу­ти і навряд чи варто підозрювати їх у навмисному створенні легенди. На думку Б.О. Рибакова, поява цих древніх записів мала прозаїчніший характер і може пов'язуватися з археоло­гічними (археографічними) пошуками московських істори­ків XVI ст. Адже саме їм історична наука зобов'язана виявлен­ням «Житія Стефана Сурозького», «Житія Дмитра Солунсько-го», «Бесід патріарха Фотія» '.

Джерелознавчий аналіз загадкових записів IX ст. у Нико-нівському літописі, проведений Б.О. Рибаковим, показує, що їх історичний зміст не має викликати підозри пізнішого фальси­фікату. У них розповідається про київських князів Аскольда і Діра, походи руських дружин на Візантію, на печенігів, про хрещення Русі. Ці дані не є чимось незвичайним, чого б не зна­ли інші джерела. З трьох датованих походів русів на Візантію один (8бО р.), від якого почався відлік руської історії, детально описаний у грецьких джерелах. Розповідь про похід Аскольда на візантійські володіння в Евксинопонті, датований у Нико-нівському літописі 874 р., на думку Б.О. Рибакова, походить від іноземного джерела. Своєрідним підтвердженням його істо­ричності може бути свідчення «Повісті минулих літ» про похід Русі на Константинополь, що відбувся «вь 14 літо Михайла цесаря». За александрійською ерою цей похід датується 874 р., тобто тим, який позначений в Никонівському літописі.

Ці та інші спостереження дали підстави Б.О. Рибакову вва­жати записи Никонівського літопису за 8б7—889 рр. «здогад­но першим руським літописом князя Аскольда», розпочатим у рік хрещення Русі. Він писався незабаром після винаходу слов'янської писемності і позначений помітним впливом Болгарії. В Аскольдового літописця, як вважає Б.О.Риба­ков, був своєрідний відлік подій від руського походу на Цар-город у 860 р. «при Михайлові цесареві» і забутий згодом на Русі александрійсько-болгарський відлік років «від створен­ня світу»².

¹ Рибаков Б. А. Древняя Русь... — С. 160— 1 б 1.

² Там само. — С. 172.

Віднесення початку руського літописання до 60—80-х років IX ст. і реконструкція Б.О. Рибаковим так званого «Ос- кольдового літопису» викликали неоднозначну реакцію фа­хівців. Одні вважали, що цей відповідальний висновок може бути прийнятий, інші поставилися до нього зі значним засте­реженням.

Особливу позицію зайняв у цьому питанні М.Ю. Брайчевський. Висновки Б.О.Рибакова здалися йому занадто обереж­ними, а можливості реконструкції літопису Аскольда не до кінця вичерпаними. Беручи до уваги цілком справедливі заува­ження дослідників про ідейну тенденційність літописців і аб­солютизувавши їх, М.Ю.Брайчевський несподівано дійшов ви­сновку, що вся початкова історія Русі була сфальсифікована публіцистами XI—XII ст. Причому йдеться не про можливість вилучення ними якоїсь частини інформації, що не узгоджува­лася з пізнішими уявленнями, а про свідоме перенесення по­дій IX ст. у X і приписування всього зробленого Аскольдом князям-варягам Олегу, Ігорю і Володимиру. Отже, якщо всі ці дані повернути на своє «законне» місце, то, згідно з логікою М.Ю.Брайчевського, ми одержимо повний текст «Аскольдово-го літопису», а не скорочений, як у Никонівському зводі".

Реконструкція «Аскольдового літопису», запропонована М.Ю.Брайчевським, не має скільки-небудь надійної системи документальних доказів і не може розглядатися навіть як гіпо­теза. Для такого відповідального висновку однієї авторської ін­туїції замало. Потрібні аргументи, яких М.Ю.Брайчевський не знайшов. До того ж відтворення «Аскольдового літопису» за рахунок повідомлень за все X ст. фактично руйнує найдавніше літописне джерело. Цей невигадливий метод реконструкції неминуче вимагав від його автора відповіді на природне запи­тання: «А де ж літопис X ст.?» Адже неможливо припустити, щоб у IX ст. у Києві була створена повноцінна хроніка жит­тєдіяльності Аскольда, а правління князів X ст. лишилося поза увагою літописців.

Сказане не означає, що обсяг інформації «Аскольдового літопису», вміщеного у Никонівському зводі, є повним. Втрати тут не виключені, однак без виявлення додаткових джерел, на що надій дуже мало, спроби компенсації їх за рахунок піз­ніших звісток залишаються поза межами наукового пошуку.

На підставі аналізу письмових свідчень IX ст., що містяться як у Никонівському літопису, так і в «Повісті минулих літ», мо­жна лише дійти висновку, що в Києві в часи Аскольда (чи після нього) могли бути зроблені якісь окремі записи, а зовсім не

¹ БрайчевскийМ.Ю. О первьіх договорах Руси с греками // Советский ежегод-ник международного права за 1978 г. — М., 1980. — С. 264—284; Його ж.Утвер-ждение христианства на Руси. — Киев, 1989. — С. 47 и сл.

про наявність у цей час усталеної літописної традиції. Про це ї свідчить і сам характер записів. Вони лаконічні й не зовсім хронікальні. Це, по суті, короткий переказ двадцятилітніх по­дій, що вмістився в семи статтях. Включення розповіді про хрещення Русі в статтю 876 р., можливо, свідчить про те, що і цей переказ не був хронологічно послідовним. Хрещення Русі належить до часу першого походу Аскольда на Константино­поль, а тому розповідь про нього мала не закінчувати «Асколь-довий літопис», а починати його. Не здається на місці й звістка про смерть сина Аскольда. «Въ літо 6372. Убиень бисть оть Балгарь Оскольдовь синь» '. Запис, безперечно, древній, на­вряд чи в XVI ст. комусь спало на думку вигадувати таку трагіч­ну подробицю з життя Аскольда, але зроблений він без логіч­ного зв'язку з подією (напевно, військовим походом), що при­звела до цієї смерті.

Під 881 р. у Никонівському літописі вміщене невелике ска­зання про загибель Аскольда (і його брата Діра). Чи має воно відношення до комплексу записів IX ст., визначити складно. Деякі подробиці розповіді, наприклад, згадка про хитрість Олега, який удав із себе хворого і з цієї причини запросив до себе Аскольда і Діра, начебто дають змогу так думати. Однак на заваді цьому стоїть посилання на пізніші історико-топогра-фічні орієнтири місць поховання київських князів: «Я несша ихь на гору, погребоша ю, вже ся нині нарицаеть Угорское, идіже єсть дворь Олминь; на той могилі постави Олма цер-ковь святаго Николу, а Дирова могила за святою Ириною»². Щоправда, не виключено, що ця фраза могла бути внесена в статтю і пізніше часу запису сказання, можливо, під час ство­рення одного з літописних зводів.

Питання про початок руського літописання становить не лише історіографічний інтерес. Воно важливе насамперед для з'ясування історичної вірогідності повідомлень про найдав­ніші часи Русі. При цьому слід мати на увазі, що літописні зво­ди, на яких насамперед зосереджується дослідницька увага, бу­ли не початковою стадією літописання, а заключною, зумов­леною необхідністю систематизації та узагальнення окремих повідомлень, сказань, повістей.

Наявність традиції історичної писемності в X ст. вже ні в кого не викликає сумнівів. До ідентичних записів чи повістей X ст. дослідники узгоджено відносять повідомлення про похо­ди Олега та Ігоря на Царгород і укладені ними договори із гре­ками, про вбивство древлянами князя Ігоря і помсту їм княгині Ольги, про хрещення її в Константинополі, про походи Свято-

¹ ПСРЛ. — Т. 9. Никоновская летопись. — СПб., 1862. — С. 9.

² Там само. — С. 15.

слава на Дунай і міжусобицю його синів, про початковий пе­ріод князювання в Києві Володимира Святославича.

Щодо часу узагальнення цих розрізнених записів, які ве­лися від часу до часу, то думки дослідників літописів розділи­лися. О.О.Шахматов датував найдавніший літописний звід 1037—1039 рр. Л.В. Черепній не погодився з таким висновком і висловив думку, що він міг бути укладений вже в 996 р. у Де­сятинній церкві.

М.М. Тихомиров у праці, присвяченій початкам руської іс­торіографії, запропонував своє бачення початкових етапів літописних узагальнень за X ст. Проаналізувавши повідомлен­ня «Повісті минулих літ» і звіривши їх із повідомленнями Нов­городського першого літопису, «Пам'яті і похвали» Іоакова Мніха, а також пізнього Устюзького літопису, він дійшов ви­сновку, що відомості про Русь IX—X ст. ґрунтуються на трьох сказаннях: «Про початок Руської землі (від Кия до Олега)», «Про покликання варязьких князів» і «Про руських князів X ст.». Останнє сказання М.М.Тихомиров вважав найранішим, написаним у Києві незабаром після хрещення Русі. Два ін­ші з'явилися тільки в XI ст.² Таким чином, М.М. Тихомиров за­мість одного літописного зводу 996 р. запропонував фактич­но три і лише один із них укладається в рамки X ст.

Гіпотеза Л.В.Черепніна була підтримана і переконливо обґрунтована Б.О. Рибаковим. З'ясовуючи питання про час і місце виникнення раннього літописного зводу, дослідник звернув увагу на значну цезуру в літописному викладі подій кінця X — початку XI ст. Вона охоплює 17 років князювання Володимира Святославича. Опис його героїчних діянь пере­ривається на 996—997 рр. і відновлюється лише в 1013 р. Причому ця перерва має місце не тільки в «Повісті минулих літ», а й у Новгородському першому літописі. Це, як справед­ливо вважає Б.О. Рибаков, можна пояснити лише тим, що до рук пізніших літописців насправді потрапила окрема повість, що завершувалася 996—997 рр.³

Безпосередньою підставою для її написання стала надзви­чайно важлива подія. У 996 р. відбулося урочисте освячення церкви св. Богородиці. «И створи праздникь великь вь ть день боляромь и старцемь градским, и убогим раздая имінье мно-го», — із захопленням повідомляє літописець. Він не шкодує добрих слів, щоб оцінити заслуги Володимира Святославича, який живе в страху Божому, любить дружину, піклується про устрій землі та підтримує мир із сусідніми країнами. Літопи-

ЧерепнинЛ.В. «Повесть временньїх лет», ее редакции и предшествующие ей летописньїе сводьі // Исторические записки. — 1948. — № 25.

Тихомиров М. Н. Начало русской историографии // Русское летописание. — М, 1979. - С. 46-66. ³ Рибаков Б. А. Древняя Русь... — С. 175.

сець немовби підсумовує не тільки певний етап князювання Володимира, а й усю попередню історію Русі.

На цей час було нагромаджено вже значний писемний матеріал. У князівському архіві зберігалися копії договорів Русі з греками, різні повісті та сказання про князів, окремі хронікальні записи. Звичайно, стверджувати, що літописан­ня як історичний жанр існувало до кінця X ст. навряд чи мож­ливо. Письмова фіксація історичних подій, дружинних і на­родних переказів не була регулярною. На користь цього свід­чить велика кількість так званих порожніх років за IX—X ст. Укладач літопису кінця X ст. заповнював відсутність відомос­тей з вітчизняної історії окремими свідченнями, запозичени­ми із візантійських і болгарських хронік. До таких належать повідомлення «Повісті минулих літ» 858 р. про похід візантій­ського імператора на болгар та їхнє хрещення, записи 868 р. про початок царювання імператора Василія, 887 р. — про ца­рювання імператорів-співправителів Лева та Александра, 902 р. — про наймання імператором Левом угорців для похо­ду проти болгар і деякі інші аналогічні звістки (за 920, 929 та 934 рр). З історією Русі вони жодним чином не пов'язані і важко відмовитися від думки, що укладач літопису намагався хоча б за рахунок чужих звісток зменшити кількість порож­ніх років своєї хроніки.

Розбіжність літописної хронології з реальною Б.О.Риба-ков пояснив тим, що спочатку ці короткі записи про події бол­гарської та візантійської історії були зроблені в александрійсь-кому та візантійському літочисленні, а потім переводилися (з помилками) на руський відлік.

Аналіз літописних повідомлень про Русь IX—X ст. почне­мо з так званого сказання про початок Русі. У «Повісті минулих літ» йому передує біблійна розповідь про поділ землі між сина­ми Ноя, продовжена легендою про відвідування Андрієм Пер-возваним Русі, переказом про заснування Києва, розселення східних слов'ян та їхні звичаї. В обсязі «Повісті минулих літ» це сказання, безсумнівно, справа літописної й дослідницької ро­боти її автора. Однак якась частина цих історичних переказів була зафіксована і до нього.

М.М. Тихомиров вважав, що найдавніший літопис мав вступ, який, очевидно, починався словами, які збереглися в Новго­родському першому літописі. «В літо 6362. Начало земли Рус-кои» '. Далі в статті йде переказ легенди про трьох братів Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, що, однак, значно коротша за подану в «Повісті минулих літ». Подія ця належала до давніх часів, які літописці не вміли визначити. Новгородський пер­ший літопис, як показав М.М. Тихомиров, відніс її до царюван-