Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
П.П.Толочко_Давньоруські літописи і літописці Х...doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
46 Мб
Скачать
☆

1 Рибаков б. А Древняя Русь... - с 176-177.

тинополя, про подвиги князя-полководця Святослава, про му-: дрого просвітителя Русі Володимира.

Можна погодитися з Б.О.Рибаковим, що й ці оповідання-сказання, незважаючи на спільні стилістичні риси, зумовлені жанровими особливостями, аж ніяк не належать до творчості однієї особи Ч Поза сумнівом, вони складалися впродовж усьо­го X ст., напевно, спочатку як усні перекази, а потім вже й як літературні твори.

В окремих повідомленнях за X ст. відчувається авторська присутність. Насамперед це стосується розповіді про візит Ольги у Константинополь. Вона містить таку кількість по-дієвих подробиць, що віднести їх на рахунок пізніших спога­дів неможливо. Пряма мова імператора, патріарха і самої Оль­ги вказує на те, що її передає безпосередній свідок і учасник цих переговорів.

Напевно, ми можемо назвати і його ім'я. Найімовірніше, розповідь про візит Ольги у Константинополь належить духів­нику княгині попу Григорію. На користь цього свідчить церко­вний характер викладу. Автор акцентує увагу на хрещенні Оль­ги. Він відверто захоплюється цією подією, порівнює Ольгу з царицею Ефіопською, котра приходила до Соломона, підкре­слює, що вона «искаше доброімудростиБожья».

Продовження статті 955 р., що починається словами: «Жи-вяше же Ольга сь синомь своимь Святославамь», також нале­жить цьому автору. По суті, перед нами окреме сказання про те, як Ольга намагалася залучити до своєї віри Святослава. Ба­гато разів вона зверталася до сина зі словами: «Азь, сину мой, Бога познахь и радуюся; аще ти познаеши ирадоватися по-чнешь» 2. При цьому вона переконана, що якби Святослав хре­стився, то за ним пішли б й інші. Юна же рече ему: "Аще крес-тишися, вси имуть тоже створити"*3. Старання Ольги не увінчалися успіхом, Святослав християнства не прийняв. Ав­тор, який розповідає про це, очевидно, у повчання іншим, за­уважує-. «Аще кто матере не послушаеть, в біду впадаеть». Продовження цієї думки звучить ще жорсткіше: «Аще кто от-цали матере не послушаеть, то смерть прииметьо 4.

Ольга, найімовірніше, таких страшних слів не говорила. Вони належать попу Григорію і для нас важливі не своїм чор­ним пророцтвом, а тим, що вказують на дату складання цього сказання. Воно було записане відразу після загибелі Святосла­ва, смерть якого для християнського проповідника здавалася Божим покаранням не стільки за непослух матері, скільки за зневагу до нової віри.

1 РьюаковБ.А Древняя Русь... — С. 177.

  1. Повесть временньїхлет (далі ПВЛ). — М.; Л., 1950. — Ч. 1. — С. 46.

  2. Там само.

  3. Там само.

Княгиня Ольга на прийомі у візантійського імператора. Хрещення

Ольги константинопольським патріархом і імператором. Мініатюра

з Радзивілівського літопису

—

З позиції очевидця в літописній статті 968 р. описується облога Києва печенігами. У цій розповіді багато таких фактів, подій і подробиць, які не могли бути вигадані пізнішими літо­писцями. Серед них свідчення, що Ольга зачинилася в місті з онуками Ярополком, Олегом і Володимиром, що юнак, який зголосився перепливти Дніпро і повідомити воєводу Претича про небезпеку, що нависла над Києвом, знав печенізьку мову, що Претич, укладаючи мирну угоду з печенігами, дав їхньому князю «бронь, щит имеч», а той у відповідь подарував йому ко­ня, шаблю і стріли.

Певні підстави для твердження про раннє київське літо­писання дає також стаття 971 р., у якій подано докладний опис балканської кампанії Святослава. Найповніше його дже­релознавчий аналіз виконаний О.О. Шахматовим. Головний висновок дослідника зводиться до того, що до київського літопису ці відомості увійшли на етапі створення Найдав­нішого зводу Ю37—1039 рр., а в їхній основі було «писемне джерело, що розповідає про Святослава з погляду болгарина чи грека». В міру викладу своїх думок О.О. Шахматов все біль­ше стверджувався у власному переконанні, що про походи Святослава на Дунай «укладач Найдавнішого зводу знав з бол­гарської хроніки»1. В кінці дослідження про «точку зору гре­ка» він уже не згадував.

Надалі з огляду на великий літописознавчий авторитет О.О.Щахматова в галузі дослідження руських літописів, ви-

Шахматов А. А. Разьіскания о древнейших русских летописньїх сводах. — СПб, 1908. — СІ 22—132.

словлені ним висновки набули хрестоматійної непохитності ідо наших днів залишаються, по суті, визначальними з цієї те­ми. Тим часом у даному випадку він запропонував не строге наукове дослідження, що базується на джерелах, а досить вільні авторські міркування. До того ж виразно тенденційні, що ґрунтуються на тому, що про подвиги Святослава на Дунаї на Русі не було ніяких раніших записів і переказів. «Не вагаю­чись, — писав О.О. Шахматов, — відніс би я ці повідомлення про подвиги Святослава, про розгром ним уп'ятеро силь­нішого грецького війська, про багату данину, взяту від греків, на рахунок руської історичної пісні, руського переказу, якби мені вдалося переконатися в існуванні такої пісні, такого пе­реказу» *.

Цитована фраза з погляду строгого джерелознавства не може викликати заперечення. Звичайно, в існуванні джерела необхідно було б переконатися. Дивно, однак, що таку вимог­ливість О.О.Шахматов виявив тільки до можливого руського джерела. До уявного болгарського він поставився зовсім по-ін­шому. Твердження про «болгарську» хроніку ніяк не пов'язане у нього з особистим переконанням у її наявності *. І це при то­му, що болгарська історична писемність узагалі не знала тако­го жанру, як хроніки, у той час як давньоруські історичні пісні або перекази, безсумнівно, були.

Дивно, що заперечуючи наявність на Русі будь-якої пам'яті про візантійські походи Святослава, О.О.Шахматов вважав, що раніші події були зафіксовані і письмово, і усно. Йдеться про повість про Ольгу, в якій повідомлялося про її смерть в 6477 (969) Р-, а також усний переказ про облогу Києва пече­нігами під час відсутності на Русі Святослава2.

Доречно зазначити іще одне протиріччя в побудовах О.О.Шахматова. Зводиться воно до того, що в розповіді про походи Святослава на Дунай все-таки містяться свідчення, що базуються на давньоруських джерелах. До таких дослідник від­носив фразу візантійського імператора про данину, яку він пропонував Святославу в обмін на мир: «И посла царь, глаголя сице: "неходи кь граду, возми дань, вжехощеши"; замаломь бо бі не дошель Царяграда» 3.

На думку О.О. Шахматова, вона була внесена в літопис на етапі складання Початкового зводу, який «охоче доповнював

1 Шахматов А. А. Разьіскания... — С. 131.

* У своєму дослідженні О.О. Шахматов переймався не тим, щоб обґрунтувати гіпотезу про наявність «болгарської» хроніки, а тим, хто «скористався нею — укладач Початкового зводу чи ще укладач Найдавнішого літописного зводу?» (ШахматовА.А. Разьіскания... — С. 96.)

2 ШахматовА.А. Разьіскания... — С. 125.

3 ЛЯ/7.—Ч. 1. —С. 51.

Переговори послів Святослава Ігоревича з візантійським імператором Іоанном Цимісхієм. Мініатюра з Радзивілівського літопису

свою розповідь з народних переказів і пісень». Щоправда, па­м'ятаючи про сказане раніше, він припустив, що в переказі цьому, можливо, згадувався не Святослав, а старший князь (Олег) '. Але цей сумнів не стільки підкріплює аргументи О.О. Шахматова, скільки послаблює їх. Адже, якщо наприкінці XI ст. на Русі зберігалася пам'ять про події початку X ст., то на якій підставі ми можемо стверджувати, що в ЗО-ті роки XI ст. пам'ять про події кінця X ст. зовсім була відсутня?

Перш ніж перейти до аналізу конкретних літописних відо­мостей про походи Святослава на Дунай, зупинимося коротко на питанні про час включення їх до літопису. О.О.Шахматов вважав, що основний обсяг інформації про ці події був записа­ний укладачем Найдавнішого літописного зводу, окремі встав­ки зробив укладач, який працював над Початковим зводом (1093 р.)2. Автор цих рядків, досліджуючи договір Святослава з Іоанном Цимісхієм, припустив, що він, як і раніші договори Ру­сі з Греками, швидше за все, був внесений до літопису вже на­прикінці X ст., коли створювався літописний звід 996 р. при Десятинній церкві. Тоді ж у літописі з'явилися й розповіді про дунайські походи Святослава3.

Цьому припущенню начебто суперечить висновок Д.С. Ли-хачова про вставний характер оповідання про укладення Свя­тославом миру з греками і самого тексту договору 4. Вони вміщені між повідомленням про рішення Святослава йти в

1 ШахматовАА. Разьіскания... — С. 131.

2 Там само.

ь ТапочкоП. П. Русские летописи и летописцьі X—XIII ви. — СПб, 2003. — С. 20. 4 Повесть врсменньіхлет. — СПб., 1996. — С. 299—300; 446—447.

Русь за поповненням свого війська: «Поду в Русь, приведу боле дружини» і виконанням цього рішення: «Поиде влодьхь кь по-рогомьо. Але, по-перше, текстова вставка, навіть якщо визнати її такою, не вказує на час її появи, а, по-друге, літописна стаття 971 р. не дає для такого висновку будь-яких підстав. Зазнавши поразки і побоюючись втратити залишки своєї дружини — «како прельстивше изьбють дружину мою и мене», — Святос­лав приймає рішення повернутися в Русь. Однак виконати йо­го, перебуваючи у ворожому оточенні, він не міг без укладення миру з греками. Тому другим його логічним кроком було на­правлення до Цимісхія послів із пропозицією укласти мир. Як­би в літописі не було повідомлення про це, як і тексту укладе­ного договору, було б незрозуміло, як стало можливим повер­нення в Русь Святослава і його дружини. З огляду на це оповідь Новгородського першого літопису, в якій відсутній договір, варто розглядати не як первинну, доповнену згодом уклада­чем «Повісті минулих літ», а як скорочений варіант повного київського оповідання *.

Власне ніякого розриву фрази у «Повісті минулих літ» не­має. Оповідання про рішення Святослава укласти мир логічно продовжує попередній текст. На раді з дружиною він обґрун­товує необхідність примирення з греками тим, що «мало нась єсть», а «Руска земля далече». При цьому, як і до фрази — «Пои-ду в Русь», — повідомляється про отримання від царя багатих дарунків — «больша первьіх». Наявна тут і думка про можливий новий прихід на Дунай. «Аще ли почнеть (цар. — П.Т.) не управляти дани, да изнова из Руси, совокупивше вои мно-жайша поидемь Царюгороду» '. Логічним продовженням можливої вставки є також початок повідомлення про повер­нення Святослава в Русь. «Створив же мирь Святославь сь греки, поиде в лодьяхь к порогомь» 2. Без «миру» зробити цього він просто не міг.

Сказане вище дає більше підстав убачати в літописній статті 971 р. цілісну розповідь про другий дунайський похід Святослава, до того ж складену незабаром після подій, що від­булися.

Якщо це припущення правильне, то необхідність по­шуку іноземних першоджерел літописних відомостей уза­галі відпадає. У цей час ще були живі багато хто з учасників походів, не виключено, що й ті «ліпшиі мужи», котрі по­відали Іоанну Цимісхію «вся річи Святославля». Звістки

* Пізніші літописці часто застосовували скорочення давніших свідчень, як за­уважив псковський книжник, писали «отмногамало*. і ЛЙЛ. — Ч. 1.— С. 51. 2 Там само. — С. 52.

Рада Володимира Святославича з Добринею. Укладення Володимиром миру з болгарами. Мініатюра з Радзивілівського літопису

про його діяння на Балканах можна було одержати, що називається, з перших вуст.

Навіть якщо літописна фіксація цих подій відбулася на ета­пі складання Найдавнішого зводу, все одно це не так далеко від часів Святослава, щоб на Русі зовсім щезла пам'ять про його ду­найські походи і звістки про них необхідно було б розшукува­ти в іноземних джерелах. Укладач Найдавнішого зводу, цілком імовірно, міг ще застати живими учасників або свідків цих по­ходів і спілкуватися з ними. Адже відомо, що автор «Повісті ми­нулих літ» користувався інформацією дев'яностолітнього Яна Вишатича, яку й заніс на сторінки літопису1.

Отже, що конкретно в літописному тексті здалося О.О. Шах-матову сумнівним з погляду руського походження його дже­рел? Насамперед це наявність у ньому подробиць, яких нібито не могла містити руська історична пісня або переказ. Серед них згадування про два походи Святослава на Болгарію, а та­кож про підкорення ним 80 міст по Дунаю. Ці повідомлення, згідно з О.О. Шахматовим, необхідно визнати свідченням осо­би, знайомої з Болгарією і Дунаєм, котра до того ж знала, що по Дунаю налічується 80 міст 2. Не виключено, що тут ми дійсно маємо справу з якимось писемним джерелом, яке вплинуло на руський літопис, але чому обов'язково болгарським? Про 80 міст, споруджених на Дунаї Юстініаном, писав Прокопій Кеса-рійський, безсумнівно, знали про них і на Русі.

1ПВЛ.-Ч. 1.-С. 186.

2 ШахматовАА Разьіскания... — С. 122.

У болгарських піснях фігурує хоч і близька, але інша ци­фра — 77 міст. Отже, у гіпотетичній «болгарській» хроніці природніше було б очікувати саме це число, що дозволяє швидше засумніватися в залежності від неї руського літопи­су, аніж бачити в цьому аргумент на її користь. Щодо згаду­вання про два походи, як пишуть грецькі джерела, то вважа­ти це специфічною подробицею, котра не могла зберегтися в руському народному переказі, немає жодних підстав. Адже походи відбувалися з Києва, участь у них брали десятки ти­сяч русичів. І, звичайно ж, на Русі знали про них і через бага­то десятиліть.

Непереконливим виглядає і пояснення О.О.Шахматова літо­писної фрази «Ипоиде Святославь ко граду, воюя и гради раз-бивая, яже стоять и до днешняго дне пустьі»!. Вона, як здава­лося дослідникові, також залежна від писемного джерела, укладеного не руським, а особою, знайомою з топографією тієї місцевості, де діяв Святослав2. Але, по-перше, ніякого особ­ливого знайомства з топографією місцевості ця фраза не ви­являє. По-друге, не може бути й найменшого сумніву в тому, що і сам Святослав, і його оточення достатньо добре орієн­тувалися в цій самій топографії, оскільки не тільки здійсни­ли сюди два походи, а й тривалий час володіли Переяславцем на Дунаї.

Однак, мабуть, найістотнішим запереченням твердження О.О.Шахматова про те, що наведена фраза вказує на залеж­ність укладача Найдавнішого зводу від якогось неруського пи­семного джерела, є те, що вона взагалі не належить цьому літо­писцеві. Це, поза сумнівом, пізніша вставка, внесена до літопи­су, найімовірніше, автором «Повісті минулих літ». Це його сти­лістика.

До запозичень з «болгарської» хроніки О.О.Шахматов від­ніс і звернення Святослава до матері і бояр. «Нелюбо ми єсть в Києві бити, хочю жити в Переяславци на Дунай, яко то єсть среда зємли моей, яко ту вся благая сходятся: оть Грекь злато, поволоки, вина и овочеве разноличния, изь Чех же, из Угорь сребро и комони, из Руси же скора и воскь, медь и че­лядь» 3.

Про ці переваги місця розташування Переяславця, як вва­жав О.О. Шахматов, міг знати Святослав і вихвалятися перед матір'ю і боярами, але чи знав про це скромний чернець, кот­рий укладав літопис XI ст., чи знав про це руський переказ? Від­повідь його однозначна: звичайно ж, не знали 4. Проте дореч-

1/ОД — Ч.І. — С50.

2 Шахматов А. А Разшскания... — С. 122.

  1. ПЕЛ.—Ч. 1. — С.48.

  2. Шахматов А А Разьіскания... — С. 123.

Освячення церкви святої Богородиці (Десятинної) у Києві. Мініатюра з Радзивілівського літопису

нішим було б тут інше питання: звідки болгарському (або гре­цькому) хроністові стало відомо, що говорив Святослав у дале­кому Києві своїй матері? Напевно, таке спадало на думку і О.О.Шахматову, а тому він висловив припущення, що звернен­ня цього зовсім не було. Його склав болгарський (або грець­кий) хроніст і вклав у вуста Святослава. Та й «висловлене» воно ним не в Києві, а в Переяславці, після оволодіння русичами вдруге цим містом'.

Це надто складне пояснення. Нічого такого в змісті цього звернення, що вказувало б на складання його неруським авто­ром, немає. Про те, що Болгарія спокусила Святослава своїм багатством і благоденством, давньоруському літописцеві не потрібно було вичитувати в якійсь «болгарській» або «грець­кій» хроніці. На Русі це добре знали з часів візантійських похо­дів перших руських князів Аскольда, Олега й Ігоря. Поза сум­нівом, розуміли це Святослав та його оточення, що вже відчуло переваги володіння Переяславцем. Сюди їм надсилали данину греки і сюди ж прибували купці із сусідніх країн. За своїм зміс­том пояснення Святослава суто київське. Починається воно з визначення переваг Переяславця перед Києвом: «Не любо ми єсть в Києві бити». Фраза, вимовлена в Переяславці, звичай­но, має звучати по-іншому. Там у Святослава були інші емоції й інші слухачі. Власне, ця промова й присутня у літописі. Почи­нається вона з оголошення Святославом Переяславця своїм містом2.

і ШахматовАА Разьіскания... - С. 123, 128.

ПСРЛ. — Т. 2. — Ипатьевская летопись. — М.; Л., 1962. «И азя городь копьемь, рькя: се градмой...». Стаття 971 р.

Зовсім не зрозуміло, як міг О.О.Шахматов віднести до про- мови, виголошеної в Переяславці, фразу: «Яко то єсть среда земли моей». Адже вона недвозначно вказує на те, що той, хто говорив ці слова, знаходився не в цій самій «бреде земли». З ки­ївського далека Святослав дивився на Переяславець і говорив: «То єсть среда земли моей». Якби цю саму думку він висловлю­вав у Переяславці, безсумнівно, сказав би: «Се єсть среда земли моей». Як він сказав: «се градмой».

Підозра О.О.Шахматова щодо запозичення руським літо­писцем київської промови Святослава з іноземного писемно­го джерела, як видно з його дослідження, значною мірою ґрун­тується на тому, що інша його промова, проголошена перед битвою при Доростолі, насправді міститься в грецьких джере­лах. Вона записана Левом Дияконом, а також Іоанном Скіли-цею 1, Оскільки в Скілиці, як здавалося О.О.Шахматову, ця про­мова передана навіть ближче до руського літопису, він висло­вив припущення, що цей автор використав іще якесь джерело, яке належало сучасному подіям авторові2.

Зрозуміло, це достатньо серйозний аргумент на користь можливої залежності київського літописця від більш раннього писемного джерела. Оскільки ні Лева Диякона, ні Іоанна Скіли­ці автор Найдавнішого зводу читати не міг, О.О.Шахматов припустив, що в його руках, імовірно, був той анонім, яким ко­ристувався Скілиця. Мова йде про все ту ж невідому «болгарсь­ку» хроніку3.

Насправді ні в кого з названих грецьких авторів немає і на­тяку на те, що вони, описуючи дунайські походи Святослава, користувалися якимось писемним джерелом. Іоанн Скілиця був залежний від Лева Диякона, а останній цілком чітко гово­рить про те, що користувався усною інформацією.

Ось лише кілька прикладів. Описуючи битву руських за Пе­реяславець, Лев Диякон зазначив: «Розповідають, начебто під час цього наступу загинуло вісім тисяч п'ятсот скіфів»4. Після викладу прямої мови Святослава він продовжив цю тему таки­ми словами: «Про тавроскифів розповідають ще й те, що вони аж до нинішніх часів ніколи не здаються ворогам навіть пере­можені» 5. Бій під Доростолом підсумовано фразою: «Говорять, що в цій битві полягло п'ятнадцять тисяч п'ятсот скіфів»б. Свід­чення про те, що хліб на дорогу одержали тільки двадцять дві

1 Диакон Лов. История. — М., 1988. — С. 79,1 ЗО; ВасильевскийВ.Г. Хронологи- ческие разьіскания о годе смерти Святослава Игоревича // Записки Импера- торской Академии наук. — СПб., 1876. — Т. 38. — С. 167.

2 ШахматовА.А. Разьіскания... — С. 124.

3 Там само.

4Диакон Лев. История. — С. 71.

  1. Там само. — С. 79.

  2. Там само. — С. 87.

тисячі русів, також починається зі слова «говорять»'. Оскільки завершення «Історії» Лева Диякона належить до 989—990 рр., є підстави припускати, що «розповідали» йому про битви Свято­-слава з греками учасники або свідки цих подій.

Тепер про подібність промови Святослава в усіх трьох джерелах. Зрозуміло, нічого незвичайного в цьому немає. Бу­ла подія, і, цілком природно, вона більш-менш однаково відби­лась у пізніших її пригадуваннях і писемній традиції. Щодо текстуальної близькості, то тут не все так однозначно. Ближче вона в текстах Лева Диякона та Іоанна Скілиці, що цілком при­родно з огляду на використання останнім праці свого попе­редника. У давньоруському літописі, по суті, не виявлено текс­туальної подібності промови Святослава з відображеними в грецьких працях, що було б малоймовірним, якби всі три авто­ри мали спільний письмовий протограф.

Найповніше промова Святослава передана Левом Дияко­ном, і немає сумніву, що багато чого в ній від літературної майстерності автора. Так довго і стилістично бездоганно Святослав, швидше за все, не говорив, хоч основний зміст йо­го заклику до бою, очевидно, правильно відображено грець­ким автором. Ось що записав Лев Диякон: «Загине слава, кот­ра йшла слідом за військом русів, які легко перемагали сусідні народи і без кровопролиття поневолювали цілі країни, якщо ми тепер ганебно відступимо перед ромеями. Отож перейме­мося мужністю, яку заповідали нам предки, згадаємо про те, що міць русів дотепер була незламною, і будемо запекло бо­ротися за своє життя. Не гоже нам повертатися на батьківщи­ну, рятуючись втечею; ми повинні або перемогти і залишити­ся живими, або вмерти зі славою, звершивши подвиги, гідні доблесних мужів»2.

В Іоанна Скілиці, по суті, прямої мови Святослава немає. Замість неї міститься достатньо вільний переказ того, що за­писано в Лева Диякона. «Свендослав же переконав їх (своє оточення. — П.Т.) зважитися на ще одну битву з ромеями і або, відмінно борючись, перемогти ворогів, або, будучи переможе­ними, надати перевагу ганебному життю славну і блаженну смерть. Бо ж як можна було б їм існувати, знайшовши поряту­нок у втечі, коли до них ставитимуться з презирством сусідні народи, яким вони колись вселяли страх?»3

І, нарешті, промова Святослава в передачі давньоруського автора: «Ирече Святослав: "Уже нам нькамо ся діти, волею и неволею стати противу: да не посрамимь землі Рускиі, но

1Диакон Лев. История. — С. 87.

і Там само.

3 Там само. — с. 130.

ляжемь костьми, мертвий бо срама не имамь. Аще ли побіг-немь, срамь имамь. Не имамь убьжати, но станем кріпко, азь же передь вами поиду: ащемоя главаляжеть, то промьі-слите собою"»'.

Порівнявши ці три «промови», легко переконатися, що найприроднішою для бойового кличу, безсумнівно, є літопис­на. Вона коротка, емоційно безпосередня й образна. Відчуття таке, що записана одним із тих, до кого звертався Святослав зі своїм полум'яним закликом. Завдяки своїй афористичності вона, цілком імовірно, могла зберегтися й у давньоруській на­родній пам'яті. І, звичайно ж, у ній немає нічого, що б вказува­ло на залежність від іноземного писемного джерела.

Про те, що вся літописна історія дунайських походів не по­ходить від іноземного джерела, свідчить її пафос. О.О. Шахма-тов стверджував, що «болгарська хроніка оточила Святослава певним ореолом, він став для неї казковим героєм». Він також не виключав наявності в цій таємничій хроніці й характерис­тики Святослава, котра вплинула на ту, яка була внесена в Най­давніший звід2. Але в цьому твердженні немає не тільки джере­льного підґрунтя, а й раціональної логіки. Чому б це болгарсь­кому авторові героїзувати завойовника своєї країни? Хіба міг він симпатизувати тому, що цар Борис після оволодіння Свя­тославом Переяславцем і Доростолом фактично перетворив­ся на бранця у власній країні? І хіба не знав він, що русичі на початковому етапі військової кампанії були в змові з візантій­цями, котрі схилили їх до нападу на болгар *, що сплюндрував­ши багато болгарських міст і сіл і захопивши велику здобич, вони й взагалі захотіли залишитися в їхній країні назавжди? Не могли схилити його до прославлення Святослава й криваві жертви болгар під Доростолом3.

О.О.Шахматову здавалося, що, прославляючи руських, на­ціональне почуття болгар, принижене поневоленням їх Свя­тославом, шукало тим самим собі розраду в думці, що Святос­лав бив і греків 4. Але це зовсім неймовірно, тим більше, що зре­штою болгари уклали союз із візантійцями, а цар Борис був проголошений Іоанном Цимісхієм владикою болгар5.

іпвл. -ч. і.-с. 50.