Тема 7. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм
ЛЕКЦІЯ 11. СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ
Мета : розглянути кембриджський варіант кількісної теорії грошей,порівняти концепцію кількісної теорії Фішера і відповідний кембриджський варіант. Сформувати знання про теорії грошей,зокрема про металістичну і номіналістичну теорію. Визначити переваги і недоліки теорій.
Питання теми:
Кембриджський варіант кількісної теорії грошей
Металістична теорія грошей
Номіналістична теорія грошей
Література:
1.Большой экономический словарь / под ред. А.Н. Азрилияна. – М.: Ин-т новой экономики, 1997.
2.Гальчинський А. Теорія грошей: навч.-метод, посіб. / А. Гальчинський. – К.: Основи, 1998.
3.Гроші та кредит / Л.Ю. Білоусов. – X.: Прапор, 2004.
4.Гроші та кредит : підручник / М.І. Савлук, А.М. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. М.І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001
5. Лагутін В.Д. Гроші та грошовий обіг : навч. посіб. – 4-те вид., пере-робл. і доповн. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2002.
6. Общая теория денег и кредита: учебник / под ред. Е.Ф. Жукова. – М.: Банки и биржи : ЮНИТИ, 1998
7. Шамова І.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн : навч. посіб. / І.В. Шамова. – К.: КНЕУ, 2001.
8. Щетинін A.І. Гроші та кредит : підручник / А.І. Щетинін. – 2-ге вид., переробл. та доповн. – К.: Центр навч. л-ри, 2006.
Сучасний монетаризм
Сучасний монетаризм - один з найвпливовіших напрямів західної економічної думки, який від кінця 1970-х - початку 1980-х років багато в чому визначає зміст економічної політики провідних країн світу.
Цей напрям економічної думки виник у зв’язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале зростання якої ставилося за провину в економічній політиці, що проводилася за кейнсіанськими ідеями. Якщо кейнсіанство ставило за мету пошуки інструментів для боротьби з безробіттям, то монетаризм виник як спроба подолання наслідків інфляції.
Представниками цього напряму стали економісти чиказької школи на чолі з Мілтеном Фрідменом. Заперечуючи ефективність політики державного втручання векономіку, вони звинувачували теорії Дж. М. Кейнса у впровадженні основ інфляції.
Головним джерелом криз і нестабільності економічного розвитку монетаристи назвали грошову сферу. Зокрема, вони виходили з того, що кількість грошей в обігу чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат в економіці, а державний бюджет і примусове інвестування відіграють другорядну роль. І навпаки, за умов активного функціонування саморегульованого ринкового механізму економічні цикли згасають, економічні показники змінюються помірно, фізична маса товарів, що реалізу-
ється, стає керованою і передбачуваною.
Прихильники монетаризму, прогнозуючи зростання товарної маси (на 1–4%), через політику додаткової емісії грошей обґрунтували здатність держави підтримувати необхідну товарно-грошову рівновагу тривалий період. На цій основі М. Фрідмен запропонував застосовувати правило механічного приросту грошової маси щорічно в середньому на 4% (М), що охоплює вірогідні 3% (ВВП) приросту реального продукту і 1% (V) зниження швидкості обігу грошей.
У спільній роботі («Історія грошей США, 1868–1960) М. Фрідмен та А.Шварц незаперечно довели, що номінальний обсяг ВВП перебуває в тісному зв’язку з пропозицією грошей. Динаміка ВВП, а значить і цін, прямує за динамікою маси грошей,що перебувають в обігу.
Зміна темпів збільшення грошової маси, що перебуває в обігу, впливає на реальний обсяг виробництва швидше, ніж на абсолютний рівень цін. Ця зміна може впливати на швидкість обігу грошей. М. Фрідмен і А. Шварц стверджують, що величина(V) стабільна на коротких часових інтервалах, а змінюється на довготермінових інтервалах, проте зміни відбуваються плавно і можуть легко передбачатися. Це дало підстави монетаристам абстрагуватися від чинника (V) при визначенні впливу (М)на рівень цін.
Програму реформування кредитно-грошової сфери США на засадах монетаризму М. Фрідмен запропонував у праці «Програма для монетарної стабільності»(1960), де Федеральній резервній системі США було рекомендовано забезпечити стійкі темпи зростання кількості грошей, не допускаючи сезонних коливань грошового запасу, проте в чистому вигляді жодна країна монетаристськими постулатами не скористалася, зберігаючи за собою свободу маневру та прийняття рішень залежно від особливості та специфіки ситуацій.
Кембриджський варіант кількісної теорії грошей
У 20-х pp. з'являється кембриджський варіант кількісної теорії грошей або теорія «касових залишків». Її авторами були А. Маршалл, А. Пігу та Дж. Робертсон. Основна ідея кількісної теорії грошей - безпосередній вплив змін грошової маси на рівень цін. Новим у кембриджському варіанті є те, що центром аналізу стають мотиви, котрі визначають накопичення готівки в касах фірм і в окремих осіб. Прагнення суспільства зберігати певну частину своїх доходів у грошовій формі розглядається прихильниками кембриджського варіанта, як найважливіша умова автоматичного встановлення рівноваги в економічній системі за наявності гнучкої системи цін.
Зростання або зниження цін, на думку авторів, спричиняє зміну реальної цінності суми грошей у вигляді готівки. Щоб зберегти її незмінною, коли ціни зростатимуть, економічні суб'єкти прагнутимуть збільшити грошову частину свого доходу і скоротити частину доходу, яка споживається; коли ж ціни знижуватимуться, то їх дії будуть протилежними. Саме це прагнення до збереження реальної цінності грошової частини доходу прихильники кембриджського варіанта розглядають як автоматичний регулятор рівноваги на ринку: підвищення цін спричиняє зменшення споживання і внаслідок цього скорочення попиту та нове зниження цін. Падіння цін навпаки - стимулює зростання попиту і наступне зростання цін. Такі процеси заведено називати «ефектом Пігу» або «ефектом реальних касових залишків».
Основною працею А. Пігу (1877-1959) є «Економічна теорія добробуту» (1920), де викладено його концепцію добробуту. Основна увага приділяється проблемі оптимізації соціального добробуту, що його А. Пігу розглядає як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут. На думку Пігу, економічний добробут - це задоволення, яке можна оцінити в грошовому еквіваленті. Економічні причини впливають на економічний добробут будь-якої країни не безпосередньо, а через створення і використання об'єктивного додаткового економічного добробуту, тобто національного доходу (національний дохід є тією частиною об'єктивного доходу, яка також вимірюється грошима). Пігу вважав головним показником національного добробуту «національний дивіденд». Добробут визначається рівнем і темпами зростання національного дивіденду та рівномірним його розподілом. Виходячи з цього Пігу визнає перерозподіл національного доходу однією з найважливіших функцій держави. Важливо звернути увагу на те, що А. Пігу був одним із перших неокласиків, котрий піддав сумніву досконалість ринкового механізму та вільної конкуренції. Він показав, що існують вагомі та стійкі причини, які порушують дію ринкового механізму і зумовлюють необхідність державного втручання. Основними з них є, по-перше, неминучість виникнення монополій. Монополії й монополістична конкуренція зумовлюють зростання цін та зниження рівня інвестицій. У результаті відбувається спад можливого рівня національного дивіденду.
Отже, необхідне обмеження монополістичних тенденцій державою. По-друге, так звані зовнішні ефекти, тобто позитивні або негативні (що буває частіше) ефекти діяльності приватних осіб та фірм, які не знаходять вартісної оцінки на ринках, але від яких виграють або програють інші економічні суб'єкти. Зовнішні ефекти є відображенням суперечності між інтересами виробництва та потребами суспільства.
Пігу розглядав дві форми державного втручання в економіку: пряму й непряму. Непрямі заходи (податки, субсидії) необхідно застосовувати для усунення економічних наслідків «зовнішніх ефектів», що виникають за умов вільної конкуренції. Пряме втручання необхідне за посилення позицій монополій в економічному житті. Однак, на думку Пігу, антимонопольне законодавство є хоч і корисним, але малоефективним. Він висловлює ідею прямого втручання держави в галузі із найбільшою загрозою виникнення монополії. Втручання держави має здійснюватися у формі безпосереднього контролювання цін, тарифів та обсягів випуску продукції. Крім того, Пігу не виключає можливості прямих державних капіталовкладень у певні сфери економіки, а також прямого державного управління.
Таким чином, у концепції Пігу було сформульовано важливі аспекти участі держави в економічній діяльності, однак в цілому ця концепція залишилася в межах неокласичної традиції. Він визнав, що гроші виконують не лише функції засобу обігу і платежу, а й засобу нагромадження. При цьому А. Пігу висунув попит на гроші на провідні позиції. Попит він розглядав поза обігом, як касові залишки у окремих осіб і підприємств. До того ж, якщо трансакційний варіант кількісної теорії спирається на макроекономічний рівень, у якому пропозиція грошей була визначальною, то кембріджський варіант досліджував попит на гроші, поведінку власників індивідуальних капіталів, їхні мотиви до утримання певного запасу грошей. До "касових залишків" належать готівка і залишки на поточних рахунках у банках. Тому А. Пігу кількість грошей визначав як суму касової готівки населення і підприємств, що виражається формулою
М = k × Р × T,
а ціни Р = МІ k × T.
Кембріджська школа економістів погоджувалася з визначальним впливом на рівень цін зміни у грошовій масі, але, на відміну від макроекономічного рівня своїх попередників, зосереджувала увагу на мотивах нагромадження грошей індивідуальними учасниками виробництва. Зокрема, вони намагалися дати відповідь на питання: чому люди зберігають гроші і від яких факторів залежить попит на касові залишки? Якраз тому кембріджський варіант набув назву теорії касових залишків.
При цьому тенденцію до зберігання грошей прихильники теорії касових залишків пояснювали двома мотивами: формуванням фонду засобів обігу та необхідністю утворити резерви на покриття непередбачених потреб. Результат такого спрощеного підходу до причин зміни величини касових залишків, що супроводжувався переведенням його на позиції методології кількісної теорії, відобразила формула кембріджського рівняння А. Пігу:
M = k ·P ·Y,
де М - кількість грошей, грошових одиниць, що становлять касовий залишок грошей у суб´єктів економічного життя;
k - частина грошових надходжень (PY), яку економічні суб´єкти бажають зберігати у вигляді грошей (касові залишки);
Р - середня ціна одиниці виробленої продукції;
Y - загальна величина виробництва у фізичному виразі за одиницю часу;
кРу - попит на гроші.
Слід мати на увазі, що за умов сталості величин к і Р виникає обернено пропорційний зв´язок між купівельною силою грошової одиниці (вартістю) і величиною наявних касових залишків у фізичних і юридичних осіб. В цьому полягає суть основного висновку кількісної теорії грошей.
Концепція кількісної теорії Фішера |
Кембріджський варіант |
Динаміка грошових потоків у рівнянні Фішера розглядається на макроекономічному рівні |
Кембріджський варіант зосереджує увагу на мотивах нагромадження грошей конкретними індивідуальними учасниками виробництва |
Методологічна основа рівняння обміну - гроші як засіб обігу |
Гроші не тільки засіб обігу, а й збереження та нагромадження |
Акцент робиться на об´єктивні засади обігу грошей |
Враховується психологічна реакція суб´єкта господарювання щодо використання готівки |
У трансакційному рівнянні йдеться лише про пропозицію грошей (Mg) |
Центральною проблемою кембріджського варіанту є попит на гроші (іЦ/) |
2. Металістична теорія грошей
Паростки металістичної теорії з’явилися ще в античні часи, коли другий великий поділ праці (виділення ремесла із землеробства) зумовив появу в ролі загального еквіваленту металів: заліза та олова, свинцю та міді, срібла та золота. Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона відіграла певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монет. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов’язували її з вченням про гроші як про багатство нації. Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золотом та сріблом і зводили функції грошей до засобу нагромадження. У XVI і XVII ст. представники меркантилізму, зокрема англійський економіст Т.Мен, проголосили справжнім багатством суспільства гроші. Для меркантилістів було характерно не тільки ототожнення багатства з грошима, але й ототожнення грошей зі шляхетними металами, у чому і полягає металістична теорія грошей. Відповідно до цієї теорії шляхетні метали є грошима за своєю природою.
Металісти приписували золоту і сріблу, як таким властивості грошей. Але в дійсності гроші – це не річ, не золото і срібло самі по собі, а виражені через річ виробничі відносини людей у товарному господарстві. Служити грошима – зовсім не притаманне золоту і сріблу від природи. Шляхетні метали стали грошима лише в умовах товарного господарства, сутність же грошей полягає не в їхній речовинній оболонці, не в тім, що вони – чи золото або срібло, а в їхній суспільній ролі загального еквівалента.
Металістична теорія звертає увагу тільки на ті функції, для виконання яких необхідні металеві гроші (функції міри вартості, скарбу і світових грошей), але ігнорує інші функції ( засобу обертання і засобу платежу), що можуть виконуватися і знаками вартості. Один із прихильників металістичної теорії грошей, німецький економіст XIX в. Книс, оголосив поняття “паперові гроші” такою ж нісенітницею, як “паперові булки”. Але подібні твердження знаходяться у волаючому протиріччі з фактом існування паперових грошей.
Представники пізнього меркантилізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який повинен перетворитись на зовнішньому ринку на гроші. Вони вбачали у грошах не тільки засіб нагромадження, а і засіб обігу та платежу.
Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти ігнорували проблему вартості товару і замінювали її міновою вартістю. На їх думку, товар має вартість, бо він купується за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші – це товар, але вони не змогли пояснити, як і чому товар стає грошима, в чому суть вартості самих грошей. Уявлення меркантилістів про роль грошей відображали погляди купців, що займалися зовнішньою торгівлею. Центральним пунктом теорії пізнього меркантилізму була система активного “торгового балансу”. При цьому вважалося, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених та ввезених товарів. Прихильниками цієї теорії у XVII–XVIII ст. були: в Англії – У. Стаффорд, Т. Мен, Д. Hope; в Італії – Ф. Галіані; у Франції – А. Монкретьєн.
Помилковість металістичних поглядів меркантилістів полягала в наступному:
- визнання золота і срібла грошима за їх природою;
- ототожнення грошей з товарами;
- нерозуміння суті грошей як товару особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію – служить загальним еквівалентом;
- ігнорування того, що гроші – це історична категорія.
Із завершенням первинного нагромадження капіталу зовнішня торгівля перестала виступати основним джерелом збагачення. Дедалі більше стала виявлятися роль капіталістичних мануфактур і капіталістичного землеробства як сфери виробництва додаткової вартості. Ідеологи промислової буржуазії стали протиставляти капітал в обороті “мертвим” скарбам у вигляді золота і срібла. А оскільки розвиток промисловості в капіталістичних країнах вимагав розвитку внутрішнього ринку, критики меркантилізму різко виступали проти металістичної теорії грошей. Вони стверджували, що для внутрішнього обігу зовсім не потрібні повноцінні металеві гроші, які викликають непродуктивні витрати нації.
В епоху золотомонетного стандарту з розвитком банкнотного обігу німецькі економісти К. Кніс, В. Лексіс, А. Ленибург та інші вже не заперечували можливість обігу знаків вартості, однак вимагали обов’язкового обміну їх на метал. У цей період металістична теорія набула значного поширення, принципи її були покладені в основу грошових реформ, спрямованих проти інфляції. У XIX ст. виникла золотодевізна система грошового обігу, яка всупереч традиційним уявленням металістів передбачала не безпосередній розмін кредитних грошей на золото, а розмін їх на валюти (девізи) провідних імперіалістичних держав.
Повернення до металістичної теорії грошей відбулося після Другої світової війни. Французькі економісти А. Тулемон, Ж. Рюефф і М. Дебре, а також англійський економіст Р. Харрод запропонували ідею про необхідність введення золотого стандарту в міжнародному обігу, а американський економіст М. Хальперін та француз Ш. Ріст висунули вимоги про введення його також у внутрішньому обігу. З крахом Бреттон-Вудської валютної системи на початку 70-х років знову здійснювалися спроби обгрунтувати необхідність відновлення золотого стандарту. Так наприклад, екс-президент США Р. Рейган в час передвиборчої кампанії вважав можливим повернення до золотого стандарту. Будучи обраним президентом в січні 1981 р., він створив спеціальну комісію з цієї проблеми, яка, однак, вирішила, що введення золотого стандарту є недоцільним. У сучасних умовах металістична теорія грошей виявляється неприйнятною. Повернення до металістичної валюти, по-перше, поставило б грошові системи у залежність від виробництва золота, а отже, послабило б можливість державного втручання у грошово-кредитну і валютну сфери; по-друге, впровадження золотого грошового обігу збільшило б витрати обігу і призвело б до зменшення середньої норми прибутку.
Представники класичної школи А. Сміт і Д. Рікардо відіграли визначну роль у науковому пізнанні фундаментальних закономірностей становлення й розвитку ринкової економіки, зокрема і принципів функціонування грошових відносин. Найбільш значущою у їхній науковій спадщині, безперечно, є теорія трудової вартості, яка зосереджувала економічну науку на аналізі глибинної суті суспільного відтворення, що відбувається насамперед у сфері виробництва. Через призму закону трудової вартості було опрацьовано і декілька важливих положень теорії грошових відносин.
3. Номіналістична теорія грошей
Номіналістична теорія грошей виникла при рабовласницькому ладі. Вона заперечувала внутрішню вартість грошей для виправдання псування монет з метою збільшення доходів казни. Ця теорія повністю сформувалась у XVII–XVIII ст., коли грошовий обіг був наповнений неповноцінними (білонними) монетами. Першими представниками номіналізму були англійці Дж. Берклі і Дж. Стюарт. Вони вважали, що, по-перше, гроші створюються державою; по-друге, їх вартість визначається номіналом; по-третє, сутність грошей зводиться до ідеального масштабу цін. Наприклад, Дж. Стюарт визначав гроші як масштаб цін з рівними поділами.
Номіналісти повністю відкинули вартісну природу грошей, розглядаючи їх як технічну зброю обміну. Панівне становище номіналізм зайняв в кінці XIX – на початку XX ст., але на відміну від раннього номіналізму об’єктом його захисту стали не білонні монети, а паперові гроші (казначейські білети). Найбільш яскраво сутність номіналізму проявилась в теорії грошей німецького економіста Г. Кнаппа в праці 1905 р. “Державна теорія грошей”.
Основні її положення зводились до наступного:
- гроші – продукт державного правопорядку, творіння державної влади;
- гроші – хартальний платіжний засіб, тобто знаки, наділені державою платіжною силою;
- основна функція грошей – засіб платежу.
Помилковість теорії грошей Кнаппа полягає в тому, що: по-перше, гроші – категорія не юридична, а економічна; по-друге, металевим грошам притаманна самостійна вартість, а не отримання її від держави, представницька вартість паперових грошей також визначається не державою, а обумовлена об’єктивними економічними законами; по-третє, основною функцією грошей є не засіб платежу, а міра вартості.
Австрійський економіст Ф. Бендіксен (“Про цінність грошей”, “Про гроші як загальний знаменник”) спробував дати економічне обгрунтування державній теорії грошей, оцінюючи гроші як свідоцтво про надання послуг членам суспільства, яке надає право на отримання зворотніх послуг. Але його спроба економічно обгрунтувати номіналізм не вдалася, так як при оцінці сутності грошей він ігнорував теорію вартості.
В період економічної кризи 1929–1933 рр. номіналізм отримав подальший розвиток як теоретична основа для виправдання відмови від золотого стандарту. Так, Дж. М. Кейнс (“Трактат про гроші”, 1930 р.) назвав золоті гроші “пережитком варварства”, “п’ятим колесом возу”. Ідеальними він вважав паперові гроші, які більш еластичні, ніж золото, і повинні забезпечити постійне процвітання суспільства. Витіснення з обігу золота паперовими грошима він розглядав як емансипацію грошей від золота і перемогу теорії Кнаппа. Кейнс вважав, що всі цивілізовані гроші є хартальними і кнапповський харталізм повністю здійсненний. Помилковим в теорії Кейнса було твердження, що металічний обіг нееластичний: в дійсності еластичність досягається шляхом випуску банкнот, розмінних на золото. Практична мета номіналізму Кейнса полягала в теоретичному обгрунтуванні скасування золотого стандарту, переходу до паперово-грошового обігу і регулювання економіки через управління інфляційним процесом.
В сучасних умовах номіналізм – одна з домінуючих теорій грошей. Так, відомий американський економіст П. Самуельсон вважає, що гроші є умовними знаками та розглядає їх як штучну соціальну умовність. Таким чином, всім різновидам номіналізму характерні одні і ті ж вади: ігнорування товарного походження грошей, відмова від їх найважливіших функцій, ототожнення грошей з масштабом цін, ідеальною лічильною одиницею.
Основні поняття до теми 7:
Грошове правило М.Фрідмена: центральний банк США повинен взяти зобов’язання підтримувати, наскільки це можливо, стійкі темпи зростання кількості грошей, не припускаючи сезонних коливань грошового запасу.
Кейнсіанська концепція кількісної теорії грошей: на короткострокових інтервалах вплив грошей на економіку здійснюється не за постулатами кількісної теорії (через ціни), а й за допомогою норми процента, зміна якого безпосередньо впливає на інвестиційну активність економічних суб’єктів, а через неї – на рівень зайнятості, обсяги виробництва, темп економічного зростання.
Металістична (абстрактна) теорія ототожнювала грошовий обіг і товарний обмін, стверджувала, що золото і срібло вже за своєю природою є грішми, гроші є простий елемент обміну, а резервній функції металевих грошей надавала фундаментального значення.
Монетаризм - сучасна економічна школа, яка виходить з того, що зміна пропозиції грошей є головною причиною макроеко-номічних коливань. Представники монетаризму вважають, що найкраща макроекономічна політика полягає у стабільному зростанні грошової маси постійними темпами.
Номіналістична (абстрактна) теорія полягає у запереченні товарної природи грошей і визначенні їх як умовних знаків, позбавлених внутрішньої вартості. Гроші виникли як продукт погодженості між людьми з метою полегшення обміну або як наслідок законодавчих актів уряду, а вартість грошей не залежить від їх монетарного змісту і визначається лише номіналом.
Завдання для самоконтролю:
1.Назвіть представників сучасного монетаризму та охарактеризуйте їх основні роботи.
2.Що є новим у кембриджському варіанті кількісної теорії грошей?
3.Що таке «ефект Пігу»?
4.Як виглядає кембриджське рівняння А. Пігу і що воно визначає?
5.Як відрізняються погляди представників пізнього меркантилізму від поглядів представників раннього меркантилізму?
6. В чому полягає помилковість металістичних поглядів меркантилістів?
7.Назвіть основні положення номіналістичної теорії.
8.Задачі
а)Визначте кількість грошей, необхідних як засіб обігу протягом року, якщо відомо,що сума цін за реалізовані товари (послуги, роботи) становить 500 млрд грн. Сума цін товарів (послуг, робіт), які продані протягом року з відтермінуванням платежу,термін оплати яких не настав, - 100 млрд грн. Сума платежів по довгостроковими зобов’язаннями, терміни яких настали, - 90 млрд грн. Сума взаємопогашуваних платежів протягом звітного періоду - 50 млрд грн. Середня кількість обігів грошей за рік - 8.
б)Маса грошей в обігу протягом року становила 1 млн грн, оборотність грошової одиниці - 8 оборотів за рік. Визначте суму цін товарів для реалізації.
в)Визначте середньозважений рівень цін, якщо відомо, що необхідний обсяг грошової маси для обслуговування грошового обігу становить 350 млрд грн, швидкість обігу грошей - 5 оборотів, сума коштів, що перебувають на чекових рахунках, - 56млрд грн, а швидкість обігу таких коштів удвічі вища. Товарна маса в країні становить 9,24 млрд ум. од.
Т. 8. КРЕДИТ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
ЛЕКЦІЯ 12. КРЕДИТ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
Необхідність і суть кредиту.
Роль кредиту в ринковій економіці.
Функції кредиту.
Навчальна мета – зрозуміти, як і чому виник кредит, які його сутнісні ознаки; розпізнавати кредит серед інших економічних категорій.
Перелік літератури:
1. Гроші та кредит: Підручник / М.І. Савлук, А.М. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та інш. За заг. ред М.І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001. – Стор. 362 – 379.
2. Гроші та кредит: Підручник.- 4-те видання, перероблене і доповнене / М.І. Савлук, А.М. Мороз, І.М. Лазепко та ін., За заг ред. М.І. Савлука, - К.: КНЕУ, 2006 р. – стор. 443-483.
3. Гроші та кредит/ За ред. М.І.Алєксєєва.- Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2004. – 420с.
Необхідність і суть кредиту.
Згідно з Положенням НБУ “Про кредитування”, кредит – позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, платності та цільового характеру використання. Кредит – важливий інструмент, за допомогою якого держава здійснює мобілізацію та перерозподіл тимчасово вільних коштів та контроль за правильним їх використанням. Кредит – економічні відносини, які виникають між позичальником та кредитором з приводу одержання останнім позики в грошовій та товарній формах на умовах повернення і сплати %. Кредит – передача кредитором позич. вартості позичальнику для використання її на умовах повернення та в інтересах суспільних потреб. Особливою передумовою необхідності кредиту є існування товарно-грошових відносин. Конкретними причинами необхідності кредиту є коливання потреби в коштах та джерела їх формування у осіб.
Стадії кредиту:
1) формування вільної вартості у кредиторів;
2) розміщення вільних коштів у позичку; використання позичальником одержаних коштів на свої потреби;
3) повернення позичальником коштів кредитору;
4) одержана кредитором коштів наданих у позичку.
Закономірності на мікрорівні руху кредиту: зворотність руху, тимчасовість, збереження, залежність наданої позички від наявних обсягів вільних ресурсів.
Закономірності руху кредиту на макрорівні: загальні суми кредитних вкладень і позичкових ресурсів балансуються; зворотність і платність, кількісні параметри розвитку кредиту повинні бути адекватними в динаміці обсягів внутрішнього кредиту.
Форми та види кредиту.
Питання про форми та види кредиту в економічній науці є дискусійним. Це випливає з різних підходів щодо розуміння критеріїв, принципів та ознак визначення видів кредиту.
Види кредиту:
1) за строками: короткострокові, середньострокові та довгострокові.
2) за суб’єктами: банківський, державний, міжнародний, споживчий, комерційний, іпотечний, лізинговий;
3) за забезпеченням: забезпечений цінними паперами рухомим і нерухомим майном, гарантією; незабезпечені (бланкові);
4) за поверненням:одноразово; поетапно – рівними частинами;
5) за призначенням: виробничі, споживчі;
6)за ступенем ризику (стандартні, позики під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні);
7) за методами надання (одноразові, перманентні, гарантійні);
8) за методами погашення (водночас, у розстрочку, достроково, з регресією платежів, після закінчення обумовленого строку);
9) за схемою надання (кредитна лінія, револьверний кредит, контокорентний кредит, овердрафт);
10) за строками повернення (строкові, до запитання, відстрочені, прострочені).
Виділяють дві форми кредиту: грошову та товарну.
Товарна і грошова форми кредиту є рівноправними і рівнозначними , по суті, двома проявами єдиної форми кредиту – вартісної. Вони між собою внутрішньо пов’язані і доповнюють одна одну: позички, надані в товарній формі, можуть погашатися в грошовій, і навпаки. Більш того, кредит у товарній формі нерідко обумовлює появу грошового кредиту, що надає кредитного руху вартості більшої гнучкосі та ефективності. У товарній формі кредит надається при оренді майна, наданні речей та приладів у прокат. У грошовій формі надають свої позички банки, міжнародні фінансово – кредитні установи, уряди. Грошова форма має найширшу сферу застосування.
Історична наука стверджує, що кредит був відомий не менш ніж 3000 років тому в Ассирії, Вавилоні, Єгипті. Починаючи з ХІІ ст. діяла комплексна система торгового кредиту в Європі. З одного боку, купці продавали свої товари в кредит, а з іншого - надавали аванси товаровиробникам під майбутню поставку товарів. Активне застосування кредиту було властиве і середньовічній торгівлі на території сучасної України.
Як показало вивчення вченими Львівської міської книги за 1382-1389 рр., у Львові (напевне, й в інших руських містах) були досить розвинуті кредитні відносини. Гроші позичались під заставу зі сплатою відсотків. Окрім цього, надання кредиту було пов’язане й з торгівлею, зокрема з так званим складським правом. При абсолютному складському праві непроданий протягом відведеного часу товар, що належав купцеві з іншого міста (це право не дозволяло купцеві зі своїм непроданим товаром їхати далі), міг залишатися в кредит місцевому купцеві для продажу.
У тому ж таки ХІV ст. був удосконалений переказний вексель і розширилось надання комерційного кредиту. Щоправда, середньовічні векселі рідко дисконтувались чи переводились з допомогою індосаменту. Кредит мав бути забезпечений капіталом, про що вказувалось у векселі. Оплачуватись вексель мав золотими або срібними монетами. Хоч карбування монет на території сучасної України почалося ще в Х ст., через відсутність власного золота і срібла обсяги карбування своїх монет (монетні двори знаходились у Києві і Львові) були незначні, тому доводилось користуватись чеськими і татарськими монетами. Срібло на львівський монетний двір завозилось із Семиграддя, що в Угорщині [Kотляр Н. Ф. Кладоискательство и нумизматика. — К., 1974. — С. 50 — 63].
За своєю сутністю та механізмом впливу на процес суспільного відтворення кредит є однією з найскладніших економічних категорій. Щодо цього він поступається хіба що тільки категорії грошей. Тому в економічній теорії протягом кількох століть ведуться дискусії навколо питань, пов’язаних із сутністю та роллю кредиту. Ці дискусії тривають і досі. Найбільш поширеними в економічній літературі є два підходи до визначення сутності кредиту:
— ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним суб’єктом іншому в позичку. При такому підході увага дослідника зміщується на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного змісту;
— ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, які формуються в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та закономірності його руху. Тому цей підхід у сучасній літературі переважає. Він покладений в основу висвітлення сутності кредиту і в цьому підручнику.
За своєю сутністю кредит - це суспільні відносини, що виникають між економічними суб’єктами у зв’язку з переданням один одному в тимчасове користування вільних коштів на засадах зворотності, платності та добровільності. Кредитні відносини мають ряд характерних ознак, які конституюють їх як окрему самостійну економічну категорію - кредит.
Основними ознаками відносин, що становлять сутність кредиту, є такі:
— учасники кредитних відносин повинні бути економічно самостійними: бути власниками певної маси вартості і вільно нею розпоряджатися; функціонувати на основі самодостатності та самоокупності; нести економічну відповідальність за своїми зобов’язаннями. Без цього вони не зможуть набути статусу ні кредитора, ні позичальника. Щоб стати кредитором, економічний суб’єкт повинен накопичити у власності певну суму вільних коштів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати позичальником, суб’єкт повинен мати передумови для накопичення в майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для повернення боргу;
— кредитні відносини є добровільними та рівноправними. Тільки за цих умов вони будуть взаємовигідними і зможуть розвиватися по висхідній. Інакше ці відносини будуть згасати і розриватися, тобто втратять здатність до розвитку. Економічна самостійність суб’єктів, добровільність, рівноправність та взаємна вигода роблять кредитні відносини внутрішньо адекватними ринковим відносинам, зумовлюють їх розвиток на ринкових засадах;
— кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з приводу яких вони виникають. Кредитор залишається власником переданої в борг вартості, а позичальник одержує її лише у тимчасове розпорядження, після чого повинен повернути власникові. Незмінність власника в кредитних відносинах вимагає особливо чіткого і дійового правового їх оформлення, щоб захистити інтереси власника. Якщо такий захист не забезпечується правовими засобами, то кредитні відносини втрачають свої визначальні ознаки і перетворюються в щось інше, ніж кредит. У цьому зв’язку інтереси кредитора для правового захисту є більш пріоритетними, ніж інтереси позичальника;
— кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у зв’язку з рухом вартості (грошей чи матеріальних цінностей). Проте вони не є еквівалентними, тому що кожне переміщення вартості не супроводжується зустрічним рухом відповідного еквівалента. Однак вартість переміщується на зворотних засадах, тобто після певного періоду ці кошти повертаються назад у висхідне положення. Можливість їх неповернення робить позицію кредитора у цих відносинах досить вразливою, ризикованою1. Для захисту своїх позицій кредитори повинні мати переважні права при визначенні доцільності кредитування та розміру плати за кредит;
— нееквівалентність кредитних відносин значно посилює в механізмі їх реалізації роль чинника платності, за яким позичальник повертає власникові більшу масу вартості, ніж сам одержує від нього. Така плата, що називається процентом, має подвійне призначення:
1) компенсувати кредитору втрату доходу у зв’язку з переданням відповідної суми коштів у чуже розпорядження та можливі збитки на випадок неповернення позички;
2) стимулювати позичальника до підвищення ефективності використання одержаних у позичку коштів.
Платність істотно відрізняє кредитні відносини від інших видів вартісних відносин, є тільки їх видовою ознакою.
— Кредитні відносини на мікроекономічному рівні є перервними, тобто після повернення одержаної в борг вартості і сплати процента вони перериваються. Проте на макроекономічному рівні кредитні відносини підтримуються безперервно як безперервний рух вартості в процесі суспільного відтворення. Закінчуючи відносини з приводу однієї суми вартості чи з одним контрагентом, економічні суб’єкти постійно вступають у кредитні відносини з іншими контрагентами чи з тими самими, але з приводу інших сум вартості. Тому кредитні відносини виходять за межі відносин двох економічних суб’єктів і мають характер загальносуспільних.
— Безперервність та платність кредитних відносин визначають ще одну характерну їх рису - здатність забезпечувати зростання вільної вартості, тобто її капіталізацію. Відтак формується особлива самостійна форма капіталу - позичковий капітал. Зі становленням капіталістичного способу виробництва, коли кредитні ресурси стали важливим джерелом формування промислового і торгового капіталу, позичковий капітал, а разом з ним і кредит набули особливого суспільного значення. Кредит, по суті, став іманентною формою руху позичкового капіталу.
Кредит як форма суспільних відносин має багато спільного з іншими економічними категоріями - грошима, фінансами, торгівлею, капіталом та ін. Зокрема, всі вони є вартісними категоріями, обслуговують рух вартості в процесі відтворення. Вони тісно переплітаються між собою функціонально. Так, гроші як засіб платежу з’явилися на ґрунті кредитних відносин.
Рис. 1. Структура кредитних відносин