Тема: норми сучасної української літературної мови

1. Поняття загальнонародної та літературної мо­ви.

2. Орфоепічна норма.

3. Акцентуаційні норми.

4. Лексичні норми.

5. Морфологічні норми

6. Синтаксичні норми.

7. Фразеологічні норми.

8. Стилістичні норми.

Література:

1. Коваль А.П.Культура ділового мовлення. – К.:ВШ. 1997. – 296с.

2. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика: Підручник для гімназій гуманітарного профілю. – К.: Вежа, 1994. – 240с.

3. Український правопис. 4-те вид., випр. і доп.. К.: Наукова думка, 1993.

1. Для стилістики важливо чітко розмежувати поняття загальнонародна мова та літературна мо­ва. Під загальнонародною мовою розуміємо сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимо­ви й наголосу людей, що користуються українською мо­вою як рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просторіччя, фольклорні елементи, жаргонізми тощо. Од­ним із складників загальнонародної мови є літературна мова — відшліфована форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова виникає на підставі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усно­му й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є основою духовної та ма­теріальної культури людського суспільства, без неї немож­ливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки.

Від часу свого виникнення стара (що продовжувала традиції мови Київської Русі) і нова (утворена на народнорозмовній основі) українська літературна мова гідно служила нашому народові в усіх царинах його матеріаль­ного й духовного життя.

Поняття літературна мова нерозривно пов'язане з поняттям мовної норми. Норма — це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правиль­ними та зразковими на певному історичному етапі. Одним із показників досконалості кожної літературної мови є ста­лість норм. Цій засаді не суперечить така риса норми, як історична змінність. У ході розвитку літературних мов на зміну застарілим мовним явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною ста­більністю, без якої було б неможливе повнокровне існу­вання мови. Коли б норми змінювалися часто, діти пога­но розуміли б своїх батьків і вже зовсім не розуміли б дідів.

Нормалізація літературної мови включає в себе широ­ке коло наукових проблем, пов'язаних насамперед із ви­никненням мов, з історією їх розвитку, з їх функціонуван­ням за певних суспільно-історичних умов. Традиція куль­тури мови, основним змістом якої є прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, зароджується одночасно з появою літератури цією мовою. Проблема нор­мативності — одна з найчільніших проблем у дослідженні літературної мови, стилістики та культури мовлення. «Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними факторами,— всі вони неминуче обертаються навколо поняття норми... В якому б аспекті ми не розглядали норму, завжди зіткне­мося з її двоїстим характером: з одного боку — мовна нор­ма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме з суспіль­но-комунікативною функцією мови» (Пилинський М.М.Мовна норма і стиль).

Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки. «Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних су­спільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана з соціоло­гією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості»⁽Культура української мови.К.,1990). Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

2. Орфоепія (гр. orthoepeia — сукупність правил літера­турної вимови). Орфоепічні норми будь-якої мови якнай­тісніше пов'язані з тією діалектно-територіальною базою, на основі якої виникла літературна мова. Коли говоримо про норми правильної вимови в українській літературній мові, слід

пам'ятати, що вони склалися на базі середньо-наддніпрянських говірок. Без сумніву, на вироблення орфо­епічних норм української літературної мови впливали й інші говори, але цей вплив був значно меншим, ніж у га­лузі, наприклад, лексики чи морфології. Адже орфоепія невіддільна від фонетичних особливостей мови, а фонетика є тією мовною системою, яка чинить більший, ніж інші, опір стороннім упливай. Тому, з одного боку, вплив діалек­тів та інших мов на фонетику літературної мови мінімаль­ний, а з другого боку, орфоепічні норми найважче засвоюються представниками говорів, більшою чи меншою мірою віддалених від тих, що лягли в основу літературної мови.

Однією з характерних рис української літературної мо­ви є її милозвучність (евфонічність). Проте евфонічність української мови не є її постійною й неодмінною якістю. Вона, як і кожна мова, потребує певної фонетичної орга­нізації висловлювання, свідомого прагнення уникати не­зграбності в поєднанні звуків під час мовлення. Важли­вим засобом досягнення милозвучності в українській лі­тературній мові є позиційне чергування голосних та при­голосних у — в, і — й, фонетичні варіанти повнозначних та службових слів типу імла — мла, іржа — ржа, з — зі — із, над — наді та ін. Недотримання правил чергування при­зводить до виникнення чужих українській мові немилозвуч­них звукосполучень: зустріч народних депутатів з студен­тами; нарада відбулась в Кривому Розі; гроші одержав в касі; на відпочинок поїхала у Одесу. У наведених прикла­дах поряд опиняються по кілька приголосних взст, свкр, ввк абр голосних ауо. Цього можна й треба уникати, вико­ристовуючи фонетично-орфоепічні варіанти: Зустріч народних депутатів із (зі) студентами; нарада відбулася в (відбулась у) Кривому Розі; гроші одержав у касі; на відпочинок поїхала в Одесу (до Одеси).

Особливість української орфоепії — чітка, без редукції мова голосних звуків (крім ненаголошених е й и, котрі наближаються один до одного, а також ненаголошеного о перед складом з у) як у наголошених, так і в ненаголошених позиціях, що зумовлено слабкістю головного наголосу в слові, а в зв'язку з цим розвиненою системою побічних наголосів. Українській літературній вимові чуже акання, невластиве воно й більшості українських говорів. Напри­клад, у словах дорого, болото, молоко якість звука о в усіх складах однакова, під наголосом він тільки довший від ненаголошених. Таким чином, вимовляння а на місці ненаголошеного о, що його нерідко можна почути по радіо й телебаченню (патріатичний вчинак, зрослі патреби моладі, датримання міжнародних угод, виступ міністра закардонних справ) суперечить українській орфоепічній нормі.

Невід'ємною рисою української орфоепії, що теж сприяє її милозвучності, є відсутність редукції за глухістю дзвін­ких приголосних, які вимовляються завжди дзвінко — в кінці слова та складу. Кожний складник паронімічних груп лід і літ, плід і пліт, ліз і ліс, гриб і грип, везти й вести, гадка й гатка вимовляється по-різному, оскільки підміна дзвінких приголосних глухими не відповідає нормі україн­ської орфоепії, зумовленій особливостями фонологічної системи говорів, що лягли в основу літературної мови. За­мість «репорташ з місця подій; п'ятнатцять хвилин на де­в'яту годину; мокрий сніх, слапка хуртовина; сім рас одмір, один рас відріш» слід вимовляти: «репортаж з місця подій; п'ятнадцять хвилин на дев'яту годину; мокрий сніг, слабка хуртовина; сім раз одмір, один раз відріж».

В українській мові глухі передньоязикові африкати ц і ч мають дзвінкі відповідники, що позначаються двома літерами дз і дж. Місце й спосіб артикуляції кожної з пар цілком однакові, вони відрізняються наявністю чи відсут­ністю голосу. Наприклад, сиджу у вимові відрізняється від сичу лише наявністю голосу в третьому від початку звуці. Можна зіставити ще кілька пар слів, де африкати дж та ч стоять в однаковій позиції, отже, й вимовляти їх треба однаково (тільки першу з голосом, а другу без нього): заходжу — захочу, зрідження — зречення, джерело — че­ресло, джаз — час. Африката дз в словах кукурудза, ґу­дзик має звучати (відмінність лише в наявності голосу) так само, як її глухий відповідник у словах царина, куций. В усному мовленні, не виключаючи лекторського й диктор­ського, часто чуємо не африкати (злиті сполучення прорив­ного приголосного з фрикативним того самого місця утво­рення), а окремі звуки д і ж, д і з: дослід-ження, поход­ження, д-жаз, сид-жу, ход-жу, під-жак, кукуруд-за, ґуд­зик або тільки фрикативні елементи без проривних: вожу, їжжу, сижу, хожу замість воджу, їжджу, сиджу, ходжу, що є грубим порушенням літературної норми. В позиції на початку слова обидві дзвінкі африкати вимовляються здебільшого правильно — джміль, дзеркало, дзиґа. Літерою щ в українській літературній мові позна­чається звукосполучення шч. Відступ від норми являє со­бою вимовляння слів вищий, нащадки, щасливий, щедрий, Київщина, Львівщина, Польща, що з м'яким подовженим шьшь: вишьшьий, нашьшьадки, шьшьасливий, шьшьедрий, Київшьшьина, Львівшьшьина, Польшьшьа, шьшьо замість правильних варіантів вишчий, нашчадки, шчасливий, шчедрий, Київшчина, Львівшчина, Польшча, шчо. Звуки дж, ч, ж, ш в українській літературній мові тверді, але в позиції перед голосним і вони деякою мірою пом'якшують­ся, внаслідок чого існує протиставлення звукосполучень джи — джі, чи — чі, жи — жі, ши — ші: джиґун — бджіл­ка, читач — чіткий, жилка — жінка, шир — шість. Нерідко чуємо ненормативну вимову зазначених шиплячих: читкий ритм, зачипає інтереси працівників, жиноча громада, шисть градусів тепла, вірши молодого поета.

В українській літературній вимові, крім твердого л (лад, лоза, лука, стіл, крило) та м'якого ль (ліс, ляда, сіль), маємо середній «нейтральний» л у позиції перед го­лосними е та й: легіт, легко, Олена, липа, лихо . Так само мусимо вимовляти даний звук в аналогічній позиції в сло­вах іншомовного походження: лекція, проблема, телеграма, лимар, лимон. Вимова на зразок лєкція, проблєма, телєграма, лімон не відповідає орфоепічній нормі, крім тих ви­падків, де і в іншомовних словах пишеться й вимовляється після л за правилом «дев'ятки»: лідер, лімузин, лірика, література .

Орфоепічна норма, що регулює вживання фрикативно­го г (голос) та проривного Ґ (ґанок), розхитана внаслідок вилучення з української абетки літери ґ в 1933 році. Нове видання «Українського правопису» поновило цю літеру, її рекомендується писати, а відповідний звук вимовляти в українських і запозичених та зукраїнізованих словах аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґра­сувати, ґрати, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них ґвалтувати, ґратчастий, ґречність, підґрунтя тощо. Також у прізви­щах ґава, ґалаґан, ґудзь. Добре, що ця літера те­пер є в українському алфавіті. Добре, що можемо розрізняти на письмі й у вимові слова гніт («гноблення», род. відм. гніту) і ґніт (у лампі, род, відм. ґнота), грати (дієслово) і ґрати(іменник), гулі (гуляння) і ґулі (нарости на тілі). Безпе­речно, кількість слів із звуком ґ не вичерпується списком, наведеним у новому виданні правопису 1990 року. Але багато мовців тепер почали запроваджувати норму на влас­ний розсуд. На сучасному етапі видається доцільним ко­ристуватися рекомендаціями правопису 1929 року, в якому пункт про вживання г і ґ розроблений досить ґрунтовно. Отже, в словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти г (бо так вимовляють самі греки):¹ ген, генетика, генеза, гігант, гімн, гімназія, біографія, мо­нографія, гомеопатія, графіка, логіка, орган, організм, ор­ганізація, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компонентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо- (від rp_v holos «увесь, цілий»), гомо-(від гр. homos «рівний, однаковий»), граф-, лог- та ін. На­приклад, географія, гетерогенний, гігроскопічний, гідра, гі­дродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, гологра­фія, гомологія, логопедія, педагогіка. У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати г. Наприклад, у згадуваному вже словнику Б. Грінченка слова газета, гвардія, генерал, геній, градус пишуться з г, хоч там є лі­тера Ґ.

У новіших запозиченнях з латинської та інших мов (крім грецької) г вживається на місці h, а Ґ на місці g. Тож Ґатунок (Gattung), ґільйотина (guillotine), ґума (gumma), ґріґ (Grieg), але гумус (humus), гуманізм (humanus), Гайдн (Haydn). Особливу увагу варто звертати на слова, де є обидва звуки Геґель (Hegel), Гюго (Hugo). Таким чином, звук ґ у словах іншомовного походження можна вживати лише там, де для цього є підстави.

В українській мові літерою х відтворюється, як прави­ло, іншомовна фонема ch: Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea). Фонему h слід передавати через г. Багато мовців, беззастережно наслідуючи російську традицію, ви­мовляють Хане, Хофман,Йоханнесбург тощо. У російській мові таке явище виправдане, бо там немає фрикативного г, є тільки ґ і х. А в мові українській вимова Ґ або х на місці г неприпустима. Тут можлива тільки фонема г: Ганс, Гофман, Йоганнесбург.

3. Акцентуація (наголошування). При характеристиці будь-якої літературної мови серед інших властивих їй рис виділяють акцентуаційну норму. В українській літератур­ній мові ця цілком сформована норма є водночас найменш усталеною. Тут дуже відчутні впливи діалектів (для яких характерна строкатість наголосу) та інших мов, особливо близькоспоріднених. Строкатість наголосу в різних укра­їнських говорах, представники яких робили й роблять більший чи менший внесок у збагачення літературної мови, зумовила наявність слів, де визнається нормативним по­двійний наголос: весняний—весняний, ясний — ясний, байдуже — байдуже, завжди — завжди. Проте випадків подвійного наголошування в літературній мові з її тенден­цією до вироблення сталих норм не так багато, кількість їх дедалі скорочується. Навіть у наведених прикладах на­голоси весняний, ясний, байдуже, завжди переважають. Можна сказати, що в офіційно-діловому мовленні, яке ви­магає більшої уніфікації своїх норм, слів із подвійним на­голосом немає. Тут акцентуаційна норма дотримується чіт­кіше.

Але за тісних контактів літературної мови з діалектами та іншими мовами з'являються чинники, що протидіють зазначеній тенденції до чіткішої нормалізації мовлення в ділянці наголосу. Особливо часто порушується наголос у кількох словах з великою частотністю вживання: новий, близький, тонкий, текстовий, фаховий, випадок, ненависть, середина, одинадцять, чотирнадцять, котрі в мовленні ба­гатьох дикторів, лекторів, коментаторів, парламентарів звучать неправильно з погляду акцентуації: новий, близький, тонкий, текстовий, фаховий, випадок, ненависть, се­редина, одинадцять, чотирнадцять. Скажімо, слово випадок у літературній мові та в діалектах завжди мало й має один наголос — на першому складі. Воно входить до низки слів подібного способу творення з наголосом на префіксі: вибалок, вигризок, виняток, виросток, виселок, висновок та ін. Тож наголос випадок неприродний для української мови, він з'явився, можливо, під впливом польського wypadek.

В усному мовленні замість правильних наголосів у діє­словах візьму, кажу, роблю, ідемо, йдете, піде, підемо, пі­дуть, повернеться, знайдеться, було, взяла, несла, принесла,прийду і т. п. нерідко чуємо візьму, кажу, роблю, ідемо, йдете, піде, підуть, повернеться, знайдеться, було, взяла, несла, принесла, прийду. Тут позначається вплив україн­ських південно-західних, північних говорів та в деяких ви­падках російської мови. В українській і російській мовах є ряд близьких звучанням і тотожних значенням слів, що від­різняються наголосом: живопис, літопис, рукопис, маши­нопис, перепис, верба, кишка, коромисло, приятель, босий, косий, кидати, клеїти, вчора тощо Під впливом російської мови українські слова інколи наголошують жи­вопис, літопис, перепис, кидати, клеїти, що є відступом від норми.

Іменники чоловічого та жіночого роду, які мають у мно­жині наголос на закінченні, в поєднанні з числівниками два (дві), обидва (обидві), три, чотири переносять наголос на основу: брат — брати, шлях — шляхи, жінка — жінки, книжка — книжки, але два (три, чотири) брати, дві (три, чотири) жінки. Порушенням акцентуаційної норми є пере­несення наголосів типу брати, книжки на сполучення імен­ників з числівниками: два (три, чотири) брати, шляхи; дві (три, чотири) жінки, книжки.

4. Лексичні норми. Лексика, як відомо, є найменш консервативним елементом мовної системи. Якщо фонетич­на система, наприклад, української мови лишилася в основ­ному середньонаддніпрянською, то словниковий склад її по­повнився й поповнюється лексемами з інших говорів, запо­зиченнями з чужих мов. Лексичні норми, як і норми вза­галі, відзначаються стабільністю, певною консервативністю, однак їм притаманна й значна рухливість. Лексичну нор­му відображають і утверджують насамперед словники. Сучасна українська літературна мова має в своєму розпоря­дженні «Словник української мови», в 11-ти томах (1971—1980 pp.), тритомний «Російсько-український слов­ник» (1983—1985 pp.), «Орфографічний словник україн­ської мови» (1975 p.), довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973 р.) та ін. Ці праці роблять лексич­ні та інші норми доступними для всіх. Але відступи від норм слововживання в мовній практиці широких мас мов­ців досить численні. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, названі й неназвані лексикографічні праці да­лекі від довершеності. Для підтвердження такої думки можна навести деякі приклади. Згідно з «Російсько-укра­їнським словником», російське слово цепь як термін з галу­зі електрики перекладається українською мовою ланцюг, що не відповідає дійсності. Нормативним словосполучен­ням є електричне коло, а не електричний ланцюг. «Слов­ник української мови» поряд із закономірним висловом кутні зуби, який входить до складу фразеологізму сміяти­ся на кутні (зуби), фіксує сумнівний зворот корінний зуб, що являє собою непотрібну кальку з російської мови. В «Орфографічному словнику української мови» слово жовтогарячий пишеться разом (за правилами), а червон-­гарячий через дефіс (усупереч правилам).По-друге, з огляду на звуження до критичної межі сфери вживання української мови з середини 60-х до дру­гої половини 80-х років та масового «добровільного» пере­ходу українців на російську мову почастішали випадки відхилення від літературних норм як українського, так і російського мовлення. Адже перехід основної маси мовців відбувався не на російську літературну мову, а на її місце­вий варіант з українською фонетикою, ритмомелодикою, великою кількістю семантичних та граматичних кальок (типу дурной у значенні українського дурний, а не росій­ського плохой і под.). Виявилися негативні наслідки інтер­ференції, тобто «відхилення від норм кожної з мов, котрі бувають у мовленні білінгвів унаслідок того, що вони обі­знані більш ніж з однією мовою» . І до того ж (коли го­ворити про широкі маси носіїв мови) обізнані явно недо­статньою мірою: одну мову (рідну) не цілком забули, а другу не повністю засвоїли.

Серед відступів від літературних норм на рівні лекси­ки впадають в око передусім незасвоєні, невмотивовані русизми: алтар, врачування, груз, поставщик, моросити, підстрікати, получається, пушний, четвероногий, швея, яд, іноді більш або менш пристосовані до української фоне­тики й морфології: гонимий, ранимий, замислуватий. Жод­них підстав для запозичання цих слів немає, оскільки на­звані поняття мають в українській мові відповідні лек­сичні позначення: вівтар (олтар), лікування, вантаж, по­стачальник, мрячити (мжичити), підбурювати (підбивати, під'юджувати, підструнчувати, підмовляти), виходить, хут­ровий, чотириногий, швачка, отрута, гнаний, вразливий, хи­мерний (вигадливий).

В усній формі офіційно-ділового й публіцистичного сти­лів виділяється частотою вживання група слів, що явля­ють собою непотрібні кальки російських лексем: багаточисельний, малочисельний (правильні українські відповід­ники численний, нечисленний), міроприємство (укр. захід), всезагальний (загальний), співпадати (збігатися), співставляти (зіставляти), слідуючий (наступний, перед переліком такий). Теоретично існування зазначених слів в україн­ській мові можливе, відповідні словотворчі моделі є: ба­гатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати й ін. Але при творенні традиційно вживаних численний — нечисленний, загальний, захід, зіставляти - збігатися тощо українська мова виразно виявила риси своєї індивідуальності, тому вживання замість них зазна­чених кальок є не що інше, як недостатнє опанування лек­сичних норм, руйнування того, що давно склалося.

Одним із поширених відступів від лексичних норм є вживання українських слів у невластивому їм значенні. Неточне слововживання суперечить основному призначен­ню мови—бути засобом спілкування. Приміром, слово відтак у багатьох писемних та усних текстах використову­ється в значенні отже, таким чином: «Учнів ніхто не орга­нізував, відтак із поїздки нічого не вийшло» (газ.). Спра­вжнє значення слова — потім, після того: «Ще рік похо­див, а відтак оженився» (М. Коцюбинський). Причиною цього семантичного огріху, мабуть, є паронімічне зближен­ня прислівника з російським итак у мовленні носіїв пів­денно-східного наріччя та північних говорів, оскільки від­так походить із говорів південно-західних. Прикметник меткий має значення «швидкий, спритний, кмітливий»: «Наче хміль вона — витка, наче блискавка — метка» (О. Гончар). У мові засобів масової інформації під впливом російського меткий українське слово інколи використо­вують у значенні «точно спрямований у ціль»: «її вабило метке (замість влучне) слово, вдалий жарт» (газ.). Від­носитися означає в українській мові «перебувати в певній відповідності з чим-небудь»: «А так відноситься до В, як X до У». Значення «виявляти свої почуття до когось або чогось» передається словом ставитися: «Мати ж його дуже ласкава і привітно до всіх ставилась» (Марко Вовчок). Останнє значення було властиве й слову відноситися, зву­ження семантики відбулося в останні десятиліття. Очевид­но, тому, а також не без упливу російського относиться в усному мовленні ця лексична норма порушується, замість правильного ставитися вживають помилкового відносити­ся: «Треба спокійно відноситися до всяких стресів». З тих самих причин відбувається порушення лексичних норм української літературної мови в низці інших випадків. На­приклад, рахувати слід уживати лише тоді, коли йдеться про лічбу: «Дитина вже вміє рахувати до двадцяти»; його синонім лічити: «Полічи до трьох, а тоді біжи». Коли ж говоримо про думку з якогось приводу, про визнання чо­гось, тоді доречні слова вважати, гадати. Проте навіть у деяких офіційних повідомленнях можна почути: «Комісія рахує (треба вважає), що даний проект більш прийнятний; Я рахую (правильно вважаю або гадаю), що це не відпо­відає дійсності».

Ще одне свідчення лексичної безпорадності — невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови. З синонімічного ряду вибирається один компо­нент, причому ненайбільш підхожий для тієї чи тієї си­туації. Усі засоби масової інформації вподобали, приміром, слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоч українська мова має відповідніші її фонетичним та словотворчим законам варіанти: духівництво, торішній, просвітник, навчальний. Оригінальна українська назва ягід журавлина всупереч живому мовленню й рекомендаціям словників у радіо- та телепередачах чомусь замінюється словом клюква і под.

На особливу увагу заслуговує написання й вимова власних імен, зокрема антропонімів (імен людей) і топо­німів (географічних назв). Існує думка, що прізвища й імена треба писати так, як вони записані в паспорті. У принципі з цим не можна не погодитись. Однак через своєрідне протягом тривалого часу становище української мови, особливо її офіційно-ділового стилю, в паспортах та інших документах зафіксовано чимало неправильних на­писань, що суперечать законам мови. Таке написання, а отже, й вимова затемнює в багатьох випадках прозору етимологію прізвищ та географічних назв. В усному мов­ленні, в засобах масової інформації можна почути й про­читати невідповідні лексичним, орфографічним та орфо­епічним нормам топоніми й прізвища: Бєлгород-Дністров­ський, Нєжин, Сєверодонецьк, Старобельськ; Бєденко, Бє-лан, Бєлоконь, Вербовая, Гнєдаш, Калітченко, Лановой, Медведь, Неллін, Пєхота, Рудой, Сєрий, Третьяк та ін. За правилами української орфографії наведені розряди лексики передаються на письмі згідно з загальними нор­мами правопису українських слів. Отже, маємо писати й вимовляти: Білгород-Дністровський, Ніжин, Сіверськодо-нецьк (від назви річки Сіверський Донець), Старобільськ; Віденко, Білан, Білокінь, Вербова, Гнідаш (від діалектно­го слова гнідаш «гнідий кінь»), Калиниченко, Лановий, Медвідь, Нелин (дуб, що не скидає листя на зиму), Піхо­та, Рудий, Сірий, Третяк.

5. Морфологія. За морфологічними нормами україн­ської мови іменники чоловічого роду м'якої групи другої відміни в родовому відмінку однини мають форми лікаря, вівчаря, царя; іменники твердої й мішаної групи — коман­дира, маляра; пісняра, повістяра, снігура, газетяра. Назив­ний відмінок множини характеризується закінченням -і для іменників м'якої й мішаної груп: лікарі, вівчарі, царі; піснярі, повістярі, снігурі, газетярі та закінченням -й для іменників твердої групи: командири, маляри. У кличному відмінку іменники м'якої групи закінчуються на -ю (ліка­рю!, вівчарю!, царю!), іменники твердої й мішаної груп на -е (командире!, маляре!, пісняре!, повістяре!). В усному мовленні, а під його впливом і на письмі, нерідко трапля­ються випадки ненормативної заміни відмінкових закін­чень: «Поговори зі мною, лікаре!»; «На зиму до нас з пів­ночі прилітають червоногруді красені-снігури».

У давальному відмінку однини іменники чоловічого ро­ду закінчуються на -ові, -єві, -еві, та -у, -ю. Зловживання закінченнями -у, -ю робить усний чи писемний текст моно­тонним, відриває його від живого мовлення. Візьмімо таке речення з офіційно-ділового тексту: «Це почесне звання присвоєно артисту обласного музично-драматичного теат­ру Михайлу Ткаченку». Синтаксична конструкція була б природніша, коли б мала таку форму: «Це почесне звання присвоєно артистові обласного музично-драматичного теат­ру Михайлові Ткаченку». Формам на -ові, -еві, -єві слід віддавати перевагу тому, що в українській літературній мові закінчення -у, -ю широко використовуються в родово­му (театру, вітру, конгресу, часу, простору, футболу) та кличному (батьку!, сину!, товаришу!, добродію!, Анатолію!) відмінках. Тож використання в давальному відмінку -ові, -еві, -єві дає можливість виразніше розрізнити функції відмінків.

Особливістю сучасної української літературної мови є майже повна відсутність у ній активних дієприкметників теперішнього часу. У щоденній практиці, зокрема при пе­рекладі з мов, де ці дієприкметники вживаються регуляр­но, приміром, з російської чи польської, виникає чимало труднощів. Одні перекладачі намагаються кожний російський чи польський дієприкметник відтворити теоретично можливим українським відповідником, інші замість них уживають лише підрядні означальні речення. Нанизуван­ня однотипних конструкцій ускладнює мову, робить виклад незграбним і неприродним. У багатьох випадках замість активних дієприкметників можна використовувати прик­метники: вирішальний, металорізний, нержавний, життє­ствердний, захопливий, всеохопний. Ще один варіант — за­міна дієприкметників іменниками: нападник, відпочиваль­ник, вступник, завідувач, початківець (пор. рос. решающий, металлорежущий, нержавеющий, жизнеутверждающий, за-хватьівающий, всеохвативающий; нападающий, отдьіхаю-щий, поступающий, заведующий, начинающий). Існує ряд інших повноцінних замінників, вироблених на основі слово­творчих можливостей української мови. Тому треба вважати за не цілком нормативні побудови на зразок: «Це було незвичайне й захоплююче видовище» (тел.); «У при­годі стають лакуючі властивості барвників» (рад.) *. За­хоплююче і лакуючі потрібно замінити словами захопливе й лакувальні.

Серед іменників — назв професій, звань, посад є немало слів, що вживаються в формі чоловічого роду для позна­чення й чоловіків, і жінок: агроном, академік, доктор, кан­дидат, капітан, конструктор, ректор (утворення типу агрономша, докторша, ректорша як назви професій є елементами просторіччя, в літературній мові вони вживаються з розмовним відтінком у значеннях «дружина агронома», «дружина доктора», «дружина ректора»). Переважання форм чоловічого роду пояснюється тим, що раніше тільки чоловіки мали такі професії, звання й посади. У міру на­буття їх жінками з'являються жіночі відповідники: банду­ристка, кореспондентка, лікарка, організаторка. Можна навести приклади протилежного характеру: утворення імен­ника дояр від доярка, ще не усталене в літературному вжитку медбрат за зразком медсестра і т. ін. Процес утво­рення від іменників чоловічого роду парних відповідників жіночого роду досить продуктивний. Слова авторка, аспі­рантка, викладачка, діячка, дописувачка, журналістка, контролерка, космонавтка, лекторка, редакторка та інші, зафіксовані словниками, цілком літературні й рекомендуються до вжитку. Засоби масової інформації безпідставно від­дають перевагу формам чоловічого роду: «Найтінгейл Флоренс— англійська сестра милосердя і громадський діяч» (газ.); «Галина Миколаївна — прихильник активних форм навчання» (тел.). . Пояснення цієї тенденції слід шукати, очевидно, у впливі на інші різновиди мовлення офіційно-ділового стилю, де основними назвами посад, професій та звань є іменники чоловічого роду. Коли, скажімо, комусь із актрис прису­джують почесне звання, то в указі цілком правильно пи­шуть: «присвоїти почесне звання «Народний артист Укра­їни». Але ж нікому не спаде на думку оголосити на кон­церті: «Виступає народний артист України Алла Кудлай», Пишуть і кажуть «народна артистка». Для офіційно-ділового стилю характерні форми автор, діяч, журналіст, але вони зовсім недоречні (коли йдеться про жінок) в інших стилях "За наявності слів авторка, діячка, журналістка. Перенесен­ня рис офіційно-ділового мовлення без певної стилістичної настанови до інших сфер оканцелярює мову, робить її су­хою, а часом і не цілком зрозумілою (читач або слухач не може здогадатися, про кого йде мова — про чоловіка чи жінку).

6. Синтаксис. Одним із показників мовної майстер­ності є вміле користування можливостями синтаксичної си­нонімії. На сторінках газет, у теле- й радіопередачах над­уживають конструкціями з прийменником по: проректор по науковій роботі; школа-магазин по підготовці молодших продавців; міське бюро по працевлаштуванню. Нагрома­дження синтаксичних побудов із прийменником по (як і взагалі надмірне захоплення одним лексичним, фонетич­ним чи іншим варіантом при наявності синонімів) спричи­нює одноманітність викладу, а вживання непотрібних уні­версальних зворотів типу по питаннях, робота по і т. ін. канцеляризує його. Замість наведених синтаксично збідне­них конструкцій треба використовувати природніші для ук­раїнської мови: проректор з наукової роботи; школа-мага-зин для підготовки молодших продавців; міське бюро пра­цевлаштування.

За синтаксичними нормами української літературної мови прикметники вищого й найвищого ступеня узгоджу­ються з означуваним словом у роді, числі й відмінку. Кон­струкції з прикметниками та прислівниками в формі вищо­го ступеня обов'язково мають у своєму складі прийменни­ки від, за або сполучник ніж. Наприклад: «Книжки з ма­тематики були, для хлопчика цікавіші від детективних ро­манів (варіанти: за детективні романи, ніж детективні ро­мани)». В усному, а подеколи й у письмовому мовленні зустрічаються хибні з погляду синтаксичних норм кон­струкції на зразок: «Книжки з математики були для хлоп­чика цікавіше детективних романів».

Часто до помилок синтаксичного плану призводить по­рушення законів сполучуваності слів, яка залежить від специфіки позначуваних ними понять, від стильової влас­тивості, емоційно-експресивних якостей, граматичних особ­ливостей та норм слововживання. Не лише в усному мов­ленні, а й у матеріалах офіційного характеру можна зу­стріти вислови типу глухий тупик, захисний імунітет, па­м'ятний сувенір, де прикметники зайві, бо поєднані з ними іменники означають: імунітет «захисна реакція організму», сувенір «пам'ятний подарунок». Що ж до тупика, то пра­вильні вислови в українській мові глухий кут і (в пере­носному значенні) безвихідь.

Слово одержати (отримати) вживається в сполученнях із конкретним значенням: одержати листа, одержати квитки, одержати книжки, одержати гроші, одержати крам із бази. Використання його в конструкціях з більш абстрактним значенням є відступом від синтаксичних норм: одер-зкати високу оцінку, одержати освіту, одержати навички, навіть одержати перемогу. Нормативними в цих випадках є вислови дістати високу оцінку, дістати освіту, набути на­вичок, здобути перемогу. Російське словосполучення друг друга перекладається українською мовою один одного (тільки про чоловіків), одна одну (тільки про жінок), одне одного (про представників обох статей одночасно). Тому в тексті «Вони ніби заново відкривали один одного. Як тоді, п'ятдесят років тому, коли зустрілися вперше» (газ.) це словосполучення можливе лише в формі одне одного, оскільки йдеться про чоловіка й дружину, які від­значають п'ятдесятиріччя подружнього життя. Українська літературна мова має чітко окреслені норми щодо різних видів синтаксичного зв'язку. Наприклад, віддієслівні іменники завідувач, командувач, поширювач вимагають, щоб додаток стояв після них у родовому відмінку, а рідковживані в сучасній мові активні дієприкметники — в орудному. Отже, треба писати й вимовляти завідувач відділу (редакції, -клубу, бібліотеки), але заві­дуючий відділом (редакцією, клубом, бібліотекою). Конструкцїї типу завідувач відділом, завідувач кафедрою помилкові з погляду синтаксичних норм. Прийменник згід­но керує іменником в орудному відмінку з прийменником з; правильні конструкції згідно з методикою, згідно з ви­могами. Побудови типу згідно вимог і згідно плану явля­ють собою відступи від синтаксичних норм.

7. Фразеологія. У всіх без винятку стилях мовлення широко вживаються фразеологізми. Мовці охоче користу­ються фразеологічними зворотами як у їх вихідній формі, так і видозміненими варіантами. Пояснюється це тим, що фразеологічні одиниці, з одного боку, сприяють посиленю логізації тексту, а з другого, допомагають надавати викладові різних емоційно-експресивних відтінків. Проте тут трапляється чимало огріхів та неточностей. Одна з характерних рис фразеологічних зворотів — стійкість їх лексичного складу. Це означає, що одні компоненти зво­ротів не можна довільно замінювати іншими без певної стилістичної настанови. Для поняття, наприклад, «допо­магати, бути корисним у чомусь» маємо вислів бути (стати) в пригоді: «Допоможи мені в моїм ділі, а я тобі у великій пригоді стану» (О.Стороженко). У засобах масо­вої, інформації цей фразеологізм часто вживають у непра­вильній формі: «Ця книжечка може стати в нагоді випускникам середніх шкіл, що стоять перед вибором майбут­нього фаху» (рад.). Вільне значення слів пригода «подія, випадок», нагода «підхожий для чогось момент, зручні об­ставини». Нагода є складником фразеологізмів мати на­году, випала нагода й ;н. Ні у вільному, ні в фразеологічно зв'язаному значенні нагода й пригода не є взаємозамін­ними.

Для позначення поняття «бути неприкритим, перебувати не в приміщенні» в українській літературній мові існує вислів просто неба: «Я спав просто неба на високому де­рев'яному помості» (І. Муратов). Поширений в усному мовленні та в пресі калькований варіант під відкритим не­бом є порушенням українських фразеологічних норм. Го­ворячи про недосліджене питання, невідоме явище, можна поряд з іншими лексико-синтаксичними засобами викорис­товувати фразеологізм біла пляма. Замість нього інколи вживають відсутній в українській фразеології вислів біле місце. Фразеологічний зворот уносити вклад доречний то­ді, коли йдеться про банк, ощадну касу, інвестиції. В ін­ших випадках слід використовувати вислів робити внесок (у науку, культуру, мистецтво тощо). Сплутування цих зворотів являє собою відступ від фразеологічних норм.

Багато вживаних у засобах масової інформації та в ус­ному мовленні фразеологізмів є кальками відповідних ро­сійських висловів: здавати екзамени, заключати угоду (до­говір), попередити пожежу, потерпіти невдачу, приймати участь, кидатися в вічі, у своє задоволення, нічого гріха таїти, поговорити по душам (тут іще й помилка синтаксич­ного плану: не по душам, а по душах, у цікавому стані, жити приспівуючи, лід зрушився й ін. Уживання їх не вмо­тивоване ні семантично, ні стилістично, ні логічно. Адже українська мова має свої оригінальні фразеологічні зво­роти для цих понять: складати іспити (екзамени), укла­дати угоду (договір), запобігти пожежі, зазнати невдачі, брати участь, упадати в око (в очі), собі на втіху, ніде правди діти, порозмовляти (поговорити, погомоніти) по щирості, при надії, жити в розкошах (жити добре), крига скресла. Коли фразеологізми використовуються неправиль­но, вони перестають бути засобом образності й виразності. У такому разі вони псують усний чи писемний текст так само, як помилки лексичні, синтаксичні або стилістичні.

8. Стилістичні норми. Мова засобів масової ін­формації характеризується одночасною орієнтацією на екс­пресію та стандарт. Стандартові властива відтворюваність, стійкість семантики, нейтральність забарвлення. Експресія сприяє посиленню виразності висловлювання. Уміле поєднання стандарту й експресії в різних жанрах засобів ма­сової інформації є одним із найбільш яскравих показників мистецтва слова публіциста. Використовуючи емоційно-експресивні засоби, слід уникати частого повторення їх, пам'ятаючи, що вадою «газетної мови є не стандарт, а «погана» експресія, тобто така, що, безліч разів повторена, сама стала стандартною в найгіршому розумінні слова, або така, що не відповідає змістові... В такому випадку стандартизована експресія сприймається негативно, як штамп». Прикладами таких стандартизованих експресем можуть бути словосполучення біле (чорне, зелене, блакит­не, м'яке, живе, навіть срібне) золото. Крім стертості й заштампованості, негативним у цих словосполученнях є й те, що вони не сприяють зрозумілості та дохідливості по­відомлення, а навпаки — затемнюють його зміст, бо не кожний читач або слухач здогадається, що, приміром, живе золото — це риба.

Розробляючи принципи риторики, античні автори ви­значали три мети ораторського мистецтва — перекона­ти, схвилювати, привабити слухача. Ці принци­пи можна застосувати й до газет, радіо, телебачення. Од­нак у мові засобів масової інформації головне — переко­нання, що має, як правило, яскраво виражений агітаційний характер. У той же час далеко не другорядна роль належить і двом іншим принципам. У добрих публіцистич­них текстах використовуються різні ресурси мови для до­сягнення кінцевого результату — впливу на читача або слухача.

Тепер мова засобів масової інформації перебуває під великим впливом усного мовлення. Наслідком цього впли­ву є проникнення розмовних слів та словосполучень у книжні стилі, а, отже, й на сторінки газет, теле- й радіо­передач. Без сумніву, ці розмовні елементи не повинні розхитувати норм літературної мови. Вони доречні тоді, коли сприймаються як функціонально зумовлені, стиліс­тично марковані слова чи словосполучення, як визначені стилістично відхилення від норм. Призначення розмовних елементів — оновлювати образність, створювати колорит невимушеності, пожвавлювати виклад: «Проте в народі цей місяць назвали лютим, або лютнем, оскільки під цю пору бувають найбільш дошкульні морози та хурделиці. У Карпатах лютий іменували ще й казибродом — від то­го, що зима казилася, перемітала дороги і доводилося їзди­ти вбрід» (газ.).

Уживання книжної лексики за межами книжних стилів також мусить бути вмотивоване, виправдане, викликане певними стилістичними міркуваннями. В уривку з тексту радіопередачі «Цікаві думки висловлювали отроки» старо­слов'янізм отроки надає викладові відтінку доброзичливої іронії. А в газетному реченні «Надзвичайно трудомісткі древні споруди дослідники виявили на дні водойм» слово древні сприймається як стилістично чужорідний елемент, його слід було б замінити нейтральним давні (стародав­ні). Так само: «Більшість будівель дійшла до наших днів у первозданному вигляді». Книжне, з відтінком урочистос­ті слово первозданний не зовсім доречне в офіційному текс­ті про розкопки занесеного піском міста в Африці; тут більше підійшло б «у первісному вигляді».

Не дуже вдалими зі стилістичної точки зору є речення, в котрих без будь-якого стилістичного навантаження дві­чі повторюється те саме або однокореневе слово: «Серед проблем, якими займається кафедра, чільне місце займає боротьба з вірусними інфекціями»; «Залишилося лише по­слухати промову Президента» (газ.). Тут замість чільне місце займає треба чільне місце посідає, а замість зали­шилося лише — залишилося тільки. Наслідком порушення стилістичних норм є надумані, фальшиво-образні витвори деяких публіцистів на зразок: художньо витончена фігура правди, дикошалими мустангами копитять літа й под.