5. Революційно - визвольний рух на західноукраїнських землях (зунр).

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.

18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, яка ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНРади 31 жовтня 1918 р. у Львові утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. У зверненні до українського населення Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.

Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Розпочалася польсько-українська війна 1918-1919 рр.

9 листопада 1918 р. був сформований уряд - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. 13 листопада був виданий Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). І Президентом новоствореної держави став Євген Петрушевич.

ЗУНР проголошувалась на території західноукраїнських земель: 70 тис, кв. км з населенням близько 6 млн. осіб. Була створена армія (УГА), органи державного та громадського самоврядування, прийнято закон про мови, місцеву адміністрацію, реформування освіти та земельну реформу.

20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ, Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з початку 1919 р. - до Станіслава. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання із ЗУНР.

У січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради в Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.

Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові Акту злуки між Директорією і Державним секретаріатом ЗУНР, який був урочисто виголошений у Києві на Софіївському майдані 22 січня 1919 р.

Згідно з Актом ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об’єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Отже, хоч на уламках Австро-Угорської імперії й утворилась ЗУНР, проте проіснувала вона лише 8 місяців.

В березні 1919 р. УГА втратила ініціативу і поляки скористалися цим. 25 червня 1919 р. Рада міністрів закордонних справ країн-учасниць Паризької мирної конференції дала дозвіл Польщі окупувати Східну Галичину і Західну Волинь.

6. Утвердження Радянської влади в Україні. Уроки та причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р., коли ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки, розроблену на основі конституційної моделі більшовицької Росії. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу "диктатури пролетаріату". Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР ставив перехід від всевластя буржуазії до влади робітничого класу (до соціалізму). Скасовувалась приватна власність, декларувались демократичні свободи. Влада трудящих мала здійснюватись через систему Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський ЦВК та Рада Народних Комісарів (уряд республіки).

Наприкінці 1919 року Червона Армія розгромила білогвардійські війська Денікіна, звільнивши від них територію України. Створений 11 грудня в Москві надзвичайний орган влади - Всеукраїнський революційний комітет, в міру звільнення української території, призначав ревкоми в губерніях, повітах і містах. На початку 1920 р. радянську владу на Україні було відновлено.

Проте загрозу для неї було ліквідовано 1921 р. підписанням Ризького миру між Польщею, Російською Федерацією і Радянською Україною. Західна Україна увійшла до складу Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Посяння, Підляшшя і Лемківщина), Чехословаччини (Закарпаття) і Румунії (Буковина). Отже, боротьба за незалежність України завершилась поразкою.

Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.:

• низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху;

• очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни - політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними і піддались на лозунги більшовиків;

• робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України;

• відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім'я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П. Скоропадський, гетьманський режим впав підтиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР;

• несприятлива міжнародна ситуація.

Історичне значення революції 1917-1920 рр.:

• у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;

• героїчна боротьба українського народу 1917-1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.

Варто відзначити також історичні уроки української революції:

• необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу;

• оперативне розв'язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку революції;

• створення власної регулярної армії для захисту національної держави та розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях;

• чіткість програмних завдань розбудови національної держави;

• наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах;

• забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом;

• турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.