Лекція 1. Соціологія – наука про суспільство

Мета лекції. Соціологія – наука про суспільство – є ведучою в усій системі соціально-гуманітарних наук. Емпіричні соціологічні дослідження виступають найважливішим інструментарієм пізнання соціальних, економічних, політичних, духовних явищ в суспільстві. Тому освоєння майбутніми фахівцями основних соціологічних категорій і методів емпіричного з соціологічного дослідження повинно стати найважливішими складовими їх загальної і професійної освіти.

ПЛАН

1. Виникнення та становлення соціології як самостійної науки.

2. Предмет, об’єкт, функції та структура соціології.

3. Соціологічні закони та категорії. Метод соціології.

4. Взаємозв'язок соціології з іншими науками

1. Виникнення та становлення соціології як самостійної науки

Термін “соціологія” походить від двох слів: латинського societas — суспільство та грецького logos — слово, поняття, вчення. Таким чином, етимологічно слово “соціологія” — це наука про суспільство.

У розвитку соціологічних знань окреслюється кілька етапів з яскраво вираженими особливостями. Протосоціологічний період

Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва.

Становлення соціологічних знань від часів античності до наших днів було процесом безперервним та послідовним. Досягнення всіх наук — філософії, історії, теорії політики, права, природознавства — містили в собі елементи соціологічних знань. Докорінні зміни умов та змісту життєдіяльності людей, а водночас і соціальної свідомості початку ХІХ ст. підготували оформлення соціології як окремої, специфічної, самостійної науки.

У становленні соціології можна виділити ряд етапів. Перший пов’язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера і К. Маркса. Засновником соціології був французький вчений Огюст Конт (1798 — 1857). Цей філософ уважав, що соціологія, котру він спочатку називав “соціальною фізикою”, має запозичувати у природничих наук об’єк­тивність, здатність піддаватися перевірці, доказовість. Вихідним у соціології Г. Спенсера та К. Маркса також був позитивізм.

Огюст Конт (1798—1857) увійшов в історію суспільної думки як засновник позитивістської філософії та позитивістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії (метафізики) та теології. В 30-х рр. ХІХ сторіччя французький учений Огюст Конт вводить в обіг термін «соціологія», що походить від латинського слова «societas» (суспільство) і грецького «logos» (наука, учення, слово). Його основні твори — «Курс позитивної філософії» та «Система позитивної політики», в яких він доводить, що кризове становище, в якому тривалий час перебували найцивілізованіші народи, допоможуть подолати лише позитивні знання, що ґрунтуються на спостереженні об’єктивних реалій та протистоять химерним, нереальним, абстрактним, релігійно-міфологічним знанням. Філософія О. Конта, будучи одним із провідних напрямів тогочасного суспільствознавства, отримала назву «позитивізм».

Прихильник позитивістської соціологічної теорії, англійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820—1903 ), вважаючи, що суспільство розвивається і як природа, і як живий організм, прагнув провести якомога більше емпіричних досліджень для підтвердження еволюційної гіпотези розвитку суспільства.

Вагомий внесок у розвиток соціологічної думки зробили німецькі філософи та соціологи К. Маркс (1818—1883) та Ф. Енгельс (1820—1895), які прагнули по-новому осмислити майже всі соціальні науки. К. Маркс та Ф. Енгельс одними з перших почали використовувати емпіричні соціологічні дослідження.

Другий етап. На зламі ХIХ і ХХ ст. соціологія переживає якісно новий етап: усвідомлюється обмеженість абстрактно-теоретичних методів пізнання, які переважали на першому етапі, постає питання про виділення соціології у самостійну цілісну науку. Найбільш яскраві представники соціології у цей час — М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм. Їх об’єднує думка про принципову відмінність законів суспільного розвитку від законів природи, про своєрідність соціо­логічних методів пізнання.

Засновником нової французької соціологічної школи став соціолог і філософ Еміль Дюркгейм (1858—1917). Особливо вагомий внесок Е. Дюркгейм зробив у розуміння проблеми предмета та методу соціології як самостійної науки з позицій структурного функціоналізму, основною суттю якого є висновок про те, що структура суспільства — це сукупність фактів у їх функціональній взаємодії та взаємозалежності.

На якісно новий рівень соціологія як наука підноситься в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. завдяки розробці німецьким соціологом Максом Вебером (1864—1920) концепції «розуміючої соціології» та теорії «соціальних дій».

М. Вебер обґрунтував необхідність, умови та можливості максимально раціональної поведінки соціальних суб’єктів, що проявляється у всіх сферах взаємовідносин людей. Саме цими висновками М. Вебер немовби завершує важливий етап становлення та розвитку соціології як науки в країнах Західної Європи в ХІХ – на початку ХХ ст.

Третій етап починається з другої половини ХХ ст. У цей період усвідомлюється необхідність синтезу теорії та емпірії, тривають пошуки загальної теорії, стрімко розвиваються спеціальні соціологічні теорії. Значний внесок у розвиток соціології на цьому етапі зробили американські соціологи Г. Парсонс, Р. Мертон та інші.