Звичаєва культура як об'єкт відображення і втілення національної психології.

Світогляд українського етносу пройшов довгу і складну еволюцію, яка відповідає закономірностям світового процесу становлення і розвитку світової культури від морфології до релігії й філософії. Міфологія була першою спробою дати відповідь на запитання про початок, походження, будову світу, виникнення різноманітних явищ природи, світову гармонію.

Природа була для слов'ян тим підґрунтям, на якому розвивалися язичницькі вірування і культи, вони і лягли в основу формування звичаєвої культури українського етносу.

Кожан етнос, кожна нація, народ, навіть кожне соціальне група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Проте, звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це втілені в рухи і діє світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес творення і появи народної творчості. Сама тому маємо право вважати, що народна творчість пов'язана із звичаями народу і складає основи звичаєвої культури.

Звичаї народу — це ті устояні норми, прикмети, по яких розрізняється народ не тільки в сучасному, а й по його історичному минулому. Звичаєва культура народу охоплює усі сфери громадського, родинного і суспільного життя. Звичаєва культура — це ті неписані закони і норми, якими керуються від найменших щоденних до найважливіших всенаціональних дій. Звичаї і мова — найміцніші елементи, які об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаєва культура етносів створюється і формується історично, протягом довгої життєдіяльності етнос.

В усіх етносів традиційно вважають, що той, хто забув звичаї своїх предків, батьків, той карається природою, людьми і Богом. Він блукає по світу, як блудний син і ніде на може знайти собі притулку та становища, бо він загублений для себе і свого народу, розірвав ту ниточку, яка зв'язувала його роди тими зв'язками. В наш час таких людей називають манкуртами В історії українського народу існує повір'я, що у тих батьків, які не дотримувалися звичаїв, родяться діти що стають вовкулаками.

Християнський моністичний світогляд став передумовою формування філософського освоєння дійсності.

Храми і монастирі стали головним осередком розвитку освіти, науки, мистецтва. Найбільш культурним центром Київської Русі була Києво-Печерська Лавра. У 1615 р. тут була заснована Києво-Печерська друкарня.

Книжне знання практикувалося у ті часи, як найвища доблесть, головна ознака гідної людини.

Іконопис з його візантійським каноном дав великий поштовх розвитку образотворчого мистецтва.

Виховання і навчання – давні форми культурної діяльності людства.

У ранніх родових общинах була вироблена своєрідна система табу (заборон), що регулювала господарські та соціальні відносини, поведінку дорослих і дітей. Сама через табу формувалися зачатки навичок спілкування з іншими людьми, усвідомлювався загальнолюдський зміст моральних норм.

Народна педагогіка значну увагу приділяла вихованню працелюбності, поваги до землі, хліба, старших людей.

З 12 ст. виготовлення дитячих іграшок стало окремим промислом. Відчуття прекрасного виховували писанки, що становили примітну групу дитячих іграшок.

Загадки – важливий спосіб розвитку у дітей розумових здібностей, кмітливості, спостережливості, уважності.

Культура українського етносу розвивалася на ґрунті специфічних умов соціально-історичного буття у процесі взаємодії а найважливішими досягненнями світової культури. Вбираючи і переробляючи найцінніше зі світової культури, культурного прогресу, вона розширювала своє формоутворення, збагачувалась змістовно, водночас залишаючись відкритою для інших народів. Витоки культури українського народу йшли з двох джерел: власне українського та світового, загальнолюдського.

Одним з найдавніших джерел української культури в Трипільська культура. Прадавні поселенці на території нинішньої України були хліборобами найвищого рівня, мели розвинене містобудування, а головне — їхні пам'ятки матеріальної і духовної культури засвідчують органічний зв'язок з культурами наступних епох.

Історія ще раз підтверджує, що фундамент культурно-духовного розквіту — власна держава. Найвищою формою вияву української культури ХУІІ-ХУІІІ ст. в творча діяльність Б.Хмельницького, його соратників, І.Мазепи, дія Конституції П.Орлика.

Саме українська держава забезпечує новий бурхливий розквіт освіти і науки. Появляються тисячі нових шкіл, постає Києво-Могилянська академія, яка дістає визнання всієї Європи, тут викладають такі світочу розуму, як І.Борецький, М.Смотрицький, Ф.Прокопович, Г.Сковорода та їм

Не випадково Петро і та його заступники вивозили з України професорів та єпископів. К.Харламович, професор Казанською університету, зазначав: «Маємо визнавати величезний вплив українція на розвиток російської неуки, бо вони постійно збагачували її і кількісно, і якісно».

Достатньо нагадати, що кількість "малоросів", які зайняли потали ( я московській академії а 1721-1762 рр. доходить до 50, а й ході всього і періоду до XIX ст. — до 92. А також, що 52 роки російську академію наук очолював український гетьман К.Розумовський. Причина відома "В половині XVII ст., — писав О.Пипін, — врешті зрозуміли, що для кожної справи потрібно справжніх учених людей: в себе вдома таких людей не було, їх почали викликати з Києва.

В московських єпархіях до 1770 р. працювало 107 митрополітів, архієпископів з України.

В широкому розумінні слова культуру мають всі народи, але рівень різний: одні мають примітивну культуру, інші — високорозвинену.

Д. Антонович вважає, шо важливим критерієм культурності народу є письма і мова. У нас це є, але якщо цей критерій не плекати, то культурним народом не будемо. Культурний розвиток кожного народу проходить у процесі постійних взаємовідносин одного народу з іншим. Здібність сприймати культурні впливи є необхідною передумовою культурного народу. Чим більше буде таких впливів, тим краща для народу перетворюючого, бо тоді культура таких народів випереджає. Важливим було і буде в культурному розвитку народів уяснити собі свою культурну індивідуальність, сутність свого культурного розвою. І з'ясувати потреби наукової розробки різних галузей знання для повнішого і точнішого визначення своєї культурної важливості та з'ясувати потреби.

Образ культури багатоликий, ті самі впливи різними народами різно сприймаються, різно розвиваються і, зрештою, дають різні культурні національні відмінності та різноманітність загальнолюдської культури.

Загальнолюдська культура — це немовби спільна безмежно багата скарбниця, до якої кожен народ докладає ним надбані культурні скарби душі. Культура має свої специфічні особливості: континентальні, регіональні, національні, а ці, у свою чергу, свої. Наприклад, українці — гуцули, бойки, лемки, волиняни. поліщуки, подоляни, лівобережці чи гетьманчани, слобожани тощо — мають свої відзнаки в культурі між собою; так само українська культура відрізняється від французької, німецької, італійської тощо в межах загально європейської культури, і як культура європейська відрізняється від американської чи азіатсько! Розглядаючи світову те конкретно українську культуру сьогодні, ми повинні знати і усвідомлювати: в різні епохи вона була різною і специфічною. Наприклад, козацька пісня, чумацька пісня і т.д. Як твердить спостереження, все в постійній зміні і русі.

Суттєвою ознакою в складі звичаєвої культури в школа те освіта. Для сьогоднішнього часу доцільно зробити історичний екскурс розвитку школи та освіти в Україні, які були властиві психології українського етносу, як складової у соціально-побутовій домінанті його самобутнього розвитку.

Історія школи, а разом з тим і освіти на Україні, починається з того часу, коли Володимир Великий (980-1019) розпочав організовувати християнську церкву. Про школу і освіту з доби передхристиянської ми мало знаємо. Давні зв'язки українського народу з Візантією дали можливість культурної переваги Візантії над Україною Після 988 р. Володимир засновує в Києві школу для дітей вищих верств. З прийняттям християнства серед князів та вищих станів прищеплюється звичай давати вищу освіту дітям.Постійні контакти і Візантією вимагали грецької мови, а з Західною Європою — латині.

Шкільництво було пов'язане з церквою (парафіяльні храми, монастирі та єпископальні кафедри) Школа вчила читати, писати, давала елементарні відомості про різні галузі знань, а далі людина опановувала науки самостійно.

В XVI ст. було створено Острозьку академію (князь Костянтин Острозький) та кілька шкіл на Волині. В 1*86 р. Успенське братство у Львові заснувало братську школу, які пізніше розповсюдилися І в Інших містах _{1631), Петро Могила у Києво-Печерському монастирі організував школу, яка з часом стала академією (1700).

Всі визначні діячі України та Московщини були вихідцями її так, наприклад, при Катерині II міністри Безбородько та Заводський. Хоч викладання велося грецькою мовою те латинню, українська народна мова поступово вводилася у процес викладання. Уся освіта утримувалася церквою, в коли Катерина ІІ в 1786 р постановила відібрати земельні маєтки, це було сильним ударом по школах, завела на Україні загальноросійський лад. Отже, українська людність засуджена була на темряву, на культурну відсталість, бо в першій половині XIX ст шкіл було занадто мало та й до того вони були московськими, чужими за мовою й духом нашому народові Зміст кріпацтва спричиняється знищенням сільських шкіл В школах помічається виразний "сословний" характер у гімназіях училися діти дворянські, в семінаріях - діти духовенства, а в "уіздних училищах" — діти міщанства. Початкові школи називають приходськими, призначаються для елементарної осипи селянства й виникають поволі та в обмеженій кількості В 1805 р відкрито університет в Харкові, у 1824 р. — в Києві університет св. Володимира Після скасування в 1861 р. кріпацтва зростають початкові і середні школи, іх організовує засноване в 1865 р. на Лівобережній Україні "земство" (земське самоврядування). Однак в 1875 р. на території української округи учні становили 0 8% (Київська округа) до всього населення, а в Одеській — 1.4%, в Харківській — 12%

Викладовою мовою була російська, користуватися рідною мовою заборонялося Школа була чужою для українців не тільки мовою, але й формуванням чуття народного дуxу бо мова йшла не про українців, а про "руський народ", про його звичаї, культуру. Стала потреба в україномовних підручниках та у викладанні українською мовою Появляються перші підручники нашою мовою "Букварь южнорусокий' Т Шовченка (1861). арифметичні збірники Степановича, ІСіниноького та ін. В 18Ь2 р М Костомаров широко ставить питання про видання шкільних підручників Але урядові заборони поклали кінець таким за ходам. Наприклад, в 1913 р були приклади масового звільнення вчителів за симпатії до української мови

В австрійському регіоні України школа та освіта теж розвивалися стосовно до політики австрійців.

Після прилучення до Австрії Галичини в 1772 р і Буковини в 1775 р українське шкільництво робило потуги: в 1774 р Марія Тереза відкрила в Відні для українців духовну семінарію при церкві Св. Варвари (проіснувала 10 років). Йосип II заснував духовну семінарію у Львові 1783 р., а в 1787 р у Львові — університет Викладовою мовою булл українська. їло самі професори нею володіли погано і це виглядало "комічно" Тільки в 1817 р М Левицький та І Могильницький (Перемишль) внесли певний вклад У формування національної свідомості В 181В р писарським рішенням Франца І було постановлено про викладання українською мовою в школах, а також вчилися релігії українською мовою Велична подія — 1834 р , коли Маркіян Шашковим вперше у семінарському музеї в присутності духовних властей оголосив "Слово до питомців" не латинською і не польською мовою, а українською

У 1848 р (буржуазно-домократична революція) на Заході цісар Фердінанд заявив о своїм рішенні про відкриття у Львові кафедри української мови і викладання українською мовою у Львівському університеті, але й тут українці цим не скористалися Хоч Головна Руська Рада у Львові продекларувала, що "український народ самостійний поміж слов'янськими племенами", твердих позицій не виявила. Сам член колись славної трійки (Шашкеяич, Головацький, Вптилевич), Я Головацький, Іменований у Львівському університеті професором української мови, повернув у табір москофілів, з’єднателя і висловився за мову, яка нас "я шістьдесятьма мільйонами в'яже".

В 1875 р засновано я Чернівцях університет з німецькою мовою викладання. 1884 р. доцент Степан Смаль-Стоцький дістав в університеті кафедру української мови та літератури Шкільною справою стяв займатися Омельян Попович (1856-1930) як референт українською шкільництва у Шкіпьмій Крайовій Раді

А за часи радянської впади у 1930 р в Харкові судовий пронос проти 45 осіб професорів за українську мову викладання відбувся .

Найстаріша книга — це так зване Остромислова Євангелії Писали її чорнилом і золотом. Переписувались книги в монастирях, а переписували їх ченці. Остаточно переписування книг витіснило друкування в Україні першій половині XIX ст.

Книга — найважливіший чинник людської культури. ЗІ слов'янських народів перші друкують книги — чехи (14ЯЯ), я за ними — українці (1491) українсько-білоруською мовою, що була тоді державною (Україна і Білорусія входили до Великого Литовського Князівства)

Москва і Україна в книжній справі змагалися: 1) щодо друкарських установ, 2) щодо мови, бо багато мов в державі може привести до смути в великій державі Саме цього на Україні побоювалися російські урядовці.

Іван Котляревський дав початок новій поезії, театру народною (українською) мовою В 1860 р П.Куліш відкрив народну друкарню в Петербурзі, там видавав книги українською мовою. Мистецько-художнє оформлення українських видань Х\/І-Х\ЛІІ ст. було досить високим

Словом при всіх поневоленнях українського народу, український етнос боровся за розвиток культури. Нехай вона не була культурою королівських салонів, але вона була культурою трудового люду, який добрим серцем, земним розумом творив, утверджував себе серед людей снігу. Не дивно, що всі подорожувачі, які бували в Україні, називали український етнос освіченим, культурним, милосердним та самобутнім.

ІІОНЯТЕЯ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ ІЛ ЕТНІЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ

ІІоняття свідомості та самосвідомості етнопсихологія запозичила з категоріального апарату загальної психології, проте поєднання їх з прикметником «етнічні» наклало на останні своєрідний відбиток. Проте обидві категорії, як і інші поняття ще зовсім молодої науки етнопсихології, ще не мають усталеного й загальноприйнятого змісту й різними авторами трактуються по-різному.

Так, для деяких дослідників згадані категорії є синонімами. Їх вживають замість іншої і ототожнюють вкладений у них зміст. Для багатьох них етнопсихологів, зокрема для відомого словацького вченого Й.Вироста, сучасного українського етносоціолога М.Шульги та інших, співвідношення цих понять є співвідношенням цілого та його частини: поняття «етнічна свідомість», у їхньому розумінні, охоплює реалії порівняно з терміном «етнічна самосвідомість»; фактично, остання розглядається як складова етнічної свідомості.

Характерним прикладом у цьому разі є система етнопсихологічних категорій, запропонована М.Шульгою. Для нього етнічна свідомість є складним утворенням, що має певну структуру. Складовими елементами структури етнічної свідомості вчений вважає національний (етнічний) характер, етнічний «темперамент», етнічні звички, етноцентризм етнічні почуття і, нарешті, етнічну самосвідомість особи. Етнічну самосвідомість автор визначає як саморефлексію етнічних відносин, з'ясовування для себе свого місця в них, а також усвідомлення своєї псі зиції та свого ставлення до системи міжнаціональних зв'язків. Центральним елементом етнічної самосвідомості визнається етнічна самоідентифікація.

Нарешті, третій варіант співвідношення понять «етнічна свідомість» і «самосвідомість» спостерігається у дослідників, які заперечують відношення між ними як цілого та частини й підкреслюють їхні відмінності як за змістом, так і за формою. Характерним прикладом такого тлумачен­ня є праці П.Гнатенка. У них автор відстоює думку, згідно з якою змістовні розбіжності між національною свідомістю й самосвідомістю полягають у тому, що національна свідомість охоплює передусім уяв­лення та знання про інші спільноти (звичайно, з позицій власного етно­су), тоді як поняття національної самосвідомості наголошує на формуванні уявлень і знань щодо власної етнічної групи, усвідомлення своєї належ­ності до неї. Формальні відмінності також існують: перша з них стосується питання про те, хто є їхнім суб'єктом. На думку автора, суб'єктом на­ціональної свідомості є особистість і національна спільнота, в той час як суб'єктом національної свідомості є лише нація. Друга розбіжність сто­сується участі емоційного чинника у формуванні цих феноменів — у становленні й функціонуванні національної самосвідомості емоції відігра­ють, з погляду автора, значно більшу роль.

Останнім часом широкого розголосу набуває твердження, згідно з яким розрізняють вузьке й широке значення поняття «етнічна само­свідомість» (Й.Вирост, 1989) або, що досить близько за змістом, два ас­пекти цього поняття (А.Дашдаміров, 1977). Найвагомішим в обох ви­падках є визначення суб'єкта етнічної самосвідомості. Стверджується, що національна самосвідомість має дві сторони — ідеологічну й психо­логічну і як така існує і на рівні суспільства (більш широкий зміст цього поняття), і на рівні особистості (те саме поняття, однак розглянуте в його вузькому значенні). Яскравим прикладом дослідження національної са­мосвідомості на рівні суспільства можна вважати працю В.Жмира «На шляху до себе (історія становлення української національної самосвідо­мості)», в якій автор розповідає про те, як поступово в історії України відбувалася трансформація самоусвідомлення себе українською нацією, як змінювалося змістовне наповнення поняття «ми» (а отже, «вони»), які етапи виділялися на цьому шляху і які чинники на нього впливали.

Проблемою, яку часто розглядають дослідники, що працюють у цьо­му напрямку, є також взаємозв'язок понять «етнічна самосвідомість», «ентонізм» і «етногенез». Його найбільш чітко сформулював М.Крюков: «Саме поява чіткої етнічної самосвідомості, одним із проявів якої є виникнення спільної самоназви, і є свідченням завершення процесу етногенезу». Сучасні дослідники, провівши численні дослідження з етнонімії народів світу, узагальнені в науковій літературі, можуть говорити про те, що кожен народ упродовж свого розвитку мав і має комплекс найменувань, які в сукупності називають зараз етнонімічною системою. У ній розрізняють три основних прошарки: передетноніми (цікаво, що їхньою первинною формою, як правило, є самоназви «люди», «справжні люди» іп ). екзоетноніми, тобто наймення, які давали певному етносу інші ■її ш, ендоетноніми, тобто самоназви. Важливо зазначити, що в реальній історії етносу кожен пласт найменувань можна представити кількома назвами, до того ж усі вони є взаємопроникними (так, найменування, що давалося іншим народом, згодом може стати й самоназвою). Учені вважають, що подальше нагромадження матеріалів із самосвідомості

етносів світу дасть змогу виявити по-справжньому змістовні закономірності між етносом, його самосвідомістю й самоназвами.

Що ж до другого аспекту цієї самої проблеми — досліджень на рівні особистості, то в центрі уваги дослідників, які працюють у цьому напрямку, і питання про те, в якому віці і з чого саме починається процес формування національної самосвідомості, які його подальші етапи та внутрішня структура, які чинники і як впливають на нього, як національна самосвідомість узгоджується з самоусвідомленням узагалі і т.ін.

Традиційно вважають, що питання про структуру етнічної самосвідомості поставив Г.Шелепов у 1968 році. Дослідник виходив з того, що основним структурним елементом етнічної самосвідомості є усвідомлення своєї етнічної належності (що проявляється, зокрема, у використанні спільної самоназви), яке, на думку автора, відбиває спільність їхнього походження, а також етнічні стереотипи, етнічні симпатії й антипатії тощо. Пізніше Ю.Бромлей розвинув поняття компонентів етнічної самосвідомості в тому напрямку, що відніс до них не лише уявлення про спільність походження, а й своєрідне відображення об'єктивних ознак етносу. Пізніше набір компонентів уже вміщував: уявлен­ня про територію, про мову, про особливості культури, про єдність походження та етнічні стереотипи (М.Крюков, 1987). Проте найбільш цілісного, всеохоплюючого й змістовного вигляду уявлення про структуру самосвідомості набуває у Й.Вироста.

Стрижньову, системоутворюючу роль у структурі етнічної самосвідо­мі ми, на думку більшості дослідників, відіграє етнічна ідентичність.