Параметри етнічної ідентичності

а) Актуальність етнічної ідентичності

Однією з найпопулярніших характеристик ідентичності взагалі та етнічної ідентичності зокрема є рівень її актуальності для індивіда. Згідно з теорією самокатегоризації актуальність певних категоризацій є функцією взаємодії між відносною прийнятістю даної категорії для того, хто категоризує, та її відповідністю стимулу.

Відносна прийнятність у цій теорії визначається як рівень готовності, з якою стимул буде кодуватися та ідентифікуватися в термінах категорії: чим більш прийнятна категорія, тим менша сила потрібна для того, щоб зумовити релевантну категоризацію. Існують дві головні детермінанти прийнятності: минуле навчання та наявний мотив. Так, люди більш готові ідентифікувати когось як француза, якщо вони в Парижі (а з минулого нав­чання їм відомо, що в Парижі багато французів) або якщо вони очікують прибуття якогось француза (тобто мають відповідний наявний мотив).

Ідея «відповідності» належить до міри, з якою реальність відповідає критеріям, що визначають цю категорію. Якщо продовжити наш при­клад, то певна людина не буде сприйматися як француз, якщо зона не виглядає, не розмовляє і не діє в манері, яку той, хто категоризує, стерео­типно визначає як французьку.

Актуальність етнічності залежно від інтерпретації дослідником цьо­го поняття визначається в двох варіантах. Для одних дослідників акту­альність інтерпретується як значущість певної категорії для індивіда, тому принцип її" дослідження базується на «інтраіндивідуальних» порівнян­нях категорій. Як психологічний інструмент у цьому випадку може ви­користовуватися, наприклад, широко відомий тест Куна-Макпартлен-да «Хто Я?» в його класичному чи модифікованому варіанті. При цьому категорія, яка цікавить дослідника, скажімо етнічність, буде аналізува­тися з точки зору її наявності-відсутності у респондентів певної вибірки, частоти, з якою вона спостерігається, місця в ланці інших категорій тощо. Інші дослідники саме при вивченні актуальності етнічної ідентичності наголошують на важливості «інтергрупових» інтерпретацій. На їхній погляд, актуальність етнічності має вивчатися в порівняльному аналізі цієї категорії з різних етнічних груп. Результатом такого вивчення має бути аналіз того, в якої групи актуалізація етнічної ідентичності вища, а у якої нижча; наскільки вища або нижча і т.ін. Проте зазначені підходи можуть чудово доповнювати один одного.

б) Значущість етнічної ідентичності

Наступний параметр, який часто використовується для аналізу іден­тичності, не її значущість. Оскільки етнічність є лише однією із можли­вих соціальних ідентифікацій в цілісній системі ідентичності, під значу­щістю, як правило, розуміють її відносну важливість порівняно з іншими ідентифікаціями, що визначається суб'єктивно.

Деякі автори, скажімо Кун, Макпартленд (1954), Бочнер (1976) та інші, плутають поняття «актуальність» і «значущість». Вони вважають, що відносну значущість тієї чи іншої категорії можна визначити за її місцем у послідовності самокатегоризацій, відповівши на запитання «Хто Я?». За цієї логікою категорія, яку буде названо першою, водночас буде вва­жатися і найбільш значущою для респондента, а та, яку він назве остан­ньою, відповідно, найменш значущою.

Інші автори, скажімо Н.Хутнік (1991), не згодні з таким способом операціоналізації значущості категорії. На їхній погляд, центральні — найбільш значущі — категорії можуть бути краще чи гірше усвідомлені індивідом, а з цього випливає, що нерідко пласт найбільш значущих еле­ментів «залягає» глибше і тому буде актуалізовуватися пізніше в ланцю­гу індивідуальних самоописів. Тому для виявлення значущості вони про­понують респондентові обрати з усього набору самокатегоризацій п'ять найбільш значущих, на його погляд, і проранжувати їх за ступенем його суб'єктивного відчуття їхньої важливості для нього.

Спеціально проведеш дослідження, пов'язані з порівнянням припи­суваного категорії рангу та черги її появи в ряду самокатегоризаиій. показали, що ці два показники дійсно не збігаються. Зокрема, якщо го­ворити конкретно про категорію етнічної ідентичності, то серед само­описів тих респондентів, які взагалі згадали про неї, зона з'являється досить пізно, при тому, що потім вони самі приписують їй досить висо­кий ранг за критерієм суб'єктивної важливості.

Виходячи з цих результатів, Н.Хутнік робить такий висновок: етнічність с досить актуальною .категорією для оагатьох представників етнічних меншин, однак тільки для декого з них зона стає і центральною категорією. Автор вважає, що цей результат свідчить про те, що члени етнічної групи добре усвідомлюють свою етнічність, але вона не стає центральною категорією їхньої ідентичності.

в) Валентність етнічної ідентичності

Поняття валентності, як і обидва інших, також бере свій початок у працях К.Левіна і, на думку багатьох дослідників, є центральним для розуміння етнічної ідентичності. Валентність має знак, тобто вона може бути позитивною або негативною. Валентність операціоналізується за допомогою суб'єктивного оцінювання етнічної ідентифікації: у найпрос­тішому варіанті просто оцінкою її як позитивної, негативної або нейт­ральної, в більш складному варіанті — за допомогою градуйованих шкал або спеціальних опитувальників.

Н.Луткік спробувала, визначити співвідношення валентності та зна­чущості ідентичності. На її думку, якщо етнічна ідентичність індивіда має високий рівень значущості і водночас позитивну валентність, то з великою вірогідністю можна стверджувати, що й рівень самоідентифікаиії зі своєю групою у них буде високий. Ті члени етнічної меншини, у яких фіксується високий рівень актуальності та значущості етнічної ідентичності разом з негативною валентністю, проявлятимуть самонеприйнят­тя себе як членів даної спільноти.

Поняття самонеприйняття себе аж до самоненависті часто зустрічаєть­ся в теоретичних розробках відносно членів груп етнічних меншин. Вод­ночас емпіричних підтверджень гіпотези про те, що у значної частини представників етнічних меншин має виникати таке відчуття, не було. Хутнік вирішила перевірити це положення і виходячи з того, що вона приймала як емпіричні показники всіх складових гіпотези, дослідити цей феномен. Результати, які вона отримала, були несподіваними для неї: жоден респондент із представників етнічних меншин, котрий згадав етнічність при самоописі (тим самим продемонструвавши актуальність етнічної ідентичності), а потім вибрав її однією з п'яти найважливіших для себе самовизначень (тим самим підтвердивши її високу значущість) не оцінив її негативно. Усі індивіди, які відзначили актуальність і зна­чущість для себе етнічної ідентичності, відмітили її позитивну валентність.

Отже, якщо погодитися зі способами операціоналізації всіх компо­нентів гіпотези, які застосувала Н.Хутнік, треба визнати, що всупереч більшості сучасних теорій етнічних меншин члени даних спільнот не відчувають самонеприйняття і тим більше — самоненависті.

ЕТНІЧНІ СТЕРЕОТИПИ

Теоретичні уявлення про етнічні стереотипи

Чільне місце при аналізі змісту етнічної самосвідомості етнопсихологи відводять етнічним стереотипам. У 1922 році американський журналіст У.Ліппман у книзі «Суспільна думка» вжив вираз «соціальний стерео­тип», під яким він мав на увазі певні впорядковані, схематичні, культур­но детерміновані «картинки світу в голові людини», що економлять її зусилля при сприйманні різних соціальних об'єктів і явищ і захищають її цінності, позиції та права.

З моменту введення цього терміна найпоширенішим різновидом у вивченні соціальних стереотипів були дослідження стереотипів етнічних.

ідентичності в контексті проблем акультурації. Поняття акультурації ввели антро-ї ідентичності.

Дроте зміст, що його вкладали в це поняття, міг дещо різнитися. Так, одна із суттєвих розбіжностей стосувалася об'єкта стереотипізації. Де­які автори обмежували зміст етнічних стереотипів тими уявленнями чи образами, які формувалися в певній спільноті відносно інших етнічних спільнот (наприклад, для громадян України етнічні стереотипи німців, поляків, французів та ін.). Більшість дослідників, визначаючи поняття етнічних стереотипів вкладали в нього не лише зазначений зміст, а й додавали образи та уявлення щодо власної етнічної групи. У цьому разі вводився поділ етностереотипів на гетеростереотипи (образи інших ет­нічних спільнот) і автостереотипи (уявлення про власну етнічність). Проте для деяких авторів тлумачення поняття «етнічний стереотип» іще шир­ше. В останньому випадку воно розширюється за рахунок ототожнення його з поняттями «образ світу» у О.Леонтьєва чи «модель світу» в Ю.Бромлея для певної етнічної групи, тобто в цьому разі йдеться не лише про якісь якості чи характеристики своєї або іншої етнічних спільнот, а ітро сприймання та категоризацію оточуючого світу взагалі, в найшир-шому розумінні цього слова. Одним з варіантів такого розуміння є вив­чення категоріальної структури повсякденної свідомості певної етнічної групи (Л.Алієва, В.Петренко, 1987).

Друге дискусійне питання стосується проблеми істинності, точності, відповідності реальності всіх стереотипних образів. Річ у тім, що Ліппман вважав неточність, а то й хибність стереотипних уявлень чи не найваж­ливішою їхньою характеристикою. Його перші послідовники також інтерпретували стереотипи як «дезінформацію» чи «сукупність міфів». Цей погляд довго домінував у науці завдяки тому, що аналіз етнічних стереотипів у перші десятиріччя зосереджувався на дослідженні негатив­но забарвлених упереджених образів ворогів, представників національ­них меншин та ін. (наприклад, у США переважно вивчалися стереотипи негритянського населення Америки, мігрантів з Мексики. Пуерто-Ріко і т.ін.). Лише з 50-х років набуває поширення гіпотеза О.Клайнберга щодо наявності в стереотипах певної частки істини. Пізніше цей погляд стає. більш популярним. Зокрема, Г.Таджфел стереотипізацію розглядає вже як певну раціональну форму пізнання, як різновид більш універсального процесу — категоризації.

Розгортання й поглиблення дискусії щодо істинності етностереотипів викликало появу нових пробдемнихпитань, наприклад питання про те, ^тио вважати критерієм їхньої точності. Тут також немає ще загально­прийнятих і усталених положень. Так було висловлено гіпотезу, згідно з якою ознакою й водночас мірою істинності стереотипу є ступінь його узгодженості з автостереотипом представників цього етносу (Тріандіс, 1982). Для інших учених (Дейкер. Фрейда, 1979; Келлан, Галлуа, 1983 та ін.) більш популярною є думка про те, що мірою істинності стереотипуможе бути ступінь його узгодженості з гетеростереотипами інших етносів щодо цієї самої етнічної спільноти. Нарешті, ще одна спроба вирішення нього питання фактично взагалі знімає його з порядку денного, оскіль­ки згідно з нею будь-який стереотип є істинним, бо правдивість його визначається не тим. наскільки точно він передає риси об'єкта, а тим, що він завжди відбиває якісь якості суб'єкта стереотипу — тієї групи, серед членів якої ці уявлення поширені.

Наступне дискусійне питання стосується чинників, що впливають на етностереотипи. Певною мірою воно є продовженням розглянутої про­блеми, якщо її переформулювати так: чи залежать і наскільки етно­стереотипи від реальних якостей тієї етнічної спільноти, образом якої вони є (тобто від об'єкта)? Чи залежать і наскільки етностереотипи від Характеристик тієї етнічної спільноти, серед членів якої вони поширені (тобто від суб'єкта)? Але зрозуміло, що цими аспектами зазначена про­блема не обмежується. Так, у науковій літературі обговорюється питан­ня про те, чи впливають (і якщо впливають, то на що саме і як) різні форми міжетнічних контактів. За «гіпотезою контакту», чим більше, дов­ше й глибше взаємодіють між собою етнічні спільноти, тим вищою буде Істинність стереотипів, їхнє ототожнення з оригіналом. З іншого боку, теорії етноцентризму свідчать, що прямі контакти розмивають і пору­шують систему етнічних стереотипів. Проте обидва ці положення потре­бують додаткових пояснень, обмежень і уточнень. (Наприклад, ще в 1954 році Олпорт показав, що контакт дійсно сприятиме зменшенню нега­тивного забарвлення етностереотипів, але лише за умови виконання трьох основних вимог: рівність статусу контактуючих груп; заохочення й підтримка міжетнічних контактів владою; наявність спільної мети, що зумовить певні форми взаємодії. Пізніше ці умови уточнювалися, кори­гувалися й конкретизувалися).

Гостро дискусійним як у нас, так і за кордоном залишається питання щодо співвідношення понять «етнічний стереотип», «упередження» та «забобони». Найприйнятнішою щодо диференціації цих понять є точка зору Г.Солдатової. Розглянемо її докладніше.

Дослідниця підходить до поставленої проблеми через визначення по­нять ширшого контексту, зокрема поняття «етноконтактна ситуація». Згідно з її поглядами, історія міжетнічних відносин — це безперервний ланцюг опосередкованих і неопосередкованих етноконтактних ситуацій, тобто соціальних ситуацій міжетнічного спілкування. Основою міжгру-пової етноконтактної ситуації є суб'єкт—суб'єктна взаємодія, де суб'єкта­ми діяльності й пізнання є етнічні групи чи їхні представники, які є носія­ми позиції групи. Етноконтактна ситуація поєднує щонайменше дві групові позиції, кожна з яких базується на власному соціокультурному досвіді, але кристалізується й розвивається не сама по собі, а в контекстіміжгрупових взаємовідносин. Етноконтакткі ситуації автор розглядає як когнітивно-комунікативні: метою міжетнічної взаємодії, що відбу­вається в них, є вирішення комплексу пізнавальних і комунікативних завдань, а репрезентація рішень можлива на рівні конкретних дій,

Когнітивно-комунікативний рівень етноконтактної ситуації (на про­тивагу рівню конкретної поведінки) автор описує за допомогою понят­тя «установчі міжетнічні утворення» — соціально-перцептивні феноме­ни етнічної свідомості, когнітивна структура яких має емоційно-оціночне ставлення до різних етнічних груп і які характеризують рівень готов­ності до відповідних реакцій поведінки в ситуаціях міжетнічного спілку­вання. Саме до цих утворень і належать етнічні стереотипи, етнічні упе­редження та етнічні забобони.

Дослідниця розглядає етнічні стереотипи як родове поняття щодо двох останніх. З її точки зору, етностереотип — це узагальнений, емоційно насичений образ етнічних груп чи їхніх представників, що склався в істо­ричній практиці міжетнічних відносин. Відображаючи прагнення людей до збереження позитивної етнокультурної ідентичності, етнічний стерео­тип відіграє важливу соціальну роль, як фактор консолідації та фіксації етнічної групи. Виходячи з поняття «норми» міжетнічного спілкування, коли основою взаємодії в етноконтактній ситуації є соціокультурний діалог, причому діалог не просто двох груп чи двох особистостей, а діа­лог в їхньому образі двох контекстів, автор розглядає актуалізацію сис­теми етнічних стереотипів як нормальну складову міжетнічного спілку­вання.

Зрушення в структурі етнічного стереотипу, що відбувається в резуль­таті накопичення негативного емоційного заряду, і перетворення стерео­типу в негативний, є. на думку дослідниці, початком існування етнічно­го упередження і передумовою формування забобону. Причинами такої трансформації можуть стати найрізноманітніші чинники, серед яких най­важливішу роль відіграють соціально-економічні й політичні.

Етнічні упередження — перехідні утворення між такими стійкими структурами, як етнічний стереотип і етнічний забобон. Психологічною основою формування упереджень є поглиблення тенденції до пере­більшення розбіжностей між власною та іншими етнічними групами, з одного боку, й мінімізація відмінностей всередині власної групи — з іншо­го, що зрештою веде до зміщення позитивного балансу в сфері соціаль­ної перцепції на користь власної етнічної спільноти,

Наявність упереджень в етнічній самосвідомості особистості чи гру­пи є передумовою й підґрунтям для формування етнічних забобонів. Як правило, перший тип установчих новоутворень не пов'язаний з відкри­то ворожими проявами у поведінці, а активно репрезентується тільки на рівні вербальної поведінки і тільки в опосередкованій етноконтактнійситуації, тобто за відсутності прямого контакту з представниками різних етнічних спільнот, Упередження, залежно від ступеня концентрації нега­тивного афективного заряду і від типу етноконтакткої ситуації, відпові­дають таким формам поведінки, як уникання спілкування з представни­ками певних етнічних спільнот чи ухиляння від міжетнічних контактів } деяких сферах життєдіяльності. Феноменологічними індикаторами упе­реджень можуть слугувати стійкі переваги, що надаються представни­кам певних національностей.

Перехід від надання переваг до усвідомлення верхності власної етніч­ної спільноти над «чужими» призводить до появи національних забо­бонів. Пронеси еткосоціальної категоризації і міжетнічного порівняння в цьому разі відбуваються на основі різкого протиставлення, на жорсткій опозиції «свого» та «чужого», коли потреби й інтереси власної етнічної спільноти протиставляються інтересам і потребам інших. У забобонах спостерігається поляризація структури, що збалансовує негативний афек­тивний заряд щодо зовнішньої етнічної групи. Саме в стійкості структу­ри, на думку автора, криється причина того, що він погано піддається корекції під впливом раціональної інформації. Поляризація структури забобону робить його реальною суб'єктивною рушійною силою в ситуа­ціях міжетнічного спілкування. Останнє скорочує відстань між забобо­ном і поведінкою. Збільшення в забобонах емоційного заряду зумовлює ту ірраціональність, яка характерна для його регулятивної функції в міжетнічних відносинах. Поведінка, що відповідає рівню забобонів, має виразно дискримінаційний характер, наприклад якісь вчинки щодо об­меження можливостей, прав чи привілеїв, якими можуть користуватися члени етнічної групи, що дискримінується.

Отже, етнічний стереотип і етнічний забобон — це утворення різного порядку; їх не можна ототожнювати, а треба розглядати як різні регуля­тивні механізми. Причому оскільки трансформації етнічного стереотипу в його вироджені форми — результат, зумовлений «зовнішніми» причи­нами (економічними, соціальними, політичними, культурними), тому по­рівняно зі стереотипом забобони є більш «соціальним» міжетнічним уста­новчим феноменом. Це означає, що його формування, як і його зворотні трансформації, значною мірою визначаються передусім конкретною сус­пільно-історичною ситуацією. Етнічні забобони — це симптоми хворого в соціальному плані суспільства, але їх можна подолати, як можна долати негативні соціальні явища в різних сферах життєдіяльності людини. Що ж до існування етнічних стереотипів, то воно природне, а тому неминуче доти, доки існують нації, народності та інші етнічні групи.

Етнічна особистість і національний характер

Одним із перших понять, яким користувалися дослідники, вивчаючи етнічну особистість, було поняття «національний характер». Досить ши­роко воно використовується й нині. Проте зміст цієї категорії зазнав пев­них історичних змін і залишається певною мірою неусталеним і зараз.

Літературні джерела свідчать про те, що для перших дослідників на­ціонального характеру предмет дослідження обмежувався описами ха­рактерних рис поведінки. Типовим прикладом такого підходу може бути цитата з опису українців-слобожан, зробленого архієпископом Філаретом у середині минулого сторіччя: «Якщо сказали йому, що його про­хання виконати не можна, він більше просити не буде... не дозволяє, щоб його ображали грубими словами, він поважає себе». Більшість дослід­ників минувшини, вивчаючи національний характер, обмежувалися лише описами поведінки.

Проте деякі автори, досліджуючи проблему національного характе­ру, зосереджувалися переважно на певних внутрішніх особливостях, на суто психологічних характеристика повим прикладом такого підходу може слугувати магістерська дисерта­ція М. Костомарова, в якій автор зазначав, що те, що ми називаємо харак­тером, це «особливий погляд на речі, який має як кожна людина, так і кожний народ». Близький за змістом підхід простежувався і в працях відо­мого російського філософа і публіциста другої половини XIX століття — В.Соловйова. До визначення специфіки національного характеру вчений підходив через вивчення ідеалів і ціннісних орієнтацій росіян, порівнюю­чи їх з тими самими психологічними феноменами в інших народів.

Різні варіанти сполучення внутрішніх і зовнішніх характеристик спос­терігаються і в наші часи. Так, Н.Джандільдін, визначаючи зміст і водно­час структуру національного характеру, подає її у вигляді таких елементів: а) звички й поведінка; б) емоційно-психологічні реакції на явища звично­го й незвичного середовища; в) ціннісні орієнтації; г) потреби й смаки.

Деякі автори поняття національного характеру тлумачили взагалі набагато ширше і, хоча й не виходили зі сфери внутрішніх, психологіч­них реалій, проте охоплювали ним не лише певні моральні характерис­тики, але й особливості інтелектуальної діяльності. Так, Н.Данилевський в своїй відомій праці «Россия и Европа» стверджував наявність у кожного культурно-історичного типу певних «характеристичних» особливостей, які мають простежуватися у трьох сферах: моральній, ес­тетичній та інтелектуальній.

Отже, неоднозначність трактування у загальній психології поняття «характер» відбилася і яскраво проявилася у розмаїтті визначень, коли етнічна психологія запозичила цю категорію. Більше того, додаток «на­ціональний» посилив розмивання контурів і раніше нечітко окресленого поняття. Цікаво, що в авторів ХУШ-ХІХ століть, на відміну від останніх десятиріч XX віку, саме існування національного характеру, як прави­ло, не викликало сумніву, тому дискутуватися міг лише зміст цього по­няття і способи його дослідження.

У первинних уявленнях про національний характер відбивалася ідея щодо його усталеності та незмінності в часі. Вона була притаманна не тільки дослідникам, які стояли на теологічних позиціях («Господь ство­рив нас такими і такими ми залишимося до кінця світу»), а й ученим, які працювали на інших засадах. Розвитку цієї думки сприяло уявлення про генетичну обумовленість характеру і, відповідно, про спадкову переда­чу його визначальних рис. Подальший розвиток науки сприяв спросту­ванню таких уявлень і ствердженню ідеї, згідно з якою національний ха­рактер визнавався історично змінною категорією, що трансформується зі зміною природних, соціально-економічних і культурних умов життя народу.

Ще одне уявлення, спростоване з розвитком науки (особливо за ос­танні десятиріччя), стосувалося наявності у людей певного етносу специфічних характерологічних рис. Раніше вважалося, що в національно­му характері представників будь-якого етносу можна виокремити якісь унікальні риси, властивості чи якості, які відрізняють їх від представ­ників інших народів. Подолання таких уявлень («ніби-то є народи добрі. а є злі. є агресивні і є покірні, є працелюбні і є ліниві і т.д.») супроводжу­валося усвідомленням і популяризацією думки про те, що народи відрізня­ються не стільки наявністю чи відсутністю якихось рис (стало зрозумі­лим, що розвинені в тій чи іншій мірі вони є у всіх), скільки їхнім етноспецифічним співвідношенням, їхньою структурою.

Розглянуті особливості в тлумаченні поняття «національний харак­тер» знайшли своє відображення також у сучасному визначенні цього поняття «націанальний характер» знайшли своє відображення також у сучасному визначенні цього поняття, яке дав П.Гнатенко – український вчений, який присвятив аналізу цієї проблеми основні свої праці:

«...національний характер^:— це сукупність соціально-психологічних рис (почуттів, ціннісних настанов, емоціпно-вольових якостей, національ-но-психологічних настанов), які властиві нації па певному етапі роз­витку, детерміновані соціально-економічними, історичними і геогра­фічними умовами її існування та проявляються в культурі, традиціях, звичаях і обрядах. Національний характер — це своєрідне, специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації».

П.Гнатенко розглядає також проблему співвідношення поняття «на­ціональний характер» з іншими категоріями, зокрема з поняттям «пси­хічний склад». З погляду дослідника, принципова розбіжність цих двох понять полягає в тому, що категорія «психічний склад» відображає риси, притаманні донаціональним спільнотам, тобто спільнотам, які існували в межах феодальної, рабовласницької та первіснообщинної суспільно-економічних формацій. Отже, цей термін найповніше відбиває соціально-психологічні властивості історичних форм спільності людей, які існува­ли до виникнення націй. У цьому контексті можна стверджувати, що психічний склад є передумовою виникнення національного характеру.