2. Типи ставлення до кризової ситуації.

Титаренко Тетяна Життєві кризи: технологія і консультування. Перша частина – К.: Главник, 2007. (Серія «Психол. Інструментарій»)

Типи ставлення до кризової ситуації

У кризовій ситуації всі ми втрачаємо психічну гнучкість, сприймаємо все якось надто прямолінійно, тимчасово стає­мо зовсім дезадаптованими, не можемо пристосуватися до обставин, які змінилися. Параліч волі не дає змоги діяти, гнів або апатія заважають реальному погляду на речі.

Допомогти Сииі п ииапу вант можливо, якщо спрооувати визначитись з приводу типового для кожної особистості ста­влення до неприємних новіш, тривожних несподіванок, тра­вмуючих життєвих обставин.

Розглянемо, які типи ставлення до кризової ситуації є найхарактернішими.

Ігноруюче ставлення. Людина не хоче або не може реаль­но оцінити наслідки того, що відбувається. Вона всіляко на­магається не помічати непорозуміння, конфлікти у взаємодії з оточуючими, які виникають все частіше і частіше. Вона за­плющує очі на професійні проблеми, яких раніше не було. Вона не хоче бачити погіршення свого здоров'я, яке також свідчить про наявність кризового стану.

Чому обирається саме «страусяча» політика? Людина може не мати внутрішніх ресурсів, енергії, сил для того, щоб подивитися правді у вічі. Можливо, ігноруюче ставлення є віддаленим результатом якоїсь психічної травми, що її лю­дина зазнала ще в дитинстві, коли дійсно не мала ніякої змо­ги протидіяти обставинам, коли найкраще, що вона могла зробити, - це проігнорувати ситуацію.

Чи буває таке ставлення до кризи корисним? Певною мі­рою, так. Говорячи собі, що все гаразд, що проблем немає, людина починає відчувати впевненість у собі і легше долає перешкоди. Але тотальне ігнорування складних життєвих оставин, захоплення створеною на власний смак ілюзорною дійсністю до добра не доведе. Гострі симптоми стануть хро­нічними, криза від поверхової перейде до глибокої, і дорого­цінний час буде втрачено.

За зневажання кризи, невміння розпочати перегляд своїх прагнень, цінностей, уподобань, небажання пошуку нової жит­тєвої траєкторії людина може розплачуватись місяцями й роками. Дехто буде постійно відчувати втому, скаржитись на виснаження. Хтось не зможе подолати почуття самотності, емоційного вакууму, в якому він опинився. Хтось неусвідомлено вибере для себе занурення у буденну суєту і буде рете­льно шукати нові шпалери, готувати сніданки, відчуваючи пустку у душі.

Одна двадцятидворічна дівчина, викладачка престижного столичного вузу прийшла до мене із скаргами на свою невпев­неність перед студентами. Після кількох зустрічей ми з'ясува­ли, що «життя проходить мимо», «все навколо якесь прісне, нецікаве, «нічого нр хочеться». Вона — відповідальна, слухня­на, зручна для своїх батьків, але жити їй якось нудно. Почуття свободи залишилося в далекому дитинстві.

Деякі люди, які ігнорували свої реальні життєві кризи, пізніше відчуватимуть хронічний параліч волі, нездатність до самостійних рішень. Хтось втратить творчі здібності, смак до пошуку і буде вважати, що роки беруть своє. У декого з'являться серйозні проблеми зі здоров'ям: порушення сну, мігрені, підвищення тиску тощо. Чимало людей намагати­муться частіше повертатися у спогадах до дитинства і моло­дості, коли яскраво відчувалася насолода життям, яке сього­дні перетворилося на одноманітні сірі будні.

Що робити? Знайти у своєму внутрішньому просторі те місце, де живуть бажання. Придивитися до власних дитячих фотокарток, щоб пригадати себе іншою - вільною, веселою, спонтанною. Такий досвід є практично у кожного, до нього бажано повернутись. Шлях подолання ігноруючого ставлен­ня до кризи полягає у відмові від ігнорування себе, своїх ко­рдонів, свого права на помилку, на ризик.

Перебільшуюче ставлення. Коли замість ігнорування сим­птомів кризи у людини виникає паніка, що наростає, як гір­ська лавина, йдеться про протилежне першому ставлення до кризової ситуації. Людина фіксує кожну, навіть зовсім випа­ випа­дкову зміну обставин як знак, що віщує про поглиблення стра­ждань, зростання неприємностей. До зовнішніх обставин, сво- яоров'я, психічного стану вона ставиться, як справжній ^Г°охондрик, перебільшуючи, утрируючи кожну дрібничку. Якщо ми постійно чекаємо чогось поганого, ми обов'язстворюємо собі небажані настанови, провокуючи ускладнення ситуації, зменшуючи власну можливість адекватного реаування на нові несприятливі обставини.

І молодим, і дорослим людям інколи «подобається зву­ ження свідомості до меж окремої пристрасті, якщо вони вва­ жають цю пристрасть цінною, наприклад, любов, помсту за обасильсткп на користь якоїсь справи» (Орлов ЮМ.1991 с 79). Якщо пристрасть зменшиться або взагалі зникне, життя може втратити всілякий сенс, позбутися глибини.

Гарна молода дівчина протягом майже року переживає ре­альне чи вигадане віроломство з боку коханого. Він запевняє, що ніякої зради не було, вона не вірить і трактує кожен його крок, як аргумент на користь своєї версії, від якої жорстоко страждає. Сказав, що подзвонить, і не подзвонив, сказав, що буде на роботі, а співробітники говорять, що його немає, - всі ці факти ніби свідчать, що він її вже не любить.

Людину ніби несе бурхливий гірський потік, вона відчу­ває величезний приплив енергії і, водночас, запрограмова­ність, закодованість поведінки.Яким чином долати перебільшуюче ставлення до склад­них життєвих ситуацій? Попрацювати над самооцінкою, знай­ти давні причини добре компенсованої, прихованої невпев­неності у собі. Знайти ті сфери у житті, де проявляються са­мостійність, автономність, творчі здібності. Рухатися в бік все більшого звільнення від залежностей.

Демонстративне ставлення. Деякі особистості постійно підкреслюють, що їхня ситуація — найгірша, що доля до них найнесправедливіша, що життєвих випробувань у їхньому житті надто багато. Якщо хвороба, то така складна і небезпе­чна, якої досі навколо не було, якщо сімейний конфлікт, то про його жахливі подробиці будуть знати всі знайомі, сусіди, співробітники, рідні і друзі. Навіщо свої страждання демонструвати, привертати до них увагу? Передусім для того, щоб отримати співчуття, щоб по­стійно відчувати до себе інтерес, потурання. Бути у ролі страж­дальця, жертви не так уже й погано, адже жертва непомітно експлуатує оточуючих, формує у них емоційну залежність від себе маніпулюючи відвертим бажанням допомогти, підтримати.

Людина з демонстративним ставленням до кризи нерідко використовує власне тіло як засіб привертання до себе біль­шої уваги. Вона відчуває порушення сну, апетиту, постійний головний біль або раптове серцебиття і демонструє ці симп­томи, як спеціфічну мову для посилення контактів. Всі почи­нають бігати навколо, хвилюватись, викликати «швидку до­помогу», і це тимчасово задовольняє страждальця, дає йому змогу відчути себе у центрі подій.

Несприятливі життєві обставини трактуються з утилітар­ного боку, і життєва позиція стає рентовою. Людина постійно бідкається, скаржиться, пише листи до редакцій, ходить до юридичної консультації, наполягає на отриманні державної допомоги, компенсації тощо. Розуміючи, що самостійно вона не зможе впоратись з обставинами, така людина досить послі­довно користується своїм станом з корисливою метою.

Як бути? З чого починати подолання демонстративності? Ефективним кроком є робота з маніпуляціями, спроби усві­домити подібні зовнішні втручання та власні звичні ігри з оточуючими. Людині легше спочатку помітити маніпуляції інших людей, в які її включають, а вже потім знайти у собі сили для аналізу своїх власних маніпулятивних впливів.

Волюнтаристське ставлення. Потрапивши у кризову життєву ситуацію, людина з волюнтаристським ставленням до власного життя починає з подвоєною енергією заперечу­вати дійсність. Вона не приймає реальності, не хоче рахува­тися з погіршенням працездатності, загостренням хронічних захворювань, необхідністю зупинитися у своєму рухові впе­ред і, можливо, трохи змінити напрямок або подбати про на­дійне оточення.

«Ну що, - каже такий чоловік собі, - нема ніякої надії? Глухий кут? Дуже боляче? Нічого! Я зможу примусити себе жити так, ніби нічого не трапилось! Я працюватиму у десять разів більше, я так себе завантажу, що на страждання просто не вистачить сил. Переживають лише панночки, а справжній чоловік лише посміхається. Незгоди треба не помічати, ста­витися до них з презирством. Відчай — перетворювати на тренажер для розвитку волі, загартування характеру».У такої людини завжди є чіткий план дій, є мета, від якої не можна відступати. Рухаючись під батогом власної волі, вона десь у глибині душі не любить себе, не приймає своїх слабин, не дозволяє собі хоч інколи відпочити, розслабитись, бути безпосередньою, щирою, втомленою. До речі, від оточуючих вона чекає схожої поведінки і тому нерідко потерпає від самотності.

Вольові перевантаження не безмежні. Стражденна люди­на яка не дозволяє собі страждати, загрожує власному здо­ров'ю, штучно затягуючи, поглиблюючи кризу. Вчитися упо­коренню перед тим, що сталося — це вчитися жити сьогоден­ням, сприймаючи реальність такою, якою вона насправді є, а не такою, якою повинна бути, виходячи з наших планів. Жо­рстокість по відношенню до себе непомітно обертається жор­стокістю, спрямованою на інших.

Як працювати з таким типом ставлення до кризової ситу­ації? Намагатися відчути різницю між здоровою волею та штучним волюнтаризмом. Інколи дуже корисно уявити ту твою субособистість. яка так безжально керує житям. Так, одна моя клієнтка із здивуванням знайшла у собі енергійну даму з батогом, яка весь час роздає розпорядження команд­ним голосом. Цікаво, що під час закордонного стажування ця командна дама, схоже, не отримала візи і залишилася вдома. Відчувши вплив такого внутрішнього тирана, людина посту­пово знаходить індивідуальні шляхи опору.

Продуктивне ставлення. Знайти людину із зрілим став­ленням до будь-яких кризових ситуацій нелегко. Така люди­на тверезо, терпляче сприймає себе завжди, — і в часи везін­ня, успіху, натхнення, і в періоди загибелі надій, краху найза-повітніших мрій і бажань.Як ми вибачаємо собі нежить або ангіну, таким самим чи­ном слід навчитися вибачати собі і тимчасову втрату смаку До життя, до спілкування, зростання дратівливості, незадо­воленості собою, своїми професійними, учбовими справа­ми, звичками, оточенням.Людина з продуктивним ставленням до кризи пам'ятає про подібні скрути у власному житті, не втрачаючи надії по­ступово впоратись із ними. Спустошеність і відчуженість — Це дуже неприємно, але це не триватиме вічно. Інколи треба відволіктися, розслабитися, зняти напруження, щоб побачи­ти, що робити далі. Інколи опанування стає можливим у формі прояву емоцій, гіркого плачу, вибуху гніву. Дехто звертається до свого оточення подопомогу. Продуктивне ставлення до кризи передбачає володіння людиною цілою гамою стратегій самоопанування. Залежно від конкретної ситуації, використання цих стратегій може бути досить гнучким, різнобічним, тоді як чотири попередні типи ставлень до кризи передбачали оволодіння переважно однією якоюсь стратегією, далеко не завжди адекватною ані стану людини, ані характеру ситуації.

Відмовлятися від старих звичок, руйнувати свій багато­річний стиль життя кожному дуже боляче, але важливо ро­зуміти, пам'ятати, вірити, що всеодно це треба колись розпо­чинати, що кожен час від часу переживає подібні кризи, що вихід із найбільшої скрути всеодно буде знайдено.

Людина з продуктивним ставленням до кризи вміє рішуче відштовхнутися від берегів повсякденності і зважитись на по­шук нових життєвих сенсів. Криза — це не лише страждання, це й великі можливості, несподівані перспективи. Скористатися ними — неабияке мистецтво, якому можна поступово навчитися.

Осипова А.А.Справочник психолога по работе в кризисных ситуациях. – Изд. 2-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2006.

Існують різні особистісні реакції на кризовий стан. Відомий вітчизняний дослідник стану психологічної кризи А.Г. Абрумова виділяє шість типів ситуаційних реакцій на стрес.

1. Реакція емоційного дисбалансу, для якої характерне домінування негативних емоцій. У людини знижується загальне тло настрою, є присутнім почуття дискомфорту тією чи іншою мірою , підвищується тривожність, скорочується коло спілкування, спілкування стає більш поверхневим і формальним. Тривалість такого роду реакцій - до двох місяців. У людини різко підвищується рівень стомлюваності. Але саме в цей момент людина найбільш відкрита для психологічного впливу й психологічна допомога при такій реакції найбільш ефективна.

2. Песимистична ситуаційна реакція. Виражається зміною світовідчування, установленням похмурого фарбування світоглядів, суджень, оцінок, зміною й переструктуруванням системи цінностей. Непохитно знижується рівень оптимізму, відповідно знижується продуктивність планування діяльності в майбутньому.

На перше місце виходять похмурі прогнози, події і їх динаміка пофарбовані в чорні тони. Емоційні навантаження сприймаються як удари долі, які можна тільки ухвалювати, але їм не можна протидіяти. Події представляються неконтрольованими, а власна воля - незначною. Активність людини при такому типі реакції падає до нуля, людина навіть не намагається щось змінити у своєму житті. При цьому оцінка своїх можливостей може бути завищена. Створюється як би ситуація штучно перебільшеного стресу. Цей тип реакції має саму більшу тривалість - у середньому три місяці. Психологічна допомога при такій формі реакції вкрай утруднена й складна.

3. Реакція негативного балансу. Це реакція, для якої характерним є раціональне підведення життєвих підсумків, оцінка пройденого шляху, визначення реальних перспектив існування, порівняння позитивних і негативних моментів продовження життя. При наявності переважно внутрішніх конфліктів в особистості виводиться негативний життєвий баланс. Подібні механізми спостерігаються в осіб з важкими захворюваннями (рак, лейкоз) страждань, що знають про неминучість поглиблення, і сумного результату, у самотніх осіб старшого віку, що критично оцінюють своє прогресуюче фізичне постаріння. Реакція негативного балансу триває в середньому до місяця.

4.Ситуаційна реакція демобілізацій відрізняється найбільш різкими змінами в сфері контактів (відмова від звичних контактів або їх значне обмеження), що викликає стійке переживання самітності, безпорадності, безнадійності. Також спостерігається часткова відмова від діяльності. Практично людина уникає якої-небудь діяльності, крім самих необхідних, життєво важливих сфер діяльності. Тривалість цього типу реакції в середньому становить один місяць. Якщо людині створені умови для відпочинку, він звільняється від важких турбот і відповідальності - то ця ситуація вирішується.

5. Ситуаційна реакція опозиції. Для неї характерна зовнішньообвинувачувана позиція, людина стає агресивною, різко негативно оцінює навколишніх, їх діяльність. Ця реакція звичайно поступово вгасає сама по собі. Але у випадку глибокої й високої інтенсивності вимагає вживання захисних заходів, інакше різко порушується адаптація людини.

6. Реакція дезорганізації. Тут спостерігаються найбільш виражені зміни на рівні організму - гіпертонічні й судинно-вегетативні кризи, порушення сну. Тривалість цього типу реакції звичайно не перевищує в середньому два тижнів. Ця реакція не несе захисної функції, що тоді як предыдущие типи у відомому змісті можуть бути визнані реакціями психологічного захисту, оскільки вони як би заощаджують психічну енергію, тим або іншим способом обмежуючи реально практичну діяльність людини без порушення системи адаптації.

На формування певних ситуаційних реакцій впливають наступні фактори:

■ активність або пасивність людини, залежно від цього реакція буде більш тривалої або менш тривалої, активна енергійна людина включає всю систему захисту, у результаті чого спрацьовує адаптація й інтенсивні негативні емоції швидко зживають.

■ ступінь інтелектуального контролю, а також комунікативні навички конкретної особистості. Чому ж виникають критичні ситуації? Причини їх виникнення різноманітні.

З одного боку, на них впливають соціальні й ситуаційні фактори, з іншого боку - індивідуальні й біологічні особливості самої людину.

Схильність до кризових станів особливо велика в дітей, підлітків і осіб старшого віку. Для цих вікових періодів характерні кризи, які будуть докладно розглянуті в другому розділі.

До групи ризику по розвиткові кризових станів також ставляться люди з фізичним виснаженням, що мають психотравму, що пережили важку втрату. Про це ми також будемо говорити у відповідній главі.

Велике значення для виникнення кризових ситуацій мають характер і інтенсивність стресової ситуації. Стресові фактори можуть бути гостр, що раптово виникають, небезпечними для життя: природні й техногенні катастрофи, війни, аварії, або хронічними, постійними, розтягнутими в часі: соціально-економічні труднощі, конфліктні ситуації в родині або на роботі.

Стреси підрозділяються на одиничні, множинні й періодичні. Крім того, кожній людині властиві специфічні стресогенні ситуації: вступ у вищий навчальний заклад, служба в армії, одруження , вихід на пенсію, різку зміну службового становища і так далі.

Особливість протікання вікової кризи залежить від темпераменту людини, характеру, індивідуальних, біологічних і соціальних відносин. Під час кризи особистість, як відкрита система, стає нестійкою, навіть на слабкі подразники відповідає невиправдано інтенсивними відгуками, що іноді приводить до непрогнозованих ефектів. У дослідженні Лазаруса (1966 р.) було показано, що при зіткненні із кризовим періодом у людини з'являються різні типи поведінки, що долає.

Перший тип - це поведінка, спрямоване на вирішення проблеми. Основний напрямок поведінки - це пристосування до умов, що змінилися.

Другий тип - це регресія. Це такий варіант поведінки, в основі якого лежать дитячі форми поведінки, які в дитинстві дозволяли подолати проблему шляхом перекладання відповідальності на інших. Одним з варіантів регресивної поведінки вважається алкоголізм і наркоманія.

Третій тип - заперечення. Сприйняття реальності спотворюється таким чином, начебто б проблема зникає сама собою. Інерція - цей стан бездіяльності, засноване на думці людини, що в даній ситуації нічого не можна почати й будь-які дії приречені на провал.

Афективні реакції. Виникнення проблемної ситуації в афективних людей викликає найчастіше гнів, страх, тривогу, сум. Якщо спроба подолання труднощів зазнає невдачі, то розвиваються основні фази кризи.

Форма, тривалість і гострота кризи значно різняться залежно від індивідуальних особливостей людини, соціальних і мікросоціальних умов, суспільства в цілому. Ряд дослідників уважають вікові кризи нормативним процесом, певним логікою особистісного розвитку й необхідністю дозволу основного вікового протиріччя. Це точка зору Фрейда, Эриксона, Хорни. Інші бачать у кризах, що відхиляється, девіантна поведінка. Вікові кризи виникають на стику двох віків і характеризують собою завершення одного етапу розвитку й початок іншого. Для такого періоду характерна відмова від старого, коли людина втрачає деяку частину із набутого.