Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
praktichne_zanyattya_1.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
190 Кб
Скачать
☆

6. Конструктивні та деструктивні шляхи виходу з кризи.

Титаренко Тетяна Життєві кризи: технологія і консультування. Перша частина – К.: Главник, 2007. (Серія «Психол. Інструментарій»)

Негативні ефекти консультування та їх профілактика

Тісні довірчі стосунки, які поступово складаються між консультантом та клієнтом, можуть ставати надто значущи­ми для клієнта, особливо якщо він раніше ні з ким не був таким відвертим, якщо не мав попереднього досвіду справж­нього зацікавленого співробітництва. Вперше в житті його по-справжньому розуміють, приймають, не виховуючи, не засуджуючи. Такий досвід є досить унікальним і на його тлі нерідко виникає залежність.

Залежність від консультанта - досить розповсюджене явище, якщо йдеться про довготривалу психологічну допо­могу. Кожен, хто звертається за консультацією, з одного боку, хоче відчувати, демонструвати власну незалежність у взає­минах з такою авторитетною фігурою, як консультант, а з іншо­го боку, він завжди шукає підтримки та допомоги. Стосунки в парі консультант-клієнт багато в чому повторюють стосунки, що небезпечного у виникненні такої залежності? Залеж­на гтюдина, як показують дослідження, звично спирається на фахівця, а не на себе. Вона не співпрацює з консультантом, бо надто вірить у його могутність. Вона прагне уникнути розста­вання, а не отримати незалежність, і тому пропонує товаришувати, мати спільні ділові інтереси, продовжувати спілку­вання якомога довше. Відчуваючи залежність, людина регре­сує у дитинство, тоді як її шлях у консультуванні — до само­стійності, відповідальності і зрілості. На думку психоаналітично налаштованих консультантів, за­лежність можна вважати опором, який заважає аналізу перено­су. Клієнт зосереджує увагу на реальних аспектах взаємодії з консультантом і намагається перетворити його на найбільш зна­чущу фігуру у своєму житті, тобто, резервує йому найпочесніше місце у власному психологічному просторі. Консультант сприймається як головне джерело сили, безпеки, мудрості, ста­більності, як щось по-справжньому істинне, автентичне.

Така фетишизація інколи затягує процес реабілітації, спри­яючи закріпленню маніпулятивного поведінкового стереоти­пу («я залежний і безпорадний, тому ви не можете мені від­новити у консультаціях посеред ночі по телефону чи у поза­планових зустрічах під час вашої відпустки»).

Щоб уникнути подібних ефектів, консультантові бажано при появі перших симптомів зосередити увагу на проробленні конкретних травматичних переживань, пов'язаних в індивідуальному досвіді клієнта з залежностями від інших авторитетних фігур в його особистій історії. Коли вперше пригадується якась залежність? По відношенню до кого? В якій ситуації? Які внутрішні переваги стану залежності були тоді? Чому це було необхідно? Вигідно? Бажано?

Як переживається стан залежності від значущих людей сьогодні? Таких людей багато? Від кого саме клієнт залеж­ний? Що цей стан йому дає? Позитивного? Негативного? Чого більше? Чи хотів би він його поступово позбутися? Яка частина «Я» клієнта все ж залишається незалежною? Яким чином зробити її більш сильною? Подібні запитання допома­гають усвідомленню важливих нюансів кожної конкретної залежності та пошуку шляхів її коригування.

Водночас, бажано пам'ятати, що без позитивного перено­су швидкість і якість роботи гальмуються. До того ж, чому стійка симпатія до консультанта маг обов'язково називатися залежністю? Якщо клієнт рухається шляхом зростання авто­номії та відповідальності за свої вчинки і рішення, якщо він поважає індивідуальні кордони консультанта, не зазіхаючи на його вільний час, навряд чи є підстави говорити про зале­жність.

Протилежна залежність - залежність консультанта від клієнта - також інколи виникає, хоча й набагато рідше. По відношенню до деяких клієнтів консультант починає відчу­вати особливу відповідальність. Він сам телефонує, щоб діз­натися, як людина склала іспит чи як вона звикає до нової роботи. Йому хочеться давати цьому клієнтові художні кни­жки, які він сам любить, фільми з своєї фільмотеки, музичні записи. Він може відчувати батьківські почуття до молодої людини чи закохатися в неї.

Явища контрпереносу, про які йдеться, знайомі кожному консультантові. Вчасне їх усвідомлення та дозоване пред'яв­лення своїх відкриттів клієнтові є досить вдалим профілак­тичним засобом. Бажано також, не відкладаючи, проаналізу­вати самостійно чи з супервізором, які саме потреби цей клі­єнт задовольняє, який дефіцит у житті консультанта запов­нює. Чи є сенс перервати консультативні стосунки, переадре­сувавши цю людину колезі?

У літературі описані такі емоційні ускладнення внаслідок консультування:

  • посилення тих симптомів, які вже були, а саме - триво­ги страху, поглиблення депресії, зниження самооцінки, заго­стрення почуття дезадаптованості;

  • поява нових симптомів - демонстративної поведінки, психосоматичних реакцій, регресії, виникнення нових конф­ліктів у міжособистісних стосунках зі значущими людьми;

  • неогоспіталізм, втеча у хворобу, у кризовий стан, по­шук вигоди від тривалого консультування.

Чому певні симптоми загострюються? Це відбувається внаслідок помилок консультанта, який пс так зрозумів, неві­рно діагностував, обрав не ту тактику. Найчастіше причиною є зміна ставлення клієнта до свого стану, своїх звичних про­блем, які стають об'єктом надмірної уваги і консультанта, і клієнта.

Від праці самоусвідомлення захисні механізми почина­ють працювати не так ефективно, як раніше, що і призводить до тимчасових загострень. Головне - не боятися них усклад­нень, розуміючи їхні причини. Бажано бути готовим все це спокійно пережити, сприймаючи тимчасові складнощі як по­казник позитивної динаміки.

Інколи загострення виникають тому, що клієнт не готовий працювати, не оцінює значення власної активності, сили своєї мотивації, чекаючи готових рецептів, порад і просто чуда. Можливо, він сьогодні не має внутрішніх ресурсів для важ­кої праці самоусвідомлювання, і консультування слід відкла­сти до кращих часів.

Особливу складність мають залежності з відтінком зако­ханості, сексуальних очікувань, ревнощів тощо. Консультант починає сприйматися клієнткою як сексуальний ідеал, стає ніби бажаним уявлюваним партнером. Такі ситуації нерідко є індикатором непрофесіоналізму консультанта, проявом його неусвідомлюваного бажання сформувати й підтримувати подібне ставлення з боку клієнта. Інколи це засіб підвищення власної самооцінки, як професійної, так і особистісної, інко­ли - прояв потреби владарювати.

Щоб уникнути таких залежностей, консультантові слід чіткіше усвідомлювати власну відповідальність за клієн­та; вчасно консультуватися у колег, крок за кроком обгово­рювати причини й наслідки залежної поведінки під час зу­стрічей з клієнтом, включати у власну роботу свого супер­візора.

Стадії кризи та можливості індивідуального контролю

Реальні можливості вчасного розв'язання ситуації зале­жать від стадії кризових переживань. Життєва криза може бути різної глибини: поверхнева, середня та глибока. Навіть найглибша, найнебезпечніша для людини криза спочатку зав­жди є поверхневою, і якщо ставитись до себе уважно - до найтяжчої стадії не дійде.

Як тілесне захворювання бажано лікувати з самого його початку, не допускаючи переходу у хронічний стан, так і жит­тєву кризу, яка є хворобою душі, важливо не проґавити, адже згодом усе важче подолати розпач, знайти в собі сили для того, щоб розпочати все спочатку.

Що відбувається на першій стадії кризи? Залежно від типу особистості, від так званого особистісного радикалу, енерге­тичних ресурсів, минулого досвіду, конкретної життєвої си­туації, форми переживань можуть бути досить різноманіт­ними. Наприклад, у декого зростає невмотивована тривож­ність, у інших — дратівливість, а хтось відчуває таку знайому і неприємну апатію, байдужість.

Спільне одне — незадоволення звичним перебігом подій, власним життєвим ритмом, своєю активністю, працездатніс­тю, контактами з людьми. Втрачається внутрішня збалансо­ваність, зростає напруженість, зникає почуття гумору.

Друга стадія кризи дає про себе знати передусім появою страхів, пов'язаних із майбутнім: «Не знаю, як житиму далі», «як жив досі - вже не можу, а якось інакше не вмію». Людина відчуває себе у пастці серед звичних, буденних обов'язків, переживає безсилля. Все виходить з-під контролю, навіть у дрібницях. З оточуючими — суцільні непорозуміння, спала­хи гніву й каяття загострюють конфлікти.

Під час переживання кризи середньої ваги, людина не лише відмовляється від цілей, які раніше ставила, вона роз­чарована власними вміннями, звичними засобами досягнен­ня тих цілей. Те, що раніше виходило легко, майже непоміт­но, у теперішньому стані потребує неабияких зусиль, величе­зних витрат енергії.

Серед важливих симптомів цієї стадії слід назвати пору­шення сну, апетиту, хронічну втому, пригнічений настрій, аг­ресивність. Постійним фоном всіх переживань стає почуття відчуженості, відокремленості, пецікавості пі для ісого. У ста­вленні до себе особливо неприйнятними стають зовнішність, фігура, власне «Я»-фізичне

Третя — найглибша — стадія кризи супроводжується почуттям безнадійності, відсутності сенсу існування. Все, що відбувається, здається якимось нереальним, безглуз­дим, нікчемним. Власне минуле сприймається як суцільна помилка, яку вже пізно виправляти. Здатність планувати майбутнє втрачається, життєві перспективи катастрофіч­но звужуються.

Відбувається руйнація найважливіших життєвих цінностей, які поки що нема чим замінити. Згасають симпатії та прихиль­ності, зникає вміння любити. Все стає тяжким обов'язком, який вже не можна витримати. Гостро переживається власна непов­ноцінність. Виникають суїцидальні думки і наміри.

Глибока криза може стати однією з суттєвих причин тяж­ких захворювань, серед яких не лише класично психосома­тичні (цукровий діабет, гіпертонія, ревматоїдний артрит, ви­разкова хвороба, бронхіальна астма, виразковий коліт), але й такі складні і небезпечні, як онкологічні. За даними деяких досліджень, онкохворі, згадуючи останній рік перед захворю­ванням, описують чимало стресових ситуацій, життєвих не­вдач, тяжких кризових станів, які не вистачило сил подолати Чи є можливість вчасно надавати собі допомогу? Що таке особистісна самореабілітація, якщо вона взагалі можлива?

На відміну від реабілітації як професійної допомоги лю­дині, що потрапила у кризову життєву ситуацію, самореабілітація спрямована на самостійну роботу людини з собою у складних життєвих обставинах. Самореабілітація — це само­допомога у якомога продуктивнішому подоланні внутрішніх і зовнішніх перешкод, виході зі скрутного становища.

Самореабілітація передбачає наявність особистісного конт­ролю. Кожна людина має певні риси, які допомагають особисті-сному контролю, полегшуючи його, роблячи більш ефектив­ним. Серед них слід назвати передусім душевне здоров'я, опти­мізм, конструктивне мислення, тобто, здатність розв'язувати повсякденні проблеми з мінімальними постстресовими наслід­ками. Непогано також мати стійкість характеру, уміння споді­ватися, віру у власні сили, здатність спрощувати життєві труд­нощі, не панікувати. Бажаною є і далеко не розповсюджена зда­тність користуватися власними ресурсами оптимальним чином.

Але наявність усіх цих корисних особистісних характе­ристик всеодно не гарантує, що людина буде тримати ситуа­цію під контролем. На жаль, трапляються такі обставини, коли життєва колізія стає майже пеконтрольованою. Переживан­ня неконтрольованості теперішнього або майбутнього обов'я­зково тягне за собою зниження адаптаційних можливостей.

Якщо ми втрачаємо контроль у якій-небудь ситуації, нам потрібно терміново його поновити в іншій ситуації, навіть ніяким чином не пов'язаній з попередньою. Це пояснюється тим, що параметр суб'єктивного контролю має неабияке зна­чення для підтримки позитивного, стабільного «Я»-образу. Людина завжди хоче контролювати свою життєву ситуацію, себе, своє оточення, і цей мотив є одним із найголовніших.

Слід зауважити, що бажання все контролювати може бути і надмірним. Якщо контролю забагато, людині важко розсла­битися, відчути себе вільною, дозволити собі якусь стихій­ність, непередбачуваність. Від контролю, який постійно «включено на максимум», зникає гнучкість у поведінці, втра­чається оперативність у прийнятті відповідальних і терміно­вих рішень. Інколи надто сильний контроль є виразом психо­логічної ригідності, стереотипності, невміння реагувати спо­нтанно, спираючись на мінливу реальність, активно сприй­маючи нові можливості й обмеження.

Яким чином можна послабити зайвий контроль чи, навпаки - посилити його? Для цього треба навчитися тлумачити події іншим чином, переінтерпретовувати їх, міняючи акценти. Не­погано спитати себе, що буде, якщо втратити пильність? Напри­клад, закохатися і раптом забути про те, що все має бути відсте-жено? Чи отримати телеграму від бабусі і поїхати до неї? Жит­тя зупиниться? Чи все якось владнається само собою?

Такі нові наративи бажано записувати, пропонуючи кіль­ка варіантів завершення сюжету. Цікаво програвати в уяві подібні колізії, вигадувати казки на схожі теми. Щоб знайти внутрішні ресурси для посилення контролю, можна уявити себе героєм, королем, правителем стародавньої імперії чи сучасної комп'ютерної корпорації.

Оптимальний контроль, якщо вдається його досягти, спо­чатку знижує почуття безпорадності, що його так важко пе­реживати під час кризи, надалі вирівнює, стабілізує самооці­нку, сприяє гармонізації «Я-концепції», поліпшує взаємини, дає поштовх для успіхів у діяльності.

Що таке контроль людини над ситуацією?

По-перше, це контроль над позитивними або негативни­ми подіями. Є люди, які досить вдало реагують на приємні несподіванки, у той час як негативні явища роблять їх зовсім безпорадними. Є й протилежний тип, який добре мобілізу­ється перед неприємностями, залишаючись цілком пасивним, внутрішньо безконтрольним, коли раптово виникають події позитивні.

По-друге, особистіший контроль може бути первинним їбо вторинним. Коли працює первинний контроль, людина намагається змінити зовнішні обставини для досягнення своїх ділей. Вторинний контроль — це вже спроби змінити не об­ставини, а себе, щоб адекватніше відповідати вимогам дійсності.

Що відбувається, коли працює передусім первинний кон­троль над негативними подіями?

Здатність запобігати їм пов'язана з вірою людини у мож­ливість їх контролювати. Тому активізується віра в особисте везіння, у спроможність захищати себе від негативних впли­вів або посилювати позитивні впливи за допомогою магіч­них дій. Дуже значущою є й віра у силу свого характеру, у моральну стійкість.

Як підключається вторинний контроль? Коли йдеться про вторинний контроль над негативними чи позитивними поді­ями, головною стає віра в існування персонального зв'язку з вищою силою - Богом, - що забезпечить захист від життє­вих неприємностей або ще більше сприятиме особистісному везінню.

На що спрямований особистісний контроль?

Слід розрізняти контроль як загальну віру людини у власні можливості впливати на хід подій і контроль як реальну зда­тність до контролювання ситуації. Декому важливо переду­сім відчути свою спроможність втрутитися, змінити обста­вини, хоча реально людина поки що нічого помітного для інших не робить, лише потроху підвищує самооцінку. Для де­кого головне — це побачити реальний результат своєї актив­ності, втілення своїх зусиль у життя.

Намагаючись зрозуміти, який саме контроль є характер­ним для тієї чи тієї людини, важливо зосередитись на праг­ненні реально вирішити проблему. Таке вирішення може бути дієвим, поведінковим або на першому етапі лише уявлюва-ним, когнітивним.

Неабияке значення має пошук соціальної підтримки, що значною мірою знижує тривожність. Людина повинна відчу­вати, що вона має надійний психологічний тил, щоб сконцент­руватися для опору. Важливо також проаналізувати, чи вирі­шується ситуація радикально, чи є необхідність повернення до неї, як можна оцінити ефективність обраного контролю.

Який саме з цих варіантів суб'єктивного контролю ефек­тивніше впливає на поведінку у критичних життєвих ситуа­ціях — це питання поки що залишається відкритим. Безумо­вно, все залежить від типу особистості, а також і способу опа­нування та стадії кризи.Існує залежність і від статі людини, що її підтверджують численні дослідження. Жінки та феміннні чоловіки схильні, як правило, вирішувати проблеми емоційно, а чоловіки та маскулінні жінки — інструментально, щось реально змінюю­чи у зовнішніх обставинах. Підлітки та люди похилого віку реагують на життєві складнощі за фемінінним типом.

Техніки життя у складних умовах

Життєвий світ, що його будує особистість, впливає на вибір певної техніки життя, коли виникає кризова ситуація. Ще К.Левін обґрунтовував принцип психологічної єдності особистості та світу, що її оточує. Особистість і подія, взаєм­но заломлюючись, у залежності від психологічної переробкизних обставин життя, викликають різні переживання та реакції структурують дійсність у відповідності з глибиною страждань. Не можна відкидати й індивідуальної історії, яка активно впливає на вибір певної стратегії опанування.

Відомо, що попередні невдачі, стан горя, депресії значною мірою детермінують відповіді на складну життєву ситуацію. Саме тому бажано знати рівень «біографічного стресу», щоб обрати адекватні прийоми психологічної допомоги. Складні життєві обставини, що не мають глибинного підґрунтя у ви-гляді хронічного стресового стану, як вважають дослідники цієї проблеми, трапляються досить рідко (1-9% випадків), тобто, зовнішні неприємності, якими би складними та несподіваними вони не були, практично завжди знаходять підготовлений грунт.

Подолання передбачає внутрішнє «зважування» впливу сьогоднішнього травматичного чинника і післядії колишніх стресорів. На що саме я реагую? Коли раніше я реагувала подібним чином? Що тоді відбувалося? Подібні спроби спря­мованого самоаналізу нерідко приводять до усвідомлення наявності стійких, звичних надмірних реакцій на ситуацію.

Буває, що вміння розпізнати включення такої надмірної реакції вже полегшує ситуацію. Якщо ж цілеспрямовано пра­цювати разом із психотерапевтом над подібними диспропор­ційними реакціями на життєві негаразди, занурюючись у перші спроби такого реагування, можна поступово їх позбу­тися. І тоді клієнт з подивом відкриє для себе, що його нібито органічна, типологічна втомлюваність, невміння швидко при­ймати рішення, дратівливість у присутності людей, які дуже багато говорять, чи звичка завжди запізнюватись кудись по­ділися, адже ліквідовано їхні глибинні причини.

У драматичних життєвих умовах ми використовуємо не лише конструктивні, але й неконструктивні та самовражаючі стратегії подолання.

Типовий прийом самодопомоги — передбачений сум. Він полегшує самоналаштування на можливі випробування і дає змогу завчасно відвернути нещасливий поворот подій. Для Деяких типів особистості («білий клоун» — П'єро, який віч­но сумує і скаржиться на долю) ця стратегія виявляється до­сить природною і конструктивною, тоді як інші типи вважа­ють її самовражаючою.

Відомий прийом зміни ставлення до ситуації — прийом Позитивного тлумачення неприємних, морально тяжких переживань. Особистість може знайти у ситуації нетривіаль­ний сенс, побачити її у несподіваному ракурсі. Так, Т. де Прес який вивчав в'язнів нацистських концтаборів, виявив, що ті з них, хто вбачав сенс у визначенні можливостей виживання в нелюдських умовах, легше переносили страждання.

Ф.Зимбардо є автором прийому прийняття ролі, коли людина навчається тимчасово виконувати не свою роль, а роль «щасливчика» — людини сильної, впевненої, успішної. Слід зазначити, що тривале виконання ролі, яка не є характе­рною для людини, вносить небезпечні зміни в особистісні цінності та настанови.

Серед неконструктивних стратегій, які все ж полегшу­ють внутрішній стан людини, сприяють її адаптації до скла­дних умов, можна назвати стратегію втечі. Людина відмов­ляється від ніби привабливих пропозицій, службових під­вищень, відчуваючи, що за все це вона надто дорого розпла­чуватиметься.

У сфері здоров'я існують стратегії, які фокусуються на емоціях. Цс психологічна боротьба з негативними емо­ційними станами і болісними відчуттями, коли людина не хоче помічати симптомів хвороби, намагається оціню­вати свій стан з гумором, сподівається на допомогу над­природних сил.

Розповсюджений прийом самозбереження — техніка запе­речення, тобто відмова визнати, що жахлива подія вже трапи­лася. Людина знає про смерть своєї дитини, але продовжує мрі­яти про її вступ до коледжу. Р.Ліфтон, який вивчав мешканців Хіросіми, констатував у більшості з них так зване «психологіч­не відключення». Заперечення є психологічним бар'єром на шляху руйнівного проникнення трагедії у внутрішній світ лю­дини. Кризова ситуація перероблюється невеликими дозами таким чином, щоб у людини вистачило сил на неї відреагувати.

Серед самовражаючих стратегій слід назвати такі руйнівні форми самодопомоги, як вживання алкоголю, який у певних дозах дійсно ніби полегшує сприйняття ситуації, надає смі­ливості та оптимізму. Але ефект дуже нестійкий, і подальша регуляція емоційних станів за допомоги алкоголю потребує, як відомо, постійного збільшення доз. Ще небезпечнішою є наркотизація, яка теж сприяє зняттю напруги, тимчасовому відволіканню від страждань, але її руйнівну післядію важко переоцінити.

Найменш ефективними стратегіями подолання є уникання та самозвинувачення в яких завгодно варіантах. Коли людина заплющує очі на те, що відбувається, або коли вона починає себе картати, чекати на краще не слід. Зниження са­мооцінки, зневіра реально виснажує, забирає таку необхідну енергію. До речі, тривалі самозвинувачення можуть стати причиною психосоматичних захворювань.

Серед популярних стратегій перетворення критичних си­туацій можна назвати порівняння, шо йде донизу. Деякі люди намагаються порівнювати свій жалюгідний стан з тими, хто перебуває у ще гірших умовах, з тими, кому набагато тяжче. Дійсно, у стані розпачу слід спитати себе, чи насправді моя ситуація найгірша? Чи є у світі зараз люди, що переживають набагато сильніший біль?

Таке порівняння у декого виникає стихійно, без усвідом­люваних зусиль, тоді як більшості все ж треба призупинити потік жалю до себе, знайти у собі сили, щоб вирватися із замкненого кола власних страждань. У кризовій ситації всі ми стаємо на певний час Нарцисами, своєрідно милуючись своїм станом. Саме таке мазохістське милування-співчуття і треба зусиллям волі зупинити.

Порівняння, що йде донизу, допомагає первинній, повер­ховій адаптації до нових умов життя завдяки тому, що люди­на відшукує у собі приховані резерви оптимізму і навіть по­ступово починає відчувати бажання допомогти оточуючим.

Наступна техніка життя у складних умовах — порівняння, що йде вгору. Людина порівнює своє сьогодення з учорашнім днем і бачить, що вже стало трохи краще. Вона відчуває, що може передбачити наступний крок у розвитку ситуації, у пове­дінці ворога, і хоч якось підготуватися до нього. Потроху відбу­вається опанування, і рух у позитивний бік стає безумовним.

Так зване антиципуюче опанування теж дає змогу підго­туватись до важких випробувань і заздалегідь визначити шляхи запобігання ускладнень. Наприклад, для зменшення тривоги, що її відчуває людина перед операцією, така страте­гія є досить вдалою. Людині пропонується змоделювати, як мінімум, три варіанти розвитку подій: негативний, найне-сприятливіший, проміжний і сприятливий, позитивний. Ско­нструювавши три наративи, відчувши емоційне супрово­дження кожного з них, людина вже відчуває себе більш гото­вою до майбутніх несподіванок.

Здатність людини до самоконституювання шляхом спон­танного життєопису визначається актуальною потребою осо­бистості не лише у самопрезентації, але й у самоосмисленні, рефлексуванні з приводу свого життя як такого, і можливістю цю потребу реалізувати у конкретних життєвих обставинах.

Наратив стає засобом рефлексування, усвідомлення, роз­ширення, переструктурування особистого досвіду людини. Вирішальну роль у породженні та викривленні значень може відігравати не основний зміст, що формулюється, а на пер­ший погляд другорядні деталі, незначні інтонації, невиразні мімічні прояви. Контекст нерідко набуває особливої значу­щості, впливаючи на запам'ятовування та осмислення того, що відбулося, та на можливості подолання.

Форми і способи опанування

Коли людина переживає кризу, вона нерідко відчуває глу­хий кут, відсутність виходу. У кризовому стані майже зав­жди спочатку здається, що ніякого майбутнього немає і не може бути, адже вже нічого не вдієш, нічого не можна зміни­ти. Наприклад, коханий чоловік знайшов собі іншу і пішов із сім'ї чи людина дізналася про свій страшний діагноз. Клієн­ти, які звертаються до психотерапевта з подібними пробле­мами, дійсно спочатку не хочуть жити, напруживатися, бо­ротися. «Навіщо жити? Все закінчено. Нічого доброго вже не може бути», - так вони коментують свій стан.

Однак, з часом людина знаходить у собі сили для того, щоб прийняти таку складну, безрадісну, болісну нову реаль­ність. Прийняти без агресії, без докорів долі та самозвинува-чень. Просто подивитися на новий виток свого життя, як на факт, який вже існує та має певні причини, витоки, наслідки. І тоді поступово стає зрозумілим, що практично у кожному випадку є різні варіанти подальшого розгортання подій.

Так починає визрівати розуміння своєї власної ролі у по­шуку виходу із скрути. Можна дозволити собі місяць за мі­сяцем впадати у відчай, не спати, не їсти, відмовлятися від зустрічей із друзями, повторюючи, що життя закінчене, що без коханого чоловіка, який виявився зрадником, вже нічого гарного ніколи не буде. А можна поступово пригадати всі ба­гаторічні конфлікти з ним, свої нескінченні претензії щодо його ставлення до дітей, його лінощів, пияцтва, небажання заробляти гроші і, зібравши докупи все це, зрозуміти, що ви раптом отримали шанс звільнитися від тягаря, розпочати зо­всім нове життя. Життя вільне, спокійне, з новими обріями, новими знайомствами, новими заняттями.

Навіть наявність тяжкого діагнозу не є вироком. Досвід психотерапевтів, що працюють у хоспісах з безнадійно хвори­ми, свідчить, що нерідко ці люди, страждаючи від нестерпного болю, знаходять у собі сили для виходу із фази шоку, пережи­вання стадії заперечення свого кризового стану, подолання аг­ресії, яка маскує страх, довготривалої фази депресії, образи, провини. Ті з них, хто встигає дійти у внутрішньому розвитку до переоцінки цінностей, до релігійного пошуку, до інтенсив­ного духовного розвитку, створюють для себе нову якість життя на цьому останньому етапі свого земного шляху і вмирають спокійно ( див. Гнездилов А.В., 2002).

Е.Кюблер-Росс - перша дослідниця можливостей психо­логічної допомоги тяжкохворим, помітила, що у тих, хто го­тується померти, гостро спалахує потреба відшукати сенс сво­го життя. Поверхневі інтереси до накопичення, влади, пре­стижу зникають у той момент, коли людина ччр. попереджу­вальний дзвоник хвороби.

Найчастіше все ж маємо справу не з такими вкрай тяжки­ми проблемами, які постають перед безнадійно хворим та його родиною. Втрата роботи, небажана вагітність, зрада близько­го друга, яка потягнула за собою великі фінансові трати та самотність, - саме такі кризові ситуації стають приводом для звернення до консультанта.

Під час роботи із спеціалістом, клієнт повільно навчається відмовлятися від ілюзій, перестає чекати від життя чогось не­реального. У ньому зріють сили для відмови від перфекціонізму, тобто, від бажання «ставити собі лише п'ятірки», все ро­бити виключно відмінно або не робити взагалі. По відношен­ню до скрутних життєвих обставин клієнт починає розуміти, що навіть якщо об'єктивно нічого не вдієш, всеодно є шанс змінити своє ставлення до того, що трапилось, побачити все іншими очима, відчути свою нову роль, свої перспективи.

Оскільки, успіх у розв'язанні складної життєвої ситуації залежить передусім від самої людини, розглянемо ставлення її до власних можливостей розв'язання конфлікту, подолан­ня напруженості, зменшення тривоги. Мій консультативний досвід свідчить, що здатність до опанування є певною індиві­дуально-психологічною характеристикою кожної людини, і життєвий успіх скоріше приходить до тих, хто цю здатність у собі цілеспрямовано розвиває.

Безперечно, існує певний зв'язок між характеристиками суб'єктивного змістового простору та ефективністю адапта­ційних можливостей людини. Важливими параметрами у су­б'єктивній картині ситуації виступають, по-перше, уявлення про ситуацію, і, по-друге, уявлення про способи її подолання. Йдеться про так зване «соріпg Ьеhауіог», опанування, тобто, про індивідуальний спосіб взаємодії із ситуацією у відповід­ності з її власною логікою, значущістю для людини та її сього­днішніми можливостями (Нартова-Бочавер С.К.,1997, с.21).

Навіщо людині опановувати ситуацію? Щоб якомога ско­ріше та ефективніше адаптуватися до неї, призвичаїтися до нових складних умов, хоча б таким чином зменшивши внут­рішню напругу, знизивши стресогенність того, що всеодно вже відбувається. Головне завдання опанування — забезпечити та підтримати певний рівень психічного та фізичного здоров'я, хоча б мінімальну, але все ж таки задоволеність собою, своєю діяльністю, спілкуванням.Яким чином здійснюється індивідуальне опанування? Від чого воно залежить?

Опанування може бути як цілком усвідомлюваним, так і несвідомим з усіма перехідними формами часткової, тимча­сової усвідомлюваності. У кризових ситуаціях маємо справу передусім з опануванням неусвідомленим. Класичні захисні механізми, що їх вперше описано З.Фрейдом, — типу раціона­лізації, проекції, придушення -можуть виступати знайомими кожному з власного досвіду прикладами опанування. Колись усі ці витіснення чи конфлуєнції були доречними, вони допомагали людині не зламатися, вистояти в обставинах, які були для неї непомірно тяжкими. Пізніше психологічні захисти могли стати вже зайвими, адже людина виросла, стала сильні­шою, гнучкішою, розумнішою, але все одно за звичкою користується своїми дитячими засобами опанування.

Як можна визначити, що таке опанування? Це певний еко­логічний спосіб інтерпретації скрутних життєвих обставин та своєї ролі у розв'язанні проблеми, який використовується лю­диною для керування власним передбаченням і переживанням кризової ситуації. Це спроба у думках, намірах та вчинках від­повідати вимогам, що їх диктує ситуація, і не лише відповідати, а трохи випереджати їх, бути готовим до несподіваних змін.

Людина трактує нові жорсткі вимоги як очікування від неї випробувань, що, на її думку, перевищують реальні мож­ливості. Процес опанування спрямований на пошук адекват­них вимогам шляхів подолання стресогенних впливів. Він підпорядковує собі практично всі сфери життя людини.

Серед способів опанування слід назвати, наприклад, акти-вно-вчинковий, коли людина швидко приймає рішення і здій­снює вчинок, який допомагає їй полегшити кризовий харак­тер ситуації. Наведу приклад із моєї консультативної практи­ки. Молода дівчина два роки зустрічалася з одруженим чолові­ком, який постійно обіцяв їй розлучитися і взяти з нею шлюб. Перед самим Новим роком, що його вони планували зустріти разом, він раптом подзвонив і повідомив, що їде в інше місто до сім 'ї. Тоді моя клієнтка вирішила діяти. Після свят ця дівчина звільнилася з роботи та переїхала у столицю, куди давно зби­ралася, щоб продовжити навчання. Ніхто з її оточення не знав, де вона, протягом кількох місяців. Потреба діяти: переїжджа­ти, шукати квартиру, нову роботу, влаштовуватися у магіс­тратуру, відвідувати психотерапевта, щоб остаточно позбу­тися залежності від колишнього коханого, - все це принесло їй відчутне полегшення, і кризу було подолано.

Інколи не менш ефективним виявляється опанування шляхом уникання, коли краще не діяти, а ігнорувати обста­вини, які склалися, просто перечікуючи неприємності. Для цього корисно спитати себе, як я подивлюся на ситуацію, що склалася, через півроку, рік, п'ять років? Що здаватиметься мені нестерпним тоді? Головне - дійсно уявити себе на п'ять років старшим, побачити, де і як ви живете, відчути свій стан на той майбутній період життя. Новий часовий масштаб практично завжди сприяє активізації терпіння, вміння абстрагу­ватися, відволіктися від того, що не вдається змінити.

Деякі люди обирають так зване активно-когнітивне опану­вання, пояснюючи собі та своєму оточенню всі можливі при­чини ускладнень, знаходячи виправдання тому, що відбува­ється. Так, мій клієнт, який протягом року не може знайти собі роботу, пояснює собі цю складну ситуацію загальноекономіч­ним та екологічним станом країни, тим, що він досить давно тут не жив і тепер не може прийняти законів, за якими люди влаштовуються працювати. Він так заглиблюється в аналіз глобальних чинників, які від нього аж ніяк не залежать, що за­спокоюється і, до речі, знаходить тимчасову роботу.

Цей вид опанування, за Фрейдом, можна назвати раціона­лізацією. Під час консультування такі психологічні захисти, як правило, розглядаються як неефективні, але певне полег­шення вони, безумовно, приносять. Якщо ставитися до них, як до швидкої психологічної самодопомоги, до засобу не впадати у відчай, - ці шляхи опанування є умовно корисними.

Кожна людина обирає саме той спосіб опанування, який більше відповідає вимогам ситуації, з одного боку, та її влас­ним індивідуальним особливостям, її досвіду, емоційному ста­ну - з іншого. Деякі способи опанування є типовими для осо­бистості, деякі сприймаються як чужі, епізодичні, випадкові. Під впливом натовпу чи якоїсь авторитетної особи власні спо­соби опанування, як правило, змінюються, і людина пізніше не може зрозуміти, як вона могла діяти таким чином.

За Р. Лазарусом, існують такі загальні типи опанування:

  • проблемно-сфокусоване опанування, коли взаємозв'я­зок людини з середовищем змінюється завдяки діям подо­лання;

  • емоційно-сфокусоване опанування, коли змінюється лише спосіб інтерпретації того, що відбувається;

  • уникання, яке може комбінуватися як з проблемно-сфо­кусованим опануванням, так і з емоційно-сфокусованим опа­нуванням.

Навіщо нам опанування? Які функції цей процес виконує?Якщо ми не зможемо вчасно опанувати ситуацію, вона опа­нує нас. Ми захлинемось у власних стражданнях, не маючи сил діяти, або будемо імпульсивно починати одну спробу розв’язати кризу за іншою, не даючи собі шансів спокійно зважи­ти аргументи, визначити обставини, продумати план дій.

Опанування виконує дуже важливу регулятивну функ­цію, коригуючи емоційні стани. Завдяки опануванню, люди­на бере себе в руки, відчуваючи готовність щось змінити у власному житті, з чогось почати важкий шлях вперед. Мож­на сказати, що опанування виконує також і прогностичну функцію, функцію моделювання можливостей поступового вирішення проблеми.

Можливі як дієвий, так і суто уявлюваний модуси реагу­вання на скрутні обставини. Якщо в реальності дійсно нічого не можна змінити, непогано зробити це хоча б у власній уяві. Навіщо? Не лише для того, щоб трохи заспокоїтися і зняти напругу. Це робиться також для активізації додаткової енергії, для формування бажаних настанов. Мій досвід свідчить, що для деяких клієнтів багаторазове програвання в уяві бажано­го рішення особистої проблеми стає достатнім. В реальному житті актуальність ситуації відчутно знижується.

Так, одна моя тринадцятирічна клієнтка дуже страждала від кохання до поп-зірки, всерйоз думаючи про суїцид. Піс­ля кількох уявних спілкувань на дні його народження, у при­ймальні стоматолога, під час літнього відпочинку тощо, вона поступово почала бачити цю людину іншими очима і навіть написала про нього дотепну критичну статтю, яку відразу на­друкувала відома газета.

І проблемно-сфокусоване, і емоційно-сфокусоване опа­нування не завжди можуть бути ефективними для людини, якщо вона вчасно не звернеться до свого найближчого ото­чення, шукаючи підтримки. Бажання у всьому покладатися лише на себе, розраховувати тільки на власні сили, — це зо­всім не показник особистіеної зрілості. Радше навпаки. Якщо людині важко звернутися за допомогою, це свідчить про на­явність якихось глибоких, застарілих конфліктних пережи­вань, яких краще позбутися.

До речі, приховувати свої проблеми, нікому не показува­ти страждання найчастіше намагаються чоловіки. їхнє невмін­ня приймати свої емоції, давати їм проявлятися трактується ними як сила духу, як стриманість, стійкість характеру. Насправді - це страх довіритися емоційній стихії, дозволити собі слабкість, пожалітися, можливо, навіть поплакати. Це відсутність досвіду взаємодопомоги, довіри, відвертості.

Підтримка, якщо вона надається кимось, хто дійсно хоче допомогти, завжди полегшує реалізацію певної стратегії опа­нування. Так, наприклад, при проблемно-сфокусованій стра­тегії інші люди можуть використовуватись як джерело інформації. Вони розказують, як самі пережили подібні колізії, хто їм допоміг, як краще вирішувати подібні проблеми сьогодні.

При емоційно-сфокусованій стратегії, сусіди, знайомі, друзі стають природним засобом емоційної регуляції. Вони співчувають, допомагаючи людині пережити образу, вони мо­жуть разом гніватися, допомагаючи знайти адекватні способи вияву агресії. Вони стають і середовищем для соціального по­рівняння. Коли власна тяжка ситуація перестає сприйматися як унікальна, коли подібних проблем навколо виявляється чимало, людині стає легше пережити своє становище.

Звертання до близьких може стати і способом утечі від проблеми при стратегії уникання. Рідні допомагають побачи­ти нераціональність домагань, гальмують неконструктивну ак­тивність та знижують інтенсивність переживань, пропонуючи власний тверезий, відсторонений погляд на те, що сталося.

Спираючись на консультативний досвід та літературні дже­рела, спробую визначити найбільш поширені стратегії опануван­ня. Інколи для подолання напруження, зняття зайвої тривоги, полегшення страждання ми просто намагаємось відволіктися, переключити свою увагу на шось інше. Багатьом жінкам допома­гає тривала телефонна розмова із подругою, шопінг, прибирання в квартирі, плетіння. Чоловіки йдуть до спортзалу чи дивляться по телевізору бокс, футбол. Дехто обирає для себе енергійні пішоходні прогулянки, хтось сідає за кермо і виїжджає на швидкі­сну трасу. Таку стратегію називають дистракцією.

Схожою за дією є й стратегія релаксації, розслаблення, що також допомагає переключити увагу, змінити масштаби у власному життєвому світі. Ванна з ароматичними маслами, масаж, плавання, чай з шоколадом, кава з тістечком, смачна вечеря з кухлем пива - кожен обирає свій спосіб зняття гос­троти переживання. Непогано нагадувати собі, що завтра уранці буде видніше, що гострий момент бажано відкласти, перечекати. Майже у кожному випадку переживання скрут­них періодів, неприємних життєвих обставин корисно дава­ти собі відпочинок.

Знайомою кожному стратегією є й так зване перевизначення ситуації, нове її тлумачення. Людина намагається по­бачити свої проблеми в іншому світлі, щоб зробити ситуацію суб'єктивно терпімішою, не такою гострою. Найчастіше така нова інтерпретація з'являється в результаті кількох зустрі­чей із психотерапевтом. Буває, що таке перевизначення по­ступово приходить і під час самостійної роботи.

Серед прийомів, які можна запропонувати для самодопо­моги, є прийом написання автобіографії, в якій сьогоднішня проблема буде лише одним із багатьох епізодів. Взагалі, ме­тод автонаративів, тобто, створення оповідань про себе з пе­вним сюжетом, де є зав'язка, кульмінація, розв'язка, стає все більш популярним методом опанування (Фридман Дж., Ком-бс Дж. 2001). Краще, якщо наратив складається письмово.

Підкреслю, що під час саме письмового аналізу людина навчається у своєму життєописі не лише бачити сьогоднішню життєву колізію, але й водночас конституювати майбутнє, по-новому структуруючи свій життєвий досвід. Так поступово формується нова, більш цілісна та конструктивна опо­відна ідентичність. Згадаймо, що найвідоміший французь­кий філософ сучасності Ж. Дерріда ніколи не ставив під сум­нів пріоритет письмової мови над усною. І переважно на пись­мовому самоаналізі наполягає популярний у всьому світі і в Києві французський вчений А.Роше, автор методики само­аналізу, яка носить назву РКН, тобто, «Особистість і людські стосунки» (див. Регзош... 1997).

Буває, продуктивною стратегією опанування стає зовні па­сивне реагування на те, що трапилось. Це так звана стратегія прийняття — погодження з тим, що проблема дійсно є, хоча поки що нічого не можна зробити для її розв'язання. Відчути таке прийняття - зовсім нелегке завдання. Всередині все бун­тує, людина неперервно питає себе: «Чому таке мало статися саме зі мною? У чому я винна? Де моя помилка?». І поки вну­трішній діалог не зупиниться, людина не зможе подивитися на ситуацію без докорів і оцінок. На мій погляд, прийняття зав­жди передує подальшим конструктивним крокам до вирішен­ня ситуації. Без нього ніяких ефективних дій не буде.

Важливо назвати також стратегію емоційного відреагування, прояву почуттів у відповідь на ускладнення. Можли­во, людині треба посумувати, поскаржитися, заглибитись в образу, вихлюпнути свій гнів, пофантазувати з приводу по­мсти, щоб пережити катарсис і мати змогу раціональніше роз­в'язувати складну колізію. Декому у цьому допомагають близькі люди, а дехто може дозволити собі подібні емоційні вияви лише наодинці.

Чимало моїх клієнтів такою природною стратегією подо­лання не володіли, і їм доводилося допомагати долати внут­рішній опір, «домовлятися із своїм внутрішнім контролером», давати собі дозвіл на агресивні вислови чи жалібний плач. Так, одна стримана і напружена дівчина розповідала, яку по­їзді дуже сильно поранила палець дверима (зірвала ніготь) і докладала шалені зусилля, щоб не заплакати, хоча їй було всьо­го вісім років. Вона ж не плакала навіть наодинці вдома вже у чотирнадцять років, коли перевернула на себе каструлю з дуже гарячою водою. На запитання: «Чого мовчала, чому не плакала, не кликала на допомогу?» вона не без гордості відпо­віла: «А чого кричати? Треба терпіти.»

Для полегшення ситуації вияву своїх емоцій назовні не­поганим прийомом є малюнки, на яких бажано зображати свій стан, не дбаючи про наявність чи відсутність художніх здібностей. Головне - взяти досить великий аркуш паперу і дати змогу своїй руці виражати гнів, образу, біль. Закінчив­ши малювати, треба зосередитися на тому внутрішньому пей­зажі, який був намальований, і дати якомога більш точну на­зву переживанню, яке передано. Подібних малюнків інколи треба створити цілу серію, щоб бути готовим виражати емоції якимось іншим чином.

Допоміжним засобом може стати і метод творчої уяви, коли клієнту пропонується у стані релаксації уявити собі пе­вний казковий чи міфологічний персонаж і перевтілитися у нього. Пам'ятаю, як нещодавно одна молода жінка обрала для себе образ Снігової Королеви, яка ходила із зали у залу і всім, кого бачила у своєму розкішному палаці, із задоволенням наказувала: «Геть звідси!»

І нарешті, стратегією опанування є пряма дія, спрямована на вирішення болючої пробпеми, або хоча б збирання кон­кретної інформації про можливості такого вчинку. Досить ус­пішний зовні молодий чоловік, який самостійно заробив собі на квартиру і недешеву машину, зрозумів, що у своїй роботі йому треба щоденно «ламати себе у 95-и місцях», що це зовсім не та діяльність, якою він би хотів займатися. Поступово стало ясно, якою має бути нова робота. Виникли реальні перешкоди на шляху до неї, з'явилися перші плани наближення до бажаної мети. Так почала відступати багатомісячна хандра та з'яви­лася готовність до кардинальних життєвих змін.

Людині, яка переживає кризу, доводиться докорінно себе перетворювати, відмовляючись від звичного і зручного уяв­лення про власну цінність, про своє призначення у цьому світі. Нерідко доводиться починати рух у якийсь невідомий бік, уявляти життя не таким, як раніше, шукати нові засоби самопрояву. Завдяки діяльності подолання, інакшим стає став­лення до світу, інакшим виявляється образ самого себе, а цей процес ніколи не буває швидким або безболісним.

І хоча у кризовому стані майже завжди здається, що нічого не можна змінити, це тимчасове явище. Навіть якщо людина дійсно у глухому куті, всеодно вихід є — вона здатна на подолання, зда­тна змінити своє ставлення до того, що трапилось. У кожного з нас безумовно є свобода ставлення до скрутних обставин.

Осипова А.А.Справочник психолога по работе в кризисных ситуациях. – Изд. 2-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2006.

Життєвий шлях кожної людини, розвиток його особистості супроводжується зміною потенціалів, переходом від більш низьких до більш високих форм життя й формам прояву себе.

Криза означає буквальний поділ дорогий, поділ життєвих шляхів. Завжди кризове переживання містить у собі стрес і невизначеність, породжує напруженість і тривогу. Криза позначає втрату якоїсь існуючої життєвої форми, до якої людина звикла, і з'являється можливість входження в нову життєву форму, ще не відому для людини.

Якщо ми маємо на увазі вікові кризи, які виникають на стику двох віків, то вони знаменують собою завершення одного етапу розвитку й початок іншого. І такі періоди характеризується тим, що старе відмирає, багато чого з актуального й значимого колись губиться. Під час перехідного періоду відбувається позитивна зміна особистості, яка бере з минулого досвіду те, що потрібно для придбання нового, і адаптується в зовсім новій ситуації, яка вимагає розвитку нових властивостей і якостей.

Внутрішня криза може супроводжуватися зовнішніми конфліктами, однак через подолання конфліктного розвитку відбувається оволодіння новими засобами, з'являється розширення можливостей, освоєння нових сфер життя. Якщо ж нова потреба пригнічується зовнішніми соціальними вимогами, то криза може загострюватися й затягатися.

Для того щоб визначити, яким буде вихід із кризи - конструктивним або деструктивним, необхідно проаналізувати кризову ситуацію за наступною схемою:

1. Зміст кризи, тобто якою є криза: криза втрати, вікова криза, біографічна криза, втрати життєвоважливих цінностей і т.д.

2. Відношення до кризи:

■ спрямованість на дозвіл кризи;

■ відсутність мотивації на самодопомогу й підтримку.

3. Тривалість або час розвитку кризи.

Стан кризи запускає, на думку В.В. Столина, подальшу роботу самосвідомості, що відбувається в інтелектуальній і емоційній сферах, а розв'язання конфлікту являє собою гостру форму розвитку особистості. Але, з іншого боку, криза може з'явитися причиною невротичних розладів. Розвиток людини може бути розглянутий як циклічний рух у границях проблеми - її дозвіл.

Отже, виникає утруднення, проблема, вона спричиняє : дезорганізацію колишніх способів діяльності, виникає напруга, іде перевірка старих способів дозволу проблеми, якщо вони не адаптивні - підсилюється напруга, потім іде усвідомлення проблеми, залучення зовнішніх і внутрішніх ресурсів, і як результат:

■ переформулювання проблеми й творчий вихід із ситуації;

■ неможливість вирішення ситуації доступними засобами й наступна дезорганізація системи, відхід від дозволу проблеми, або деструктивний вихід. Що таке проблема? Проблема - це усвідомлення людиною неможливості вирішити наявні труднощі й протиріччя, які виникли в даній конкретній ситуації тими засобами, які в нього є, з використанням знання й досвіду, який людина нагромадила до даного моменту. Тому виникає потреба в знаннях і досвіді, для того щоб знайти причину кризи, знайти точку опори, сили й прийняти ситуацію такою, яка вона є.

Під час гострої фази кризи відбувається різке вивільнення психічної й фізичної енергії. Якщо її не направити в конструктивне русло, то ця енергія буде спрямована на руйнування людини, а звідси виникає алкоголізація, наркотизація і так далі. Якщо ж цю енергію направити на активний життєвий стиль, то емоційна напруга може бути перетворене в активну діяльність, спорт, танці, секс, і таке перетворення не нанесе втрати розвитку особистості, а навпаки, збагатить і перетворить особистість.

Криза, що ситуативно розвивається, має три стадії:

■ тривога, напруженість, стан дискомфорту;

■ реакція на дискомфорт;

■ післядія кризи.

Криза, що розвивається, являє собою переломний момент, перехід від стану високої напруги, тривоги, навіть паніки до активного подолання цього стану, з одного боку, і до виходу й досягненню потрібного результату - з іншої. Успішне подолання криз, перетворюючись у систему, поступово приводить до формування певних особистісних якостей, виникненню особливої життєвої ідеології людину, створенню свого роду сценарію переможця. Акумулюючи вдалий досвід виходу із криз, людина навчається жити, перемагаючи себе й перемагаючи обставини. Під час кризи відбувається активне подолання ситуації дискомфорту, відбувається характерний позитивний, навіть радісний характер цієї реакції переможця. Якщо ж вихід не знайдений, то затягається депресивний стан, відзначається негативне переживання й відхід із ситуації, яка породжує такі тяжкі переживання.

Конструктивний вихід із кризи припускає зліт творчості, креативності, оптимізацію всіх основних сфер життя, підвищується рівень професіоналізму, підсилюється особистісна зрілість, підвищується рівень рефлексії. Це супроводжується зміною в інтересах, цілях у житті людини. Стабілізуються релігійні, економічні, соціальні, політичні інтереси й цінності особистості, більш чітко людина бачить свій рух по професійній лінії.

Тривалість кризових переживань, можливість конструктивного або деструктивного виходу із кризи визначається відношенням особистості до несприятливої життєвої ситуації. Особливості вікових кризових змін залежать від індивідуальних особливостей людини: темпераменту, характеру, що передує соціального досвіду. Найбільш типові варіанти відносини людину до криз - це ігнорування кризи, що перебільшує значення кризи, демонстративне, волюнтаристичне й продуктивне. До деструктивних життєвих стратегій відносять агресивність, конфліктність, хворобу, редукцію, неадаптованість, алкоголізм, наркоманію, суїцид.

Як можна допомогти людині, яка перебуває в гострій ситуації кризи? На першому так званому етапі кризової підтримки, необхідно людину вислухати. Людей може розповідати про его переживання, що травмують, від 30-50 хвилин до декількох годин. Особлива увага потрібно приділити техніці слухання, людину потрібно слухати терпляче, співчутливо, у жодному разі не перебивати, не критикувати, навіть не виражати співчуття, а давати зрозуміти, що ви уважно слухаєте: "так-так", "звичайно", "а що далі?", і "що ти будеш робити?", і "як ти до цього ставишся?" Коли людей розповідає про свої проблеми, відзначається зниження емоційної напруги, то може навіть відбутися емоційна розрядка.

Потім необхідно проговорити можливі варіанти виходу, поведінки людини, тобто з'ясувати, яку стратегію поведінки в кризі людина вибере.

Наступний момент - це проговорити й спробувати невідомі раніше способи вирішення кризової ситуації. При цьому необхідна велика увага до самоаналізу й самоспостереження. І обов'язкова наявність нових значимих, людей для підтримки й допомоги під час прийняття плану виходу із кризової ситуації. Людина у кризі має обмежені особистісні ресурси, тому поруч із ним повинен бути той, хто або вже пережив таку кризу й може поділитися життєвим досвідом, або людина, яка в силу професійних або особистісних особливостей може надати психологічну допомогу й підтримку.

Чим ще можна згладити тяжкі переживання під час кризи й перевести її на конструктивні рейки? Велике значення має фізична активність людини: можна займатися спортом (біг, плавання), він дозволяє знизити фізична напруга й дає емоційну розрядку. Дуже добре використовувати вірші й взагалі текст для структурування проблем, можна запропонувати людині описати свою проблему, виразити її у віршах, у малюнку, якимось образом її структурувати. Будь-яке висловлення людиною своєї проблеми дозволяє її впорядкувати й усвідомити. Дуже потужним терапевтичним прийомом надання допомоги людині, яка потрапила в кризову ситуацію, є надання їй допомоги іншими людьми, які опинилися в ще більш складній ситуації, коли один допомагає іншому. Це дозволяє перемкнутися із власних переживань на переживання іншої людини. Яким би не був важким наш моральний, фізичний, фінансовий, економічний стан, завжди поруч може виявитися той, кому набагато гірше й набагато важче. Виявляючи допомогу цим людям, ми самі виходимо з особистісної кризи.. У результаті цього з'являється безцінний досвід, який береться з перемог і поразок, і є базою для вирішення власних проблем у майбутньому. Коли виникає криза при втраті якої-небудь цінності - смерть або розчарування, існують два способи захисту: або збільшувати свою "товстошкірість", або включити творчі сили. Якщо людей вибирає перший варіант і нарощує броню, то він тримає оборону в боротьбі з миром і навколишніми, що приводить до того, що людина або черствіє й озлобляється, а усередині залишається м'якою, або при точнім влученні в життєвий центр може загинути. Творчий підхід вибирають люди з більш тонкою організацією й гнучкою позицією, які на уламках старого щастя можуть почати нове будівництво. Батьки замість того, щоб витрачати працю душі на дитину, що перебуває в кризі, завалюють його дорогим одягом, іграшками, їжею і так далі, у такий спосіб намагаючись продати, подарувати еквівалент любові: іграшка замість материнської турботи.

Коли людина зтикалась під час кризи із самим собою, з окремими, що травмують, обставинами й подолала їх, то вона зуміла перетворити їх у джерело нових, ресурсів і життєвих цінностей. У ряді досліджень було показано, що ефективність боротьби із кризами визначається не стільки швидкістю їх подолання, скільки глибиною внутрішнього наробітку власних переживань, можливостями використання виниклої проблеми для власного росту й розвитку, усвідомленням екзистенціального контексту кризи.

У ряді досліджень було показано, що в юнаків і дівчат 18-20 років існує три загальні способи подолання кризи:

■ ефективне вирішення завдяки усвідомленню змісту кризової ситуації, використання конструктивних копинг- стратегій і внутрішніх ресурсів;

■ неефективне вирішення кризової ситуації через нездатність бачити сенс у ситуації й сильної зосередженості на емоційних переживаннях; я відхід від вирішення кризової ситуації, уникання пов'язаних з нею негативних переживань, перекладання відповідальності за подолання ситуації на інших людей.

Якщо людина опановує ситуацією, то вона дійсно звільняється від проблеми, що спричинила криза, і проживання цієї проблеми робить її особистісно більш зрілою, психологічно адекватною і інтегрованою.

Загальною ознакою всіх деструктивних стратегій подолання криз є фактичне небажання людини й нездатність працювати зі своєю проблемою. Людина не готова й не прагне ухвалювати рішення, не прагне брати на себе відповідальність за них, боїться наслідків і тому чекає, що все як-небудь улаштується саме собою. Однак поступово в людини накопичується негативний досвід нерозв'язання своїх проблем, і це приводить до ще більш глибокої, затяжної і важкої особистісної кризи, яка може переходити в невротичні стани, невроз і мати інші, більш деструктивні наслідки для особистості.

Конструктивне ж подолання особистісних конфліктів і криз припускає прийняття реальності, аналіз ситуації, здатність розрізняти головне й другорядне, виділяти складові частини, що виникли в проблемі, і вирішувати її поетапно. У цьому випадку життєва криза є поворотним пунктом життєвого шляху особистості, який приводить до нових висот розвитку людської особистості.

Якщо ж цього не відбувається, то існують так звані приховані аварійні люки, або універсальні способи виходу з тупиків кризи: втеча, убивство, самогубство, поведінка жертви й божевілля. Факт існування одного з подібних виходів (усвідомлений або не усвідомлений) стабілізує психіку людини, В умовах психологічної кризи ці аварійні люки здатні актуалізуватися. Вважається, що самогубство як вихід з тупикової життєвої ситуації характерна для: залежних, антисоціальних особистостей, для тих, хто найбільше часто як форму адаптивного пристосування використовує алкоголізацію.

Таким чином, життєва криза являє собою життя особистості в її вищій, актуальній формі, усвідомлення глибокого протиріччя усередині себе й вихід із цього протиріччя, який вимагає концентрації всіх фізичних, психічних, інтелектуальних і духовних сил людину. І такий вихід приводить до нового витка в розвитку людини.

СУЇЦИД ЯК ДЕСТРУКТИВНИЙ СПОСІБ ВИХОДУ ІЗ КРИЗИ

Суїцидна людина поміщає свій психологічний скелет у шафі, в живих близьких.

Эдвін Шнейдмаі

Суїцид є знущання над смертю. Микола Бердяєв

Самогубець - людина, що загинула при спробі втечі від самого себе.

На жаль, не знайшовши виходу зі складної життєвої ситуації, людина замислюється про те, як би уникнути ситуації взагалі на загал. "Немає людини - немає проблеми", - говорив Берія. "Немає мене - немає проблеми", - така логіка міркування людей, що вибирають суїцид як форму розв'язку складної життєвої ситуації.

В історії людства проблема самогубства оцінювалася по-різному, від різкого осуду до визнання самогубства як можливого способу відходу з життя. По-різному оцінюють самогубство в юриспруденції, і відношення до цього акту залежить від філософських, релігійних, правових і наукових поглядів. Перше згадування самогубства зустрічається в міфах. Наприклад, у міфології народів Європи вважалося, що самогубець перетворюється у вампіра. У багатьох народів самогубство вважалося більш кращим актом, чим потрапляння в полон або рабство. В Індії, Китаї, Японії самогубство було відносно поширене й у певних випадках носило характер соціального приписання. А от у Прадавній Греції, Спарті й Афінах, трупи самогубців спалювали зі знаком презирства. Негативне відношення до самогубства можна знайти в навчаннях давньогрецьких філософів Пифагора, Сократа, Платона, Аристотеля і так далі. У прадавньому Римі відношення до суїциду було двоїстим: одні прославляли суїцид, інші його засуджували.

У середні століття під тиском релігії в Європі - Австрії, Пруссії, Франції й деяких інших країнах - самогубство стали відносити до злочину. На Русі воно оцінювалося негативно на підставі поглядів православної церкви. Самогубець не отспівувався священнослужителями, їх не дозволялося ховати на цвинтарях, звичайно їх ховали уздовж дороги. Тверді кари за спроби самогубства були введені при Петрові I, потім вони були зм'якшені, але по "Положенню про покарання карних і виправних" від 1885 року позбавлення себе життю не тягло карного покарання тільки в тих випадках, коли людина "піддасть себе небезпеці або прямо вірної смерті по великодушному патріотизму, рівно жінка позбавить себе життя для порятунку від насильства". Статті про відповідальність за самогубство й замаху на нього діяли в Росії до 1917 року. В Англії карні санкції за замах на самогубство були скасовані тільки в 1961 році.

Щохвилини у світі хтось робить спробу навмисно позбавити себе життя. Ці спроби 60-70 раз у день закінчуються смертю. Однак справжніх суїцидів завжди більше. Вважається, що в середньому на одну спробу, що закінчився смертю, припадає 30-40 спроб, які до смерті не привели.

Термін суїцид був уперше введений італійським психологом Г. Дезе в 1047 році й розумівся їм як "поведінка з наміром позбавити себе життя". Інтерес до цієї проблеми існував завжди. Однак з кожним роком проблема самогубств набуває усе більш глобальний характер, а суїцидні спроби все частіше стають формою поведінки, до якої прибігає людина у тій або іншій кризовій ситуації. Так, у СЕНА кілька десятиліть назад суїцид займав 22- е місце в списку причин смерті. Зараз ця причина займає, 8—9-е місце, а в деяких штатах — 6-е.

Наприкінці І XIX століття Росія займала останнє місце за рівнем самогубств серед європейських країн. У ній відбувалося 3 самогубства на 100 тисяч населення. В 1938 році - 19 на 100 тисяч населення, сьогодні Росія входить до числа країн з дуже високим числом суїциду.

У цей час розвивається навіть цілий науковий напрямок - суїцидологія, яка перебуває на стику соціології, психології, демографії, медицини, психіатрії й намагається вивчати причини, мотиви людей, що роблять такі дії, особливості їх особистості, фактори, що перешкоджають відходу з життя. Так, під суїцидною поведінкою розуміють такий варіант поведінки особистості, який характеризується усвідомленим бажанням покінчити із собою. Де ціль - смерть, мотив - вирішення або зміна психотравмуючої ситуації шляхом добровільного відходу з життя.

Суїцид є способом вирішення психологічної кризи, що нагромадилася. Звичайно, криза може виникнути й раптово, але набагато частіше внутрішнє напруження накопичується поступово, накладається одне на інше, заклопотаність переходить у тривогу, тривога переміняється безнадійністю, і криза особистості виявляється настільки сильною, що весь попередній життєвий досвід не може підказати людині іншого виходу із ситуації, яка стала для людини просто нестерпної. Майже кожний, хто всерйоз думає про самогубство, так чи інакше дає зрозуміти навколишнім про свій намір. Самогубство вкрай рідко виникає раптово, імпульсивно, непередбачено або неминучо. Як правило, це остання крапля в чаші ситуації, що поступово погіршується. Понад 80% людей, що роблять суїцид, попередньо сповіщають про свій намір іншим людям, хоча способи повідомлення при цьому можуть бути завуальовані. Це звичайно відбувається у формі розмови про життя, про смерть, повідомлення про свою нікчемність, безпорадність, згадування про смерть у картинах або літературних творах. Інша небезпека криється в несподіваній зміні поведінки, так званім термінальній поведінці. При цьому людина приводить свої справи в порядок, роздає своє майно, часто заявляючи про сум і розпач, втрачає інтерес до навколишнього, фіксує інтерес на способах самогубства, дарує особливо коштовне майно іншим.

Що ж таке суїцид? Суїцидальна поведінка має певну форму, способи здійснення, стадії розвитку, фактори ризику, фактори, що перешкоджають здійсненню цієї поведінки. На суїцидальну поведінку впливають вік людини, стать, особливості професії, особливості життєвого шляху.

Суїцид і вік

Для кожної вікової групи характерні свої піки

суїцидальної активності:

■ дитячий - до 12 років;

■ підлітковий - 12-17 років;

■ молодіжний-17-29;

■ зрілий - 30-55;

■ літній - 55-70;

■ похилий - старше 70 років.

Спроби припинити життя в дітей до 5 років зустрічаються вкрай рідко. У дітей у віці до 9 років становлять усього 2,5% від загального числа суїцидів у дітей. У молодших школярів суїцидальна активність спостерігається в основному після 9 років. Суїцидальна поведінка дітей в 80% випадків пов'язана із внутрішньосімейними конфліктами.

Для дітей характерні імпульсивні суїцидальні дії, їх найбільш частою причиною є сварки в родині, агресивне, негативне відношення батьків до дитини. У підлітковому віці причиною суїцидальних дій звичайно є конфліктні відносини з батьками, вчителями. Підлітки звичайно планують свої дії, їх основою є вікова криза. У молодому віці найбільше часто зустрічаються суїцидальні спроби, які роблять дівчата 10 до 1 відносно юнаків. У більшості випадків суїцидальні дії носять імпульсивний характер і обумовлені розривом відносин або сваркою з партнером. У зрілому віці самогубства частіше зустрічаються в чоловіків 4 до 1 відносно жінок. Причиною є фінансовий крах, безробіття, алкоголізм. Жінки здійснюють суїцидальні спроби, обумовлені зрадою, відходом чоловіка або розлученням. У літньому віці суїцидальна поведінка в більшості випадків обумовлене різким зміною способу життя внаслідок втрати колишнього рольового значення - закінчення трудової діяльності, вихід на пенсію, конфлікти з дітьми і так далі. У похилому віці суїцидальна активність викликана самітністю, важкими хворобами. У літньому й похилому віці значно частіше зустрічаються самогубства (1 до 1) відносно спроб, з використанням свідомо надійних способів, які приведуть до здійснення.

Пік суїцидів припадає на молодь у віці від 15 до 24 років. На одного підлітка із завершеним суїцидом доводиться до 100 суїцидальних спроб.

Число суїцидів у середовищі молоді до 20 років становить 4% від загальної чисельності. На частку дитячих і підліткових суїцидальних спроб доводиться від 17 до 20% усіх спроб покінчити із собою. Переважним способом звичайно є самоотруєння й самопорізи. Характерно, що в дітей до 13 років переважно спостерігаються спроби самоотруєння, а у віці від 13 до 16 приєднуються й інші способи: повішання, самопорізи й комбіновані способи. Перш ніж вчинити самогубство, у більшості випадків людина проходять через підготовчий період - досуїцидальний, який характеризується зниженням адаптаційних здатностей людину. Це може проявлятися в зниженні успішності, рівня інтересу, обмеженні спілкування, підвищеній дратівливості, емоційній нестійкості і так далі. У цей період формуються суїцидальні думки, виникає інтерес до проблем життя й смерті, і безпосереднім поштовхом до суїцидального акту є конфлікт. Дослідники відзначають, що в суїцидонебезпечних підлітків часто спостерігається переживання самітності, безпорадності, поглиблення в себе, егоїстичні прояви, знижена схильність до співпереживання, обмежені й урізані духовні цінності підлітків приводять до того, що вони частіше інших попадають у ситуації незасвоєні, які сприймаються ними як стресові підвищеного навантаження. Тому будь-який мікроконфлікт може спровокувати їхня готовність до реалізації суїцидальної поведінки. У підлітків частіше спостерігаються так звані маніпулятивні суїцидальні спроби, засновані не на бажанні вмерти, тому що цьому бажанню протидіє підсвідоме почуття вічного життя, це, швидше за все, заклик про допомогу. Для суїциданта дитячого і юнацького віку характерне прагнення бути свідком реакції оточуючих на свою смерть або надія на друге народження.

Дослідження показали, що в 33 випадках у дитини-суїциданта були тільки одна мати або мати й вітчим. Серед повних родин в 20% випадків суїцид пов'язаний з неблагополучною обстановкою, як правило, це пов'язане з порушенням міжособистісних відносин у родині задовго до здійснення дітьми суїцидальної спроби. У родинах з невисоким загальнокультурним рівнем, у кримінальних родинах діти й підлітки частіше роблять кримінальні вчинки, крім того, важливе значення для формування суїцидальної поведінки має наявність у ранньому дитячому віці травми черепа або мозкових інфекцій. Справа в тому, що в період вікових криз у таких дітей розвивається стан декомпенсації. Ризик суїциду мають також діти й підлітки з різними формами дисгармонійного розвитку, зі схильністю до асоціальній поведінці, підвищеною агресивністю, високим ризиком суїцидальної поведінки в підлітків, що відрізняються високоморальними підвалинами, з ідеалізацією почуття любові й дружби. Книжкове сприйняття дійсності й зіткнення з реальністю приводить таких дітей до стресових станів.

Аналіз суїцидальних подій серед юнаків у віці 17-22 років показує, що 70% самогубств у цьому віці передує подавлений стан, замкнутість, прагнення до самоти, в 39% випадків, навпаки, юнаки характеризувалися нестримно веселими й активними. 40% випадків самогубств раніше передували спроби їх скоєння.

Як правило, суїциданти прибігають до певних стандартів по типу скоєння самогубств. Так, із загального числа самогубств 59% здійснені шляхом самоповішення, кожне третє з використанням вогнепальної зброї, і тільки 9% ідуть із життя іншими способами. Завершене самогубство в більшості випадків відбувається в нічний час і в небагатолюдних місцях. Характерно, що ці місця повторюються. В 20% випадків самогубствам передували алкогольне сп'яніння, а також систематична алкоголізація. Одна із причин самогубств у підлітковому віці - це почуття самітності. На думку Карла Лоренса, ступінь відчуженості людей прямо пропорційна щільності населення.

Другий пік суїцидальної активності припадає на вік зрілості - 40-60 років. Причому в цьому віці значно переважають суїциди в чоловіків.

Третій пік суїцидального ризику - це люди похилого віку, рівень суїциду серед яких в 4 рази вище, чим у цілому по віковій групі. За даними американських дослідників, на частку осіб, старше 65 років, якы складають близько 10-11% населення, доводиться 25% усіх самогубств. Показово, що 76% літніх чоловіків зверталися до лікаря зі скаргами на здоров'я за місяць до спроби, 33% - за тиждень, а 10% - за день до скоєння суїциду.

Існують і полові відмінності в суїцидантів - частота суїциду серед чоловіків в усьому світі значно вище, чим серед жінок. У цілому співвідношення чоловіків і жінок при завершених суїцидах становить 4 до 1. Консультант по суїцидології Мері Міллер так пояснює цей феномен: жіночі самогубства є насамперед феноменом молодості, частота чоловічих суїцидів зростає з кожним десятиліттям. Жінки здійснюють суїциди в 4 рази частіше чоловіків у віці 15-40 років, однак число завершених суїцидальних спроб переважає в чоловіків.

Суїцид і професія

Найчастіше суїциди здійснюють особи з вищою освітою. Найвищі ризики - у лікарів, серед яких перше місце займають психіатри, за ними ідуть офтальмологи, анестезіологи й стоматологи.У групу ризику входять також музиканти, юристи,, нижчі офіцерські чини й страхові агенти.

Особистісні фактори суїцидального ризику

Серед особливостей особистості виділяються наступні фактори ризику, які досить -глибоко вивчені як психіатрами, так і психологами. Це підвищена напруженість, прагнення до емоційної близькості, низька здатність до формування психологічних захисних механізмів, імпульсивність, емоційна нестійкість, підвищена сугестивність, безкомпромісність і відсутність життєвого досвіду, наявність почуття провини, низька самооцінка, низький реактивний емоційний фон в період конфліктів, труднощі в перебудові ціннісних орієнтації. У підлітковому віці ймовірність аутоагресивної поведінки залежить від типу акцентуації характеру.

Доктор Є. Шнейдман, директор Центру досліджень і профілактики суїциду виділив 10 загальних рис, характерних для всіх самогубців:

1. Загальною метою суїциду є пошук розв'язку.

2. Завданням суїциду є припинення свідомості.

3. Стимулом суїциду є нестерпний психічний біль.

4. Загальним стрессором при суїциді є фрустраційні психологічні потреби.

5. Єдиної суїцидальною емоцією є безпорадність, безнадійність.

6. Внутрішнє відношення до суїциду - це амбівалентність (подвійність).

7. Загальним станом психіки при суїциді є звуження когнітивної сфери.

8. Загальною дією при суїциді є втеча.

9. Загальною комунікативною дією при суїциді є повідомлення про свій намір.

10. Загальною закономірністю є відповідність суїцидальної поведінки загальному стилю поведінки протягом життя.

Форми суїцидальної поведінки

Суїцидальна поведінка складається із внутрішніх і зовнішніх форм.

До внутрішніх форм суїцидальної поведінки відносять думки про суїцид, переживання про суїцид і суїцидальні тенденції задумів, намірів. Виділяють три основні внутрішні форми суїцидальної поведінки:

■ пасивні суїцидальні думки - "добре б, якби я вмер, фантазії на тему своєї смерті, але не на тему позбавлення себе життя;

■ суїцидальні задуми - коли людина бере на себе можливі форми суїциду, час, місце, можливих глядачів;

■ суїцидальні наміру, коли до задуму приєднує: вольовий компонент, коли людей уже внутрішньо готова перейти від задуму до дій.

Перехід від виникнення суїцидальних думок до спроби їх реалізації називається предсуїцидальним періодом. Це перший етап формування суицидальногї поведінки. Тривалість його може вимірюватись як хвилинами - гострий передсуїцид, так і місяцями й роками - хронічний предсуїцид. При гострих предсуїцидах можливий моментальний прояв суїцидальних задумів і намірів, відразу, без попередніх щаблів. Другий етап - це суїцидальна спроба, третій етап - це завершений суїцид.

Суїцидальна спроба - це цілеспрямоване оперування засобами позбавлення себе життя, але, що не закінчилося смертю.

А.Г. Абрумова. і В.А. Тихоненко виділяють два основні типи суїцидальних спроб: дійсні спроби, які пов'язані з бажанням умерти, і демонстративно-шантажні, основна мета яких - прагнення до зміни конфліктної ситуації у свою користь шляхом: демонстрації суїцидальних намірів.

Про демонстративно-шантажний характер можуть свідчити наступні особливості: вибір безпечного для життя способу здійснення: приймання більших доз проносного з метою вмертвіння, порізи місць, де немає великих вен, здійснення спроби прямо на очах у кривдника або з розрахунками на надання допомоги, наявність рентних установок у предсуїцидальному періоді - "от не купите мені зараз же те- те й те- те, то я..." і т.д. А.Г. Абрумова приводить наступну класифікацію мотивів і приводів суїцидального вчинку, їх порядок відповідає послідовності зменшення їх ваги:

1. Сімейно-особисті конфлікти - несправедливе відношення з боку родичів й навколишніх, ревнощі, подружня зрада, розлучення, втрата значимої людини, перешкода до задоволення актуальної потреби в особистих контактах, незадоволеність поведінкою й особистими якостями значимих людей, самітність, невдала любов, нестача уваги й турботи з боку навколишніх, статева неспроможність.

2. Стан психічного здоров'я - реальні конфлікти в здоровіших осіб, патологічні мотивування.

3. Стан фізичного здоров'я - соматичні захворювання, фізичні страждання, каліцтво, ампутації.

4. Конфлікти, пов'язані з антисоціальною поведінкою суїциданта, - побоювання судової відповідальності, острах покарання або ганьби, самозасудження за поганий вчинок.

5. Конфлікти в професійній або навчальній сфері - неспроможність, невдачі в навчанні або на роботі, падіння престижу, втрата роботи, несправедливі вимоги при виконанні професійних або навчальних обов'язків.

6. Матеріально-побутові труднощі,

7. Інші мотиви й приводи.

Згідно з дослідженнями А.Г. Абрумовой і Е.М. Вроно, для підлітків із суїцидальною поведінкою характерні наступні риси: імпульсивність, эксплозивність, емоційна нестійкість,, підвищена сугестивність, несамостійність мислення. До числа найбільш частих причин суїциду серед підлітків А.Е. Личко відносить наступні: втрату коханої людину, стан перевтоми, ураження почуття власної гідності, руйнування захисних механізмів особистості в результаті алкоголізму, наркоманії й токсикоманії, ототожнення себе з людиною, що зробила самогубство (цим пояснюються епідемії самогубств підлітків після смерті естрадних співаків і так далі, зроблених таким же способом самогубство), різні афективні реакції по інших приводах.

Виділяють зовнішні й внутрішні по відношенню до людини фактори підвищеного суїцидного ризику.

Найбільш важливими зовнішніми особистісними факторами є: психічні розлади людину, суїцидальні висловлення, повторні суїцидальні дії в ранній постсуїцидальний період - до трьох місяців, підлітковий вік, екстремальні, особливо так звані маргінальні умови - тюремне ув'язнення, самітність, втрата сімейного й суспільного престижу, особливо престижу в. групі однолітків, конфліктні психотравмуючі ситуації, пияцтво й уживання наркотиків.

До внутрішніх особистісних, факторам відносять: акцентуації характеру (переважно эпілептоїдного, циклоїдного типів), знижену толерантність до емоційних навантажень, неповноцінність комунікативних контактів; неадекватність самооцінки особистісним можливостям, відсутність або: втрату установок, що визначають цінності життя.

Активною формою суїцидальної поведінки є суїцидальні задуми, і наміри.

Задуми містять у собі пророблення планів дії, пов'язаних з виконанням самогубства, продумується спосіб самогубства, час і місце здійснення.

Суїцидальні наміри характеризуються наявністю вольового початку, що спонукують до безпосереднього переходу від задуму до реалізації,

На думку Г.В. Акопова, існують дві форми суїцидальної поведінки, які виражені в структурі суїцидальних переживань. Це відношення по двох полярно протилежних цінностях: власного життя й власної смерті.

Відношення до життя в предсуїциді відбивається в чотирьох формах:

  • відчуття байдужності;

■ почуття жалю про своє існування;

  • переживання його тяжкості, нестерпності; " відраза до життя.

Відношення до смерті виступає у формах:

■ страх смерті, хоча й знижений у своїй інтенсивності;

■ відчуття байдужності;

■ почуття внутрішньої згоди на смерть;

• бажання смерті.

У структурі суїцидальних переживань виділені форми зустрічаються в різних комбінаціях, створюючи безліч індивідуальних варіантів.

До зовнішніх факторів, що формують суїцидальний намір, ставиться соціальна невпорядкованість, яка є як приводом для самогубства, так і передумовою.

До внутрішніх факторів відносять комплекс неповноцінності: важку хворобу, недбале поводження батьків, реальну або уявну невдачу, каліцтво і т.д.

Потрапляючи під дію зовнішніх і внутрішніх факторів, що формують суїцидальний намір, людина почуває сильне потрясіння, під впливом якого розвивається депресивний стан, широка гама негативних емоцій, що суттєво послабляє механізм психологічного захисту, здатність особистості протидіяти життєвим труднощам. Таким чином, однієї з основних причин самогубств є соціально-психологічна дезадаптація особистості. "Життя перестає прив'язувати до себе, як тільки зникає мета" - Іван Петрович Павлов.

Існують особистісні фактори, які перешкоджають суїцидальній поведінці. Це так звані антисуїцидальні фактори особистості. Під антисуїцидальними факторами особистості розуміють такі сформовані позитивні життєві установки, життєві позиції, комплекс особистісних особливостей людину й такі щиросердечні переживання, які перешкоджають здійсненню суїцидальних намірів.

До них відносяться глибока емоційна прихильність до значимих рідних і близьких; виражене почуття боргу, обов'язковості: концентрація уваги на стані власного здоров'я, острах заподіяння собі фізичного збитку; облік суспільної думки й уникання осуду з боку навколишніх; думки про ганебність самогубства й неприйняття суїцидальних моделей поведінки; думки про невикористані життєві можливості; наявність творчих, життєвих, сімейних і інших планів і задумів; наявність духовних, моральних і естетичних критеріїв у мисленні; психологічна гнучкість і адаптивність; уміння компенсувати негативні особисті переживання, використовувати власні методи зняття психічної напруженості; наявність актуальних життєвих цінностей і цілей, прояв інтересу до життя; рівень релігійності й острах гріха самогубства; планування свого найближчого майбутнього й перспектив життя, негативна проекція свого зовнішнього вигляду після самогубства.

Для того щоб сформувати антисуїцидальні установки в дитини, необхідно постійно спілкуватися з дитиною, не залишати її наодинці зі своїми думками, вселяти впевненість у своїх силах й можливості, вселяти оптимізм і надію, проявляти співчуття й розуміння, оточувати теплом і турботою, здійснювати контроль над поведінкою дитини, аналізувати його відносини з однолітками. Чим більшою кількістю антисуїцидальних життєстверджуючих факторів має людина, зокрема підліток, тим сильніше його психологічний захист і внутрішня упевненість у собі, тим міцніше його антисуїцидальний бар'єр. Існує таке поняття як суїцидальна погроза. У суспільстві розповсюджений міф про те, що ті, хто говорить про самогубство, ніколи його не зроблять. Однак уже було доведено, що така думка є небезпечною й помилковою, навпаки, багато з людей, які намагалися покінчити із собою, говорили про це, розкривали свої наміри, і спочатку їх погрози були несвідомим закликом про допомогу, захист і втручання. І якщо не перебував ніхто, хто дійсно міг зацікавлено допомогти, то людина вибирала час і спосіб самогубства. Коли в Америці різко виросли цифри статистики самогубств у метро, психологи стали з'ясовувати причину цього. Виявилося, що в стані депресії табличка "Виходу ні" відкладалася в підсвідомості людини й ставала останньою крапкою, що штовхає людину звести рахунки з життям. Тому скрізь таблички з написом "Виходу ні" замінили на таблички "Вихід поруч".

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]