55. Особливості конституційного статусу президента в парламентарній республіці

Конституційний статус глави держа­ви — це встановлена нормами консти­туції сукупність його функцій, повноважень і форм відповідальності. Незалежно від форми державного правління, формальних і реальних повноважень конституційний статус одноособового глави держави визначається низкою принци­пів, що відрізняють його від статусу інших вищих органів і посадо­вих осіб держави. У більшості випадків у сучасних республіках главою держави є президент. Оскільки президент обирається на загальнонародних виборах, або парламентом, або колегією виборників (за особливої виборчої процедури), він належить тією чи іншою мірою до пред­ставницьких органів державної влади. Президент є обраним представником народу (виборців), тобто є главою держави і має здійснювати управління державними органами влади і всім су­спільством. У різних державах - різний об'єм повноважень пре­зидента в системі вищих (найвищих) органів державної влади.

Президент належить до одноособових виборних представни­цьких органів державної влади. Він обирається на чотири-сім ро­ків. Нині посада президента існує в 150 країнах світу із 195 (за іншими даними - майже 200) суверенних держав. Вважається, що вперше інститут президента виник у США як результат прагнен­ня громадян до встановлення сильної демократичної державної влади, на відміну від монархічної форми правління. Так, у парламентських республіках президент є главою держави. Він має пра­во видавати декрети, які мають силу законів. Водночас усі його нор­мативні акти підлягають контрасигнуванню (підписанню) мініст­рами, а декрети і укази - главою уряду. Без такого погодження вони не мають юридичної сили. Президент має право вето на зако­ни, які приймаються парламентом, а також право розпускати обидві або одну палату парламенту в необхідних і передбачених конституцією випадках. Строк повноважень президента - сім ро­ків. У парламентській республіці домінуюче становище посідає уряд , який формується парламентом із пред­ставників партії, яка перемогла на виборах. Аналогічно обираєть­ся і президент. Кабінет міністрів і міністри в цілому не підпо­рядковані президентові, але тісно співробітничають із ним. Уряд повністю підпорядкований парламенту - представницьким зако­нодавчим органам влади, які мають найбільші повноваження серед вищих державних органів цих республік. Тому на вершині піраміди (ієрархії) державних органів влади перебувають парла­мент і уряд. За рішенням уряду і на підставі указу президента во­ни можуть розпустити парламент. Таким чином у парламентській республіці діє система стримувань і противаг, і жодна з гілок дер­жавної влади не може монополізувати або узурпувати державну владу. Компетенція — це сукупність встановлених функцій і повноважень органу державної влади, органу місцевого само­врядування або посадової особи щодо предметів їхнього відання. Повноваження, своєю чергою, — це юридично встановлені права та обов'язки. Відповідно, компетен­ція глави держави є сукупністю конституційно встановлених його функцій і повноважень. Встановлюючи компетенцію глави дер­жави, як і іншого органу влади чи посадової особи, конституції зазвичай не розмежовують функції і повноваження. Будемо ви­ходити з того, що функції визначають напрями, сфери дії глави держави, тоді як повноваження зазначають, що він може (права) або повинен (обов'язки) робити щодо предметів його відання.

Найзагальнішою і найпоширенішою функцією глави дер­жави є представницька. Полягає вона у тому, що глава держа­ви є символом національної єдності, уособлює державу в цілому і представляє її як усередині країни, так і в міжнародних відно­синах. Якщо парламент представляє законодавчу владу держави, уряд — виконавчу владу, верховний суд — судову владу, то глава держави за будь-якої форми правління представляє державу в ці­лому. Другою із загальних функцій глави держави є гарантування додержання конституції держави. Глава держави виступає га­рантом проголошених в конституції суверенітету, територіальної цілісності держави, прав і свобод людини і громадянина. Для цього він наділяється конституцією відповідними повноваженнями, зо­крема правом накладення вето на прийняті парламентом закони, скасування актів органів виконавчої влади у разі суперечності їх конституції, введення у разі необхідності в країні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, є верховним головнокомандува­чем збройних сил держави, здійснює керівництво у сферах націо­нальної безпеки і оборони країни тощо. Ще однією функцією глави держави є функція політичного арбітражу. Полягає вона у тому, що глава держави покликаний узгоджувати позиції різних політичних сил та органів державної влади і за необхідності бути примирювачем, посередником між ними. Функція політичного арбітражу випливає з конституційного принципу нейтральності глави держави і тією чи тією мірою при­таманна главі держави за будь-якої форми правління. Іноді вона пов'язується з функцією гарантування додержання конституції.

Як окрема функція глави держави функція політичного ар­бітражу безпосередньо закріплена тільки в конституціях деяких держав. Складовими законодавчої функції глави держави є його право законодавчої ініціативи, підписання та оприлюднення прийнятих парламентом законів, накладення на них вето, видання за певних умов (наприклад, в умовах надзвичайного або воєнного стану) нормативно-правових актів, що мають силу закону і навіть мо­жуть стояти над ним. Виконавчу функцію, як функцію управління державними справами, що реалізується на основі та на виконання прийня­тих парламентом законів, глава держави здійснює тією мірою, якою він причетний до виконавчої влади. Інститут глави держави найбільшою мірою ідентифікується саме з виконавчою владою. Функції глави держави реалізуються через його повноваження. Глава держави формально наділяється широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої і судової влади та зовнішньополітичної діяльності. Формальна й особливо реальна наявність у глави держави тих чи тих повноважень визначається передусім формою державного правління. У парламентарних республіках президент отримує мандат від парламенту і зазвичай не відіграє істотної ролі у державно­му керівництві суспільством. Він не має істотних повноважень, реальна виконавча і законодавча влада належить сформовано­му парламентом уряду, який через парламентську більшість, на яку він спирається, контролює роботу парламенту. Першою осо­бою в державі фактично є не глава держави, а прем'єр-міністр. Формально президент може наділятись широкими повноважен­нями, однак реальне користування ними контролюється урядом, оскільки акти президента підлягають контрасигнуванню прем'єр-міністром та/або міністром, сфери компетенції якого торкається акт глави держави.

56. Конституційний статус глави держави в у президентський республіці.

Конституційний статус глави держа­ви — це встановлена нормами консти­туції сукупність його функцій, повноважень і форм відповідальності. Незалежно від форми державного правління, формальних і реальних повноважень конституційний статус одноособового глави держави визначається низкою принци­пів, що відрізняють його від статусу інших вищих органів і посадо­вих осіб держави. У більшості випадків у сучасних республіках главою держави є президент. Оскільки президент обирається на загальнонародних виборах, або парламентом, або колегією виборників (за особливої виборчої процедури), він належить тією чи іншою мірою до пред­ставницьких органів державної влади. Президент є обраним представником народу (виборців), тобто є главою держави і має здійснювати управління державними органами влади і всім су­спільством. У різних державах - різний об'єм повноважень пре­зидента в системі вищих (найвищих) органів державної влади.

Президент належить до одноособових виборних представни­цьких органів державної влади. Він обирається на чотири-сім ро­ків. Нині посада президента існує в 150 країнах світу із 195 (за іншими даними - майже 200) суверенних держав. У президентській республіці президент є главою держави і по­сідає домінуюче або центральне місце в системі вищих держав­них органів влади. Він наділений широкими повноваженнями, оскільки є найвищою посадовою особою в державі, очолює уряд і є одночасно главою виконавчої влади, де сконцентровано ре­альну державну владу. Отже, фактично президент обіймає дві по­літичні державні посади - глави держави і керівника уряду (най­вищий орган виконавчої влади). Крім того, президент у такій республіці обирається народом або колегією виборників і відпо­відно належить до представницьких органів державної влади - до первинних державних органів. Він отримує вотум довір'я безпо­середньо від народу або виборців, а не від парламенту, як у пар­ламентській республіці. Таким чином президент має найбільші державні повноваження в ухваленні політичних і державних рі­шень у різних сферах. Він сам формує уряд із міністрів, але за погодженням сенату - «за порадою і за згодою». У більшості випадків він призначає державних чиновників, очолює весь державний апарат і армію. Президент має право видавати укази з різ­них питань державно-політичного життя. Будучи главою держави і керівником уряду, в якому всі міністри підпорядковані прези­дентові, він може оперативно впливати на всі економічні, політич­ні та інші проблеми у вирішенні питань внутрішньої та зовніш­ньої політики держави. Він бере безпосередню участь у законодавчому про­цесі та сам реалізує закони через виконавчі органи влади. Водно­час у президентських республіках існує система стримувань і противаг. Парламент може оголосити імпічмент президентові у випадках, передбачених конституцією та іншими законами. Отже, у таких республіках президент є основною фігурою в реа­лізації державної влади, у вирішенні основних завдань внутріш­ньої та зовнішньої політики. Він також несе всю повноту відпові­дальності за ухвалені державні рішення, за здійснення державної політики і в цілому підзвітний своїм виборцям, своєму народові. У кожній президентській республіці існують свої особливості функціонування державної влади, які неможливо викласти в цій праці, тому рекомендуємо звернутися до конституційного права інших держав, до історії держави і права. Компетенція — це сукупність встановлених функцій і повноважень органу державної влади, органу місцевого само­врядування або посадової особи щодо предметів їхнього відання. Повноваження, своєю чергою, — це юридично встановлені права та обов'язки. Відповідно, компетен­ція глави держави є сукупністю конституційно встановлених його функцій і повноважень. Встановлюючи компетенцію глави дер­жави, як і іншого органу влади чи посадової особи, конституції зазвичай не розмежовують функції і повноваження. Будемо ви­ходити з того, що функції визначають напрями, сфери дії глави держави, тоді як повноваження зазначають, що він може (права) або повинен (обов'язки) робити щодо предметів його відання.

Найзагальнішою і найпоширенішою функцією глави дер­жави є представницька. Полягає вона у тому, що глава держа­ви є символом національної єдності, уособлює державу в цілому і представляє її як усередині країни, так і в міжнародних відно­синах. Якщо парламент представляє законодавчу владу держави, уряд — виконавчу владу, верховний суд — судову владу, то глава держави за будь-якої форми правління представляє державу в ці­лому. Другою із загальних функцій глави держави є гарантування додержання конституції держави. Глава держави виступає га­рантом проголошених в конституції суверенітету, територіальної цілісності держави, прав і свобод людини і громадянина. Для цього він наділяється конституцією відповідними повноваженнями, зо­крема правом накладення вето на прийняті парламентом закони, скасування актів органів виконавчої влади у разі суперечності їх конституції, введення у разі необхідності в країні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, є верховним головнокомандува­чем збройних сил держави, здійснює керівництво у сферах націо­нальної безпеки і оборони країни тощо. Ще однією функцією глави держави є функція політичного арбітражу. Полягає вона у тому, що глава держави покликаний узгоджувати позиції різних політичних сил та органів державної влади і за необхідності бути примирювачем, посередником між ними. Функція політичного арбітражу випливає з конституційного принципу нейтральності глави держави і тією чи тією мірою при­таманна главі держави за будь-якої форми правління. Іноді вона пов'язується з функцією гарантування додержання конституції. Як окрема функція глави держави функція політичного ар­бітражу безпосередньо закріплена тільки в конституціях деяких держав. Відповідно до основних напрямів і сфер державної діяльнос­ті можна виокремити установчу, законодавчу, виконавчу, судову і зовнішньополітичну функції глави держави. Установча функ­ція глави держави полягає в тому, що він самостійно утворює інші державні органи або бере участь у формуванні таких органів (уряду, міністерств, державних комітетів, місцевих органів вико­навчої влади, судів тощо). Складовими законодавчої функції глави держави є його право законодавчої ініціативи, підписання та оприлюднення прийнятих парламентом законів, накладення на них вето, видання за певних умов (наприклад, в умовах надзвичайного або воєнного стану) нормативно-правових актів, що мають силу закону і навіть мо­жуть стояти над ним. Виконавчу функцію, як функцію управління державними справами, що реалізується на основі та на виконання прийня­тих парламентом законів, глава держави здійснює тією мірою, якою він причетний до виконавчої влади. Інститут глави держави найбільшою мірою ідентифікується саме з виконавчою владою. Найповніше виконавча функція глави держави виявляється у пре­зидентській республіці, де президент очолює виконавчу владу.

Глава держави певною мірою причетний до здійснення судової влади, у чому виявляється його судова функція. Головним у зо­внішньополітичній функції глави держави є те, що він представ­ляє державу у міжнародних відносинах. Функції глави держави реалізуються через його повноваження. Глава держави формально наділяється широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої і судової влади та зовнішньополітичної діяльності. Формальна й особливо реальна наявність у глави держави тих чи тих повноважень визначається передусім формою державного правління. У президентських республіках президент отримує свій мандат від виборчого корпусу і завжди наділений широкими і реальними владними повноваженнями. Він водночас є главою держави і главою виконавчої влади, однак не має значних повноважень щодо впли­ву на парламент і законодавчий процес, що випливає з вимог жор­сткого поділу влади, на якому ґрунтується ця форма правління. Найважливішим засобом впливу президента на парламент у президентській республіці є його щорічні і позачергові послан­ня до парламенту з питань внутрішнього і зовнішнього стано­вища держави. Послання зачитуються на засіданні парламенту, як правило, особисто президентом. Іноді послання у письмовому вигляді подаються до парламенту, де оголошуються посадовими особами палат. Формально послання президента парламенту мають суто інфор­маційний характер — вони зазвичай не підлягають обговорен­ню і по них не приймаються рішення. Фактично зміст послання сприймається парламентом як законодавча програма виконавчої влади і реалізується через прийняття відповідних законів, найпо­вніше — тоді, коли президент і парламентська більшість пред­ставляють одну політичну партію. Особливо широко послання президента парламенту використовуються у США, де відомі кіль­ка їх різновидів: послання про стан союзу (федерації), послання про бюджет, послання про економічний стан та ін. Наділення глави держави за президентської форми республікан­ського правління правом законодавчої ініціативи і розпуску пар­ламенту означає зміщення балансу повноважень у системі поділу влади на користь виконавчої влади і створення можливостей для авторитарного політичного режиму, що нерідко перетворюються на реальність. Такі режими встановилися, зокрема, у колишніх радян­ських республіках, які після набуття незалежності обрали прези­дентську або президентсько-парламентарну форму правління.