Підходи:

Ціннісний – В.Парето – пояснює існування еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелект., психолог., мор., організат. та ін. рис, які забезпечують їм переважання над іншими. Еліта таким чином видаєься за найціннішу частину суспільства, панівне становище якої відповідає його інтересам. Формування еліт є наслідком не боротьби за владу, а природного відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність випливає з рівності можливостей людей і не суперечить суч. демократії. Соц. рівність треба розуміти як рівність можливостей, а не соц. статусу. Еліта має бути взірцем і викликати до себе повагу. Справжя еліта не владарює, а керує масами.

Цінінсний підхід критикують за перебільшення значення психолог. чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку мас, цинічне ставлення до боротьби за владу. Опоненти говорять, що немає підстав вважати найкращою частиною суспільства – це часто цинічні, користолюбні. Якщо вважають, що політика – брудна справа, то чи може заняття цією справою формувати кращих людей?

Функціональинй, або організаційний – Г.Моска, Р.Міхельс – пояснює існування політ. еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Закон поділу праці вимагає профес. заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політично пасивні. Їхні головні інтереси звичайно лежать поза сферою політики. Висока сусп. значущість управлінь. праці зумовлює і особливий соц. статус тих, хто її виконує - високий рівень матер. стимулювання, наданням різних привілеїв.

Опоненти докоряють за абсолютизацію формальних механізмів влади та відхід від аналізу її соц.-класової природи. Гостра полеміка – еліта позакласова соц. група, яка виражає інтереси суспільства вцілому, або ж це верхівка пануючого класу, що ставить цей клас у привілейоване становище

Елітарні концепції:

Спільне в теоріях: визнання еліти як правлячої меншості, що має перевагу над більшістю завдяки своєму багатству, соц. престижу, компетентності, політ. активності і здатності відтворювати себе через механізми соціалізації (сім. виховання та елітарну освіту)

1. моністична (В.Парето, Р. Мілс, П. Бірнбаум) - прихильники моністичного підходу наголошують на її однорідності, замкнутості, горизонт. мобільності (переміщення можливе лише в межах елітних груп) та непідконтрорльності з боку більшості навіть при дем. інститутах;

П.Бірнбаум – фр. суспільство. Еліта є закритою соц. групою, яка передає своє становище із покоління в покоління, через механізм соціалізації –

сім. виховання та систему сер. і вищої освіти.

2. плюралістична - в суспільстві існують багато політ. еліт, які змагаються між собою за владу.

прихильники плюралістичного підходу – дем. механізми влади забезпечуюиь конкуренцію і тим самим доступ до неї представників ін. соц. верств. Така конкуренція між елітами дає змогу різним соц. групам впливати на процес прийняття рішень, оскільки можуть вибирати еліту, яка краще врахує їх інтереси

Р.Даль. Еліта проходить шлях від абсолютної олігархії до функціоналної поліархії.

3 періоди владної трансформації протягом століття, при яких змінюють одна одну різні еліти:

1. період патриціїв, коли керують авторитетні і багаті люди;

2. період підприємців, коли управління здійснють керівники вел. бізнесу, котрі мають гроші, але не мають високого престижу;

3. період “екс-плебеїв”, коли керують вихідці із нищих верств населення, переважно етн. меншин, істотними рисами яких є не багатство, а високий соц. престиж і популярність.

Принципи функціонування поліархії:

1. розподіл сфер впливу між елітами, при якому багаті люди здебільшого займаться економікою і мало втручаються в політику, а менш забезпечені групи користуються підтримкою з боку обраних ними політ. лідерів;

2. наданні офіційного характеру виборчим торгам, де основне рішення влади приймається як результат угоди між зацікавленими групами, що одночасно є суперниками і спільниками;

3. здібності і популярність політ. лідера, що забезпечує йому перевагу над представниками інших політ. угруповань

Р.Арон серед правлячої меншості виділяє:

1. політики, що ведуть між собою політ. змагання;

2. вищі адм. кадри та військове керівництво;

3. лідери гром. орагнізацій;

4. керівники держ. та приватних підприємств;

5. представники вищого духовенства;

6. діячі науки та ін.

вважає, що чіткого розмежування між цими групами немає, можливий взаємний перехід між ними або навіть одночасне перебування у багатьох з них.

Поліархія є невідємною рисою демократії як своєрідного результату суперництва різних правлячих груп між собою.

макіавеллістська школа – визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділу на творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини й суспільства.