Класифікація ринків

1. За територіальною ознакою: місцевий, національний, світовий.

2. За чинним законодавством: легальний (офіційний), нелегальний (тіньовий).

3. За типом конкуренції: досконала конкуренція, недосконала конкуренція (монополістична конкуренція, олігополія, чиста монополія).

4. За об’єктом купівлі-продажу:

- фінансовий ринок: ринок цінних паперів, ринок капіталів, ринок грошей, валютний ринок;

- товарний ринок: ринок споживчих товарів, ринок послуг, ринок засобів виробництва, ринок інформації, ринок технологій;

- ринок праці.

Невід’ємним елементом ринкової економіки є ринкова інфраструктура.

Економічні агенти здійснюють зв’язки один з одним за допомогою економічних благ. Рух їх створює своєрідний кругообіг.

Економічний кругообіг – це круговий рух реальних економічних благ, яке супроводжується зустрічним потоком грошових доходів та видатків.

Основними суб’єктами ринкової економіки являються домогосподарства та фірми. Домогосподарства пред’являють попит на споживчі товари та послуги, і є одночасно постачальниками економічних ресурсів. Фірми пред’являють попит на ресурси пропонуючи , в свою чергу, споживчі товари та послуги. Поведінку основних економічних агентів можна відобразити простою моделлю кругообігу, яку можна доповнити включенням державного сектору та сектору закордон.

Змістовий модуль 2.

Серцевину ринкового механізму становить ціновий механізм (механізм утворення ринкової ціни).

Ціна – це кількість того, що потрібно віддати, щоб отримати одиницю жаданого товару чи послуги. Звичайно, ціни товарів вимірюються в певній сумі грошей. Функції ціни і засоби їхньої реалізації різняться в залежності від природи того економічного середовища у якому вони діють у цілому. Ціна в широкому розуміння виконує такі основні функції: вимірювальна; сумірна; облікова; засіб розподілу; сигнальна (інформаційна); стимулююча; соціальна; зовнішньоекономічна.

Виконання цих функцій потребує, щоб ціни були забезпечені вільним рухом. А така воля досягається лише при відсутності інфляції й монополізму.

Попит – це платоспроможна потреба покупця в даному товарі чи послузі при даній ціні. Найбільш важливою змінною, яка визначає кількість будь-якого добра, вважається ціна цього добра. Таким чином функція попиту буде мати вигляд:

D = f (P)

Р Р

а) б)

D D

Q Q

Рисунок 1 – Крива ринкового попиту

Крива попиту звичайно є спадною і у більшості випадків – нелінійною (рис. 6.1 (а)). Для аналітичних цілей, як правило, використовують лінійну функцію попиту (рис. 6.1 (б)).

Лінійна функція попиту описується рівнянням:

Q_d = а – b·* Р,

де а і b – константи.

Закон попиту стверджує, що за інших рівних умов, кількість продукту, який бажають та мають можливість придбати споживачі, змінюється у зворотній залежності щодо ціни на даний продукт.

Крива попиту – це крива, що показує, яку кількість економічного блага готові придбати покупці за різними цінами у даний момент часу (рис. 6.1).

Аналізуючи ринкову ситуацію, потрібно відрізняти попит індивідуальний, який відображає поведінку окремого споживача, та ринковий – реакція усієї сукупності на даному ринку.

Ринковий попит – це попит, який визначається як загальна сума усіх індивідуальних попитів при кожному значенні ціни.

Крива ринкового попиту – це крива, яка визначається сумою індивідуальних попитів при кожній ціні.

Кількість продукту, який споживачі згодні придбати по даній ціні є величиною або обсягом попиту.

На попит та величину попиту впливають нецінові та цінові чинники.

Пропозиція (S) – це готовність фірм, виробників та продавців товарів пред’являти на ринок певну кількість товарів по даній ціні.

Ціна й кількість товарів тут змінюються та взаємодіють в одному напрямку: підвищення ціни викликає збільшення кількості товарів, які пропонуються для продажу. І навпаки.

Прямо пропорційна залежність між ціною й обсягом товарів називається законом пропозиції.

Крива пропозиції – це крива, що показує, яку кількість економічного блага готові продати виробники за різними цінами у даний момент часу (рис. 6.2).

Крива на рис. 6.2 (а) є висхідною і нелінійною. Для аналітичних цілей, як правило застосовується лінійна крива пропозиції (рис. 6.2 (б)).

Лінійна функція пропозиції описується рівнянням:

Q_S = - с + d·* P

Кут нахилу кривої пропозиції та її положення визначаються витратами виробництва товару.

Р а) S Р б)

Р ₁ В S

Р₂ А

Q₂ Q ₁ Q Q

Рисунок 2 – Крива ринкової пропозиції

На пропозицію та величину пропозиції впливають нецінові та цінові чинники.

Встановлення рівноважної ціни (рис.6.3) відбувається на конкурентному ринку під впливом загальних тенденцій і специфічних особливостей як попиту так і пропозиції.

Рівноважна ринкова ціна – це ціна, при якій по кожному даному товару немає ні надлишків ні дефіциту. Вона встановлюється у результаті рівності обсягу попиту й обсягу пропозиції як грошовий еквівалент строго визначеної кількості товару.

Р надлишок

Р ₂ S

Е

Р _Е

Р ₁ дефіцит D

Q_D2 Q_S1 Q_Е Q_D1 Q_S2 Q

Рисунок3 – Взаємодія ринкового попиту та пропозиції

Точка Е – це точка рівноваги попиту та пропозиції, яка визначає рівень ринкової ціни, або “ціна рівноваги” та “рівноважний обсяг”.

Якщо ринкова ціна буде нижчою за ціну рівноваги, то обсяг пропозиції буде менше обсягу попиту, на ринку таким чином буде явна нестача або дефіцит товару (надлишок попиту). І навпаки, якщо ринкова ціна буде більшою за рівноважну, то обсяг пропозиції буде більшим за обсяг попиту і на ринку з’являється надлишок пропозиції.

Таким чином лише в точці рівноваги Е ринок збалансований, ні в кого з ринкових агентів немає стимулів щодо зміни ситуації. Це означає, що ринкова рівновага має властивість стабільності.

Зміна ринкового попиту або пропозиції призводить також до зміни рівноваги (рис. 6.4 та рис. 6.5).

Якщо попит зростає і не змінюється пропозиція, то встановлюється новий, більш високий рівень рівноважної ціни і новий, більший обсяг товарів. І навпаки.

Р D₂ S

Р₂ Е₂

Р_Е Е

Р₁ Е₁

D₁ D

Q₁ Q_Е Q₂ Q

Рисунок 4 – Зміна ринкової рівноваги при зміні в попиті товару

При зміні пропозиції й незмінності попиту буде встановлюватися також новий рівень рівноваги. Зростання пропозиції дає нову точку більш низької ціни рівноваги при зростаючій кількості товарів. І навпаки.

Р S₂ S

Р₂ Е₂

Е S₁

Р_Е

Р₁ Е₁

D

Q₂ Q_Е Q₁ Q

Рисунок 5 – Зміна ринкової рівноваги під впливом змін в пропозиції товарів

Еластичність попиту відносно ціни або цінова еластичність попиту показує наскільки зміниться обсяг попиту залежно від зміни ціни.

При визначені рівня еластичності попиту практичне значення мають не абсолютні величини, а відносні. Тому цінова еластичність попиту визначається за формулою:

Е_dp = відсоткова зміна обсягу попиту / відсоткова зміна ціни

Е_dp = ΔQ_D (%) / ΔP (%)

Розрізняють наступні типи еластичності:

Одиночна еластичність, коли на кожний відсоток зміни ціни обсяг попиту змінюється відповідно на 1% (Е_{d p}= 1).

Еластичний попит, коли обсяг попиту у відсотках змінюється швидше, ніж змінюється ціна у % (Е_{d p} > 1). Якщо зміна ціни на 1% викликає зміну обсягу попиту більше ніж на 1%. Еластичний попит характерний для товарів тривалого користування; товарам, які мають багато замінників; або які займають значну частку у бюджеті споживача.

Нееластичний попит, коли обсяг попиту у % змінюються повільніше ніж змінюються ціна у % (Е_{d p} < 1). Якщо зміна ціни на 1% викликає зміну обсягу попиту менше ніж на 1%. Нееластичний попит притаманний необхідним і незмінним товарам; товарам повсякденного споживання; товарам низькою часткою у витратах споживача.

Досконало нееластичний попит, коли обсяг попиту не змінюється при любій зміні ціни. Крива попиту матиме вигляд вертикальної лінії. Зміна цін не впливає на зміну обсягу попиту при реалізації життєво важливих лік для певної групи хворих (інсулін) Е_{d p} = 0.

Досконало еластичний попит, коли обсяг попиту може змінюватися до нескінченності при незначній зміні ціни. Крива попиту матиме вигляд горизонтальної лінії. Таке можливо на досконало конкурентному ринку або в умовах інфляції при незначному знижені ціни або при очікуванні її підвищенні споживач отоварює свої грошові доходи, щоб зберегти їх від знецінення, вкладаючи в матеріальні цінності (Е_{d p} = ∞).

Фактори цінової еластичності попиту: важливість товару для споживача; рівень замінності товару; питома вага товару в доході споживачів; фактор часу; розміри запасів.

Треба відмітити, що цінова еластичність попиту впливає на обсяг загальної виручки від продажу даної кількості товару.

Поняття еластичності пропозиції характеризує відносна зміна цін товарів та їх реалізованої кількості.

Е_{s p} = ΔQ_S (%) / ΔP (%)

Інтенсивність цих змін також різна і на практиці можуть мати місце наступні ситуації:

1) при еластичній пропозиції зі зміною ціни на 1% кількість товарів змінюється більш ніж на 1%;

2) при нееластичній пропозиції зі зміною ціни на 1% кількість товарів змінюється менше ніж на 1%;

3) одиночно еластична пропозиція має місце однакова зміна ціни та кількості товару до продажу.

Фактори, які впливають на еластичність пропозиції: можливість заміщення факторів виробництва; фактор часу.

Фактор часу відіграє важливу роль у визначенні цінової еластичності пропозиції. Чим довший період часу, який може бути використаний для зміни обсягу пропозиції, тим більша її еластичність.

Поведінка споживачів – це процес формування попиту споживачів, які здійснюють вибір товарів з урахуванням цін і особистого бюджету.

Поведінка споживачів, їх вибір у світі товарів має суто індивідуальний характер. Кожний покупець керується своїми смаками, відношенням до моди, дизайну товарів та іншими суб’єктивними перевагами.

Мотиви поведінки споживача можна описати наступним чином: розумна поведінка, переваги, бюджетне обмеження, ціни .

Мета споживача в будь-якій економічній системі зводиться до відтворення та розвитку своєї повноцінної життєдіяльності на основі споживання певної сукупності благ та послуг. Деякий позитивний результат, який споживач отримує у процесі споживання благ має назву корисності.

Проблема виміру корисності – одна з самих складних в економічній теорії. В минулому для зручності дослідження економісти намагалися здійснювати кількісну оцінку корисності і використовували для цього спеціальні одиниці виміру (ютілі). Такий підхід до виміру корисності отримав назву кількісного (кардиналістського) підходу.

Економічна теорія виходить з того, що між корисністю та кількістю спожитих благ існує певний функціональний зв’язок. Його відображає функція корисності, як співвідношення між обсягами спожитих товарів та послуг і рівнем корисності, якого досяг споживач:

U = f (Q _x ; Q _y ;…..;Q _z )

Для виміру корисності представники кардиналістського підходу використовували показники загальної та граничної корисності.

Зараз частіше йде мова не про вимір, а про оцінку корисності. Якщо споживач не може здійснити кількісний вимір корисності, то він завжди може порівняти отриману корисність двох наборів благ і визначити, що перший для нього більш корисний ніж другий. Цей підхід має назву порядкового (ординалістського), він вважається основним при аналізі поведінки споживача і використовує аналіз кривих байдужості та бюджетної лінії.

Під впливом закону спадної граничної корисності формується вибір споживача. Кожний споживач прагне забезпечити собі максимальний рівень корисності. Він повинен розподілити свої обмежені можливості між декількома благами таким чином, щоб отримати максимум задоволення. Максимум сукупної корисності при даному бюджеті й цінах досягається у випадку стану рівноваги.

Для визначення стану рівноваги споживача потрібно поєднати бюджетну лінію та карту байдужості. Карта байдужості – засіб відображення переваг споживача, що відповідають різним рівням задоволення його переваг.

Максимізація корисності і рівновага споживача досягається в точці Е, де крива байдужості торкається лінії бюджетних обмежень. В цій точці нахил кривої байдужості та нахил бюджетної лінії однакові (співпадають).

Q _Y І U₃

Е

U₂

U₁

Q_X

Рисунок 1 – Визначення оптимуму споживача

За кардиналістським принципом оптимум споживача досягається, коли доход розподілений таким чином, щоб для усіх куплених товарів мало місце рівняння:

MU₁ / P₁ = MU₂ / P₂ = ……= MU_N / P_N

Це твердження має назву другого закону Госсена. Воно стверджує, що при оптимумі споживача рівень корисності, який отримується від витраченої останньої грошової одиниці, однаковий для усіх куплених товарів. В цьому і полягає сутність еквімаржинального принципу.

На поведінку споживача та формування його попиту на певний товар впливають ефекти доходу та заміщення.

Збільшення попиту, викликане тим, що товари, які стали більш дешевими відтісняють більш дорожчі замінники називається ефектом заміщення.

Ефект заміщення – це ефект, який вказує на те, що споживач у процесі споживання заміщує товаром, що став дешевше, інші більш дорогі товари.

Зміна ціни має своїм слідством ще один ефект: зміна реального доходу споживача, тобто кількості благ та послуг, які він може придбати. Якщо ціна будь-якого товару зі споживчого набору знизилась, то за умови, що номінальний дохід та ціни інших товарів залишаються незмінними, це буде означати фактичне зростання реального доходу.

Таким чином, якщо зміна ціни змінює реальний дохід споживача, а це, в свою чергу, змінює попит, то має місце ефект доходу.

Обидва ефекти – заміщення та доходу – мають достатній вплив на формування попиту. Але напрямок їх дії може бути різним. В залежності від особливостей різних груп товарів ефекти можуть діяти як в одному напрямку, збільшуючи або зменшуючи попит, так і в протилежному.

Якщо мова йде про нормальні товари, тобто ті які мають достатньо високу ступінь корисності та потреба в яких не насичена, споживач реагує на зміну цін зміною попиту в протилежному напрямку. Обидва ефекти діють в одному напрямку, тобто виграш від зниження ціни направляється на купівлю цього товару, ціна на який знизилась.

Але існує група товарів низької якості, від споживання яких, як правило, відмовляються по ступені зростання доходів (негативний ефект доходу). Якщо знизилась ціна на певний товар, то наслідком може бути не збільшення його споживання, як того потребує ефект заміщення, а використання доходу, який збільшився, на високоякісну продукцію. В даному випадку, ефекти заміщення та доходу діють у протилежному напрямку.

Однак можлива достатньо стабільна ситуація, коли негативний ефект доходу сильніше ніж ефект заміщення. В даному випадку, має місце “Парадокс Гіффена”. Він представляє не дуже розповсюджену, але реальну ситуацію, коли із зростанням ціни товару обсяг попиту на нього зростає, а крива попиту відображає позитивне значення функції попиту.

Таку ж форму крива буде мати і у випадку, якщо споживачі збільшують купівлі ексклюзивних коштовних товарів, підтримуючи свій престиж – “ефект Веблена”. З іншого боку, деякі споживачі можуть скорочувати свій попит на товар при знижені ціни на нього, так як даний товар став більш доступним, масштаби його споживання зростають, а дана категорія споживачів не хоче бути “як усі” - “ефект снобізму”.

Підприємництво можна визначити як уміння починати й вести справу, генерувати і використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, долати протидію середовища тощо.

Різні форми підприємництва мають свої особливості. Але загальним для всіх є ініціатива, прагнення отримати вигоду, вміння ризикувати. Чималу роль у підприємництві відіграють і психологічні мотивації економічної діяльності.

Сутність підприємницької діяльності розкривається через її функції:

- підприємець бере на себе ініціативу об’єднання факторів виробництва в єдиний процес виробництва товарів та послуг із метою отримання прибутку;

- підприємець – організатор виробництва, який настроює та задає певний тон діяльності фірми, визначає стратегію та тактику поведінки фірми і приймає на себе відповідальність за успіхи їх проведення;

- підприємець – це новатор, який впроваджує на комерційній основі нові продукти, нові технології, нові форми організації діла і т.п.;

- підприємець – це людина, яка не боїться ризику і свідомо йде на нього заради досягнення цілей бізнесу.

Підприємництво може розвиватися лише у певному економічному середовищі.

Підприємництво здійснюється як в індивідуальній, так і в колективній формі.

Індивідуальна – означає здійснення її громадянами, тобто фізичними особами, “своєї волі і у своїх інтересах”, громадянами, які “вільні у своїх правах та обов’язках на основі договору”.

Колективна – визначає межі й процедури, окреслені більш суворо (здійснюється на основі і в межах тих задач, які відображені в установчих документах і статуті відповідних форм підприємств).

Економіка будь-якої країни представляє собою діяльність великої кількості господарюючих суб’єктів, які створюють різноманітні товари та послуги.

Підприємство – це самостійно господарюючий суб’єкт, утворений підприємцем або об’єднанням підприємців для виробництва продукції, виконання робіт та послуг із метою задоволення суспільних потреб та отримання прибутку.

Класифікація підприємств.

1. За сферами діяльності.

- матеріальне виробництво;

- нематеріальне виробництво;

- підприємства посередники.

2. За кількістю видів виробленої продукції.

- спеціалізовані – які випускають обмежену кількість товарів;

- багатопрофільні – які виробляють різну продукцію.

3. В залежності від розмірів підприємства.

- крупні (більш 500 чоловік);

- середні (до 500 чоловік);

- малі (до 100 чоловік).

На сучасному етапі активно використовується таке поняття як “фірма”. “Фірма” і “підприємство” кардинально різні категорії економічної науки, хоча в літературі вони тотожні.

Під підприємством слід розуміти певний виробничо-технічний комплекс, який використовується для виробництва товарів та послуг в любій галузі національної економіки.

Фірма – це організаційно-економічна, суспільна, підприємницька форма виробництва. У складі фірми може бути одне чи декілька підприємств.

У світовій практиці використовуються різні організаційно-правові форми підприємства, які визначаються національними законодавством країни.

“Правова форма” – це комплекс правових норм, який визначає відносини учасників підприємства з усім навколишнім світом.

На сьогоднішній день існують такі організаційно-правові форми підприємства:

- державні підприємства (бюджетні підприємства, державні корпорації, змішані компанії);

- приватні підприємства;

- товариства;

- акціонерні суспільства або товариства.

У будь-якому процесі виробництва незалежно від його суспільної форми беруть участь матеріальний і речовий фактори виробництва – засоби виробництва та люди.

Фактори, що перебувають у власності або розпорядженні підприємства і служать матеріальною основою його виробничої діяльності називаються виробничими фондами.

Капітал завжди треба розглядати у русі.

Формула кругообігу капіталу:

Г – Т (РС та ЗВ)……В……Т * – Г ’

1стадія: Г – Т ( РС та ЗВ ) – капітал у грошовій формі і знаходиться у сфері обігу. Тут готуються умови для виробництва.

2 стадія: ..… В….. – стадія виробництва (капітал у продуктивній формі). Робоча сила та засоби виробництва, поєднуючись, стають факторами виробництва і споживаються. У результаті виготовляються нові товари Т*, вартість яких більша вартості вжитих факторів виробництва. Функція продуктивної форми капіталу – виробництво вартості і прибутку.

3 стадія: Т* - Г’ – стадія обігу (продаж). Капітал приймає товарну форму і функціонує для реалізації прибутку.

Кругообіг – круговий рух виробничих фондів, у процесі якого вони проходять три стадії, набувають трьох форм і у кожній з них виконують відповідну функцію.

Оборот капіталу – кругообіг, взятий не як окремий акт, а як процес, що постійно відновлюється. Він характеризується швидкістю і часом обороту.

Час обороту – це час від моменту авансування фондів у грошовій формі до моменту повернення їх у тій же формі.

Час обороту = час виробництва + час обігу.

Час виробництва включає: робочий період (обробка предметів праці); час природних процесів, потрібних для зміни властивостей виробу; перерви в обробці між операціями, час перебування на складах як виробничих запасів.

Час обігу: час перебування готової продукції у виробника, час перебування товарів як відвантажених, але не оплачених; час купівлі нових засобів виробництва; час перебування грошей на рахунку в банку і в касі підприємства з моменту реалізації продукції до моменту видачі зарплати.

Швидкість обороту капіталу (кількість обертів на рік): n = О / о,

де О – 12 місяців або 365 днів; о – час обігу фондів.

Продуктивна частина виробничих фондів, яка функціонує у сфері виробництва, поділяється на основні й оборотні виробничі фонди.

Основний капітал – та частина продуктивного капіталу, яка складається з засобів праці і переносить свою вартість на продукт частинами, протягом кількох циклів виробництва в міру зношування.

Основний капітал фізично і морально зношується. Фізичне зношування – поступова втрата вартості в міру втрати споживної вартості до самої непридатності.

Амортизація – процес поступового перенесення вартості основних фондів на готовий продукт в міру фізичного зношування. Після реалізації продукції перенесена на неї вартість основного капіталу повертається підприємцю і нагромаджується у грошовій формі у вигляді амортизаційного фонду.

Моральне зношування – втрата основними фондами частини вартості в результаті технічного прогресу.

Моральне зношування 1 роду – знецінення основних фондів без втрати споживної вартості під впливом технічного прогресу.

Моральне зношування 2 роду – повна втрата вартості і споживної вартості машин у результаті НТП.

Оборотний капітал – та частина продуктивного капіталу, яка складається з предметів праці (сировина, паливо, допоміжні матеріали) і фонду зарплати.

Предмети праці у процесі виробництва втрачають свою натуральну форму, а їхня вартість відразу переноситься на продукт і після його продажу повертається до підприємця протягом одного циклу.

Робоча сила свою вартість на продукт не переносить, вона створює нову вартість. Після реалізації продукту підприємець одержує у вигляді грошей еквівалент вартості РС, яка сплачується як зарплата. Отже, спосіб обороту вартості РС такий же, як і предметів праці.

Управління в широкому розумінні являє собою особливий вид діяльності, який здатний перетворити неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу. Здійснити це можна лише через процес планування, організації, мотивації та контролю спільних дій.

Система управління як сфера суспільної практики включає чотири головні групи елементів: механізм управління, структуру управління, процес управління, розвиток управління.

Механізм управління будується на таких фундаментальних елементах: принципи, цілі, функції і методи управління.

Структура управління включає такі елементи, як організаційна структура, кадри і технічні засоби управління. Структура являє собою статичну характеристику системи управління.

Процес управління – це динамічна характеристика системи управління. Він включає взаємодію елементів структури з метою прийняття рішень. Визначення технології і процедур роботи, організації праці робітників управління тощо.

Розвиток системи управління - обов’язковий компонент її функціонування. Він реалізується через механізм, який має змістовну, організаційну та процедурну сторони.

Аналіз теорії та практики управління дає можливість зробити висновок, що узагальненням практики раціонального управління комерційними організаціями є менеджмент.

Головним завданням менеджменту є координація та організація діяльності колективів на основі врахування об’єктивних законів та закономірностей (тобто управління на науковій основі).

В цілому сучасний менеджмент характеризується:

- всебічним дослідженням факторів успішної діяльності;

- орієнтацією управління на досягнення стабільних успішних результатів;

- розвиненою теорією та практикою маркетингу;

- розробкою ефективних технологій прийняття рішень;

- широким застосуванням математичних методів і досягнень інформатики в управлінні на базі ПЕОМ;

- активною участю персоналу в управлінні.

Для ефективного функціонування підприємства необхідно планувати його діяльність. Великі підприємства частіш за все використовують систему перспективного та оперативного планування. Відносно невеликі фірми, особливо ті, що тільки розпочинають свою діяльність, будують її на основі так званих бізнес-планів.

Бізнес-план являє собою аналітичний документ прогнозного типу, змістом якого є всебічне обґрунтування цілей, шляхів, засобів та результатів підприємницької діяльності. Тобто він повинен характеризувати існуючий потенціал фірми та перспективи її розвитку. Форма й обсяги цього документу залежать від мети його розробки та використання. Але обов’язково він містить розділи, присвячені товару фірми, її ринку, конкурентам, маркетингу, виробництву, управлінню та фінансам.

Щоб заінтересувати споживача, необхідно гнучко й оперативно реагувати на його потреби, поліпшувати сервіс, підвищувати якість товару, надавати інші послуги. Споживача дедалі більшою мірою цікавить не стільки ціна, скільки якість товару, його післяпродажна експлуатація та обслуговування.

Маркетинг – це комплекс взаємопов’язаних і науково обґрунтованих форм і методів господарювання в умовах ринкової економіки, що охоплюють всі стадії руху товару, починаючи з вивчення потреб і попиту, виробництва товарів і надання послуг різного роду, доведення їх до кінцевого споживача і закінчуючи організацією післяпродажного обслуговування (аж до утилізації).

Принципи маркетингової діяльності:

1) всебічне і глибоке пізнання ринку, зростаючих запитів споживачів;

2) пристосування до ринку, випуск товарів, що відповідають попиту;

3) вплив на ринок, активне формування попиту (через рекламу, виготовлення нових товарів, “створення” споживачів).

Маркетингове дослідження ринку означає, насамперед, визначення об’єктивних економічних тенденцій його розвитку: попиту, пропозиції, ціни, конкуренції та ін. Систематичне проведення досліджень має істотне значення, бо підприємство при цьому одержує можливість оперативно змінювати свою політику у разі відповідних змін в основних факторах, що визначають попит. Водночас багато ситуацій маркетингу своєрідні (наприклад, надходження на ринок нового товару), що вимагає проведення окремих спеціальних досліджень.

Можна виділити такі основні етапи дослідження маркетингу:

1) обґрунтування необхідності проведення дослідження;

2) аналіз факторів, що обумовили потребу в інформації, і формулювання проблеми;

3) чітке формулювання мети дослідження;

4) визначення необхідних вихідних даних, методів їх збору та видів аналізу, які необхідно провести;

5) збір даних (складання плану вибіркового обстеження, збір даних з другорядних джерел інформації – публікації в пресі та звітність підприємства, а також з первинних джерел – на місцях, шляхом особистих опитувань, анкет);

6) систематизація та аналіз даних;

7) інтерпретація результатів та формулювання висновків;

8) підготовка звіту про результати дослідження;

9) аналіз прийнятих на основі дослідження заходів.

Одержавши необхідні дані, можна розробити детальний план із зазначенням видів інформації та джерел її одержання і скласти програму дослідження.

Витрати виробництва – важлива категорія економічної теорії. Її задача визначити величину та структуру витрат фірми на виробництво продукції, яка б забезпечила підприємству стабільний розвиток.

Витратами називаються грошовий вираз використання виробничих ресурсів, в результаті якого здійснюється виробництво та реалізація продукції.

Існує декілька підходів до розглядання витрат виробництва.

По-перше, витрати виробництва з позиції соціально-економічних відносин поділяються на витрати суспільства та витрати підприємства.

По-друге, існують так звані економічний та бухгалтерський підходи до визначення витрат виробництва.

Бухгалтерський підхід базується на аналізі фінансового балансу фірми, тобто з точки зору оцінки активу й пасиву, який дозволяє оцінити ефективність діяльності фірми лише за минулий період.

Економічне розуміння витрат виробництва базується на фактах рідкісності ресурсів і можливості їх альтернативного використання.

Економічні витрати будь-якого ресурсу, який обрали для виробництва товару, дорівнюють його вартості при найкращому з усіх можливих варіантів використання.

Іншими словами, економічні витрати – це витрати, які фірма зобов’язана зробити, або ті доходи, які фірма забезпечує постачальнику ресурсів для того, щоб вилучити ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах.

Вони поділяються на наявні та неявні.

Економісти вважають витратами усі платежі – зовнішні та внутрішні, включаючи в останні й нормальний прибуток, - необхідний для того, щоб залучати та утримувати ресурси в межах даного напрямку діяльності.

Найбільш практичне значення має ділення витрат на постійні та змінні.

Постійні витрати (FC) – це витрати, величина яких у короткостроковому періоду не залежить від випуску продукції. Постійні витрати мають місце навіть тоді, коли продукція зовсім не випускається.

С

FC

Q

Рисунок 2 – Крива постійних витрат

Середні постійні витрати (AFC) – це кількість постійних витрат виробництва, що припадає на одиницю випуску продукції.

AFC = FC / Q

С

АFC

Q

Рисунок 3 – Крива середніх постійних витрат

Змінні витрати (VC) – це витрати виробництва, які залежать від випуску продукції і змінюються залежно від збільшення або зменшення обсягу виробництва.

С

VC

Q₁ Q

Рисунок 4 – Крива змінних витрат

При досягненні обсягу продукції Q₁ спостерігається відносна економія змінних витрат. Але при подальшому розширенні виробництва відбувається нове зростання змінних витрат, тому що збільшення випуску потребує більш швидкого зростання витрат порівняно із зростанням виробництва.

Середні змінні витрати (AVC) – це кількість змінних витрат виробництва, що припадають на одиницю випуску продукції. Вони сягають свого мінімального значення у випадку досягнення оптимального випуску продукції.

AVC = VC / Q

С

АVC

Q

Рисунок 5 – Крива середніх змінних витрат

Сукупні витрати (TC) – це витрати, які характеризують сукупність постійних та змінних витрат виробництва фірмою у короткостроковому періоді.

TC = FC + VC

С ТС

FC

Q

Рисунок 6 – Крива сукупних витрат

Середні сукупні витрати (ATC або скорочено АС) – це кількість сукупних витрат, що припадає на одиницю виробництва.

ATC (АС) = TC / Q

С

АC

Q

Рисунок 7 – Крива середніх сукупних витрат

Граничні витрати (МС) – це додаткові витрати, які необхідні для виробництва додаткової одиниці продукції. Крива граничних витрат має U – подібну форму й обумовлена законом спадної доходності, коли додаткові зусилля докладаються до обмежених або фіксованих факторів виробництва у все зростаючих розмірах.

MC =  TC /  Q

С

МС

Q

Рисунок 8 – Крива граничних витрат

В межах короткострокового періоду виробничі потужності фіксовані. Підприємство може використовувати свої потужності більш менш інтенсивно, збільшуючи чи зменшуючи кількість змінних ресурсів, однак часу, який є в його розпорядженні недостатньо для того, щоб змінити розміри підприємства.

Маючи незмінну ціну ресурсів і певний обсяг виробництва, можна визначити витрати у короткостроковому періоді.

С

MC AC

AVC

AFC

Q

Рисунок 9 – Взаємодія середніх та граничних витрат

Крива середніх змінних витрат на першому етапі показує зменшення AVC: впливає ефект масштабу, збільшення обсягу виробництва. Але потім AVC починають зростати: над ефектом масштабу бере верх дія закону спадної віддачі (або закон спадної граничної продуктивності).

Тобто, існує певна межа, після якої віддача від збільшення використання якогось певного елементу витрат починає зменшуватись. Падіння віддачі відбувається тому, що вичерпуються можливості даного ресурсу, при тому, що використання усіх інших залишається на тому ж рівні.

Крива граничних витрат перетинає криві середніх сукупних витрат та середніх змінних витрат у точці їх мінімальних значень.

Правило взаємозв’язку граничних та середніх величин. Суть його в тому, що якщо у будь-якій точці граничні витрати наступної одиниці продукції менші ніж середні витрати попередньої одиниці, то крива середніх змінних витрат буде спадною, а якщо граничні витрати більші ніж середні змінні, то крива буде зростати. Тому крива граничних витрат перетинає цю криву в її найбільш низькій точці.

Те ж відноситься і до взаємодії з кривою сукупних середніх витрат.

У межах довгострокового періоду постійні витрати не мають місце.

Розбіжність довгострокового та короткострокового аналізу витрат виробництва полягає у відмінності ступеня еластичності факторів виробництва. Протягом довгострокового періоду виробники мають можливість контролювати обсяг випуску і витрати, змінюючи не тільки інтенсивність виробничої діяльності на підприємстві, але й розміри й кількість підприємств.

Крива довгострокових середніх витрат (LATC), або планова крива, складається з дільниць кривих короткострокових АТС, які відповідають різним розмірам підприємства та різним технологічним процесам.

С SAC₁ SAC₂ SAC₃

LATC

LMC

Q

Рисунок 10 – Крива довгострокових витрат

Граничні витрати довгострокового періоду (LMC) – це величина зміни витрат при зміні обсягу виробництва, коли усі фактори виробництва змінні; це приріст витрат виробництва за умов можливості зміни розмірів підприємств (рис. 9.10).

LMC =  LC /  Q

Якщо LMC < LAC – підприємство збільшується;

LMC > LAC – підприємство зменшується;

LMC = LAC – мають min значення LAC і це – оптимальний розмір підприємства.

Динаміку витрат у довгостроковому періоді визначає ефект масштабу.

Позитивний ефект масштабу полягає у тому, що при поступовому зростанні підприємства, цілий ряд факторів починає діяти в напрямку зниження середніх витрат виробництва: спеціалізація праці робітників; спеціалізація та економія праці управлінського персоналу; ефективне використання основного та оборотного капіталу; можливість здійснювати більш глибоку переробку сировини, диверсифікація виробництва фірми

Тож позитивний ефект масштабу має місце коли LAC фірми падають по мірі збільшення випуску продукції.

Негативний ефект масштабу виникає при такій організації виробництва, коли LAC зростають по мірі збільшення обсягу виробництва продукції. Його головна причина пов’язана з послабленням контролю та координації діяльності різних ланок фірми.

Оптимальна комбінація ресурсів за критерієм мінімізації витрат базується на концепції мінімального ефективного розміру підприємства. Тобто він являє собою той обсяг виробництва, при якому підприємство може мінімізувати свої довгострокові середні витрати.

Метою діяльності фірми є максимізація прибутку. У загальному вигляді прибуток фірми визначається як різниця між сукупною виручкою (TR) та сукупними витратами (TC).

Максимізація прибутку для фірми означає пошуки шляхів для одержання найбільшого економічного прибутку, тобто різниці між загальним доходом та сукупними витратами.

Визначити обсяг виробництва, при якому фірма максимізує прибуток, можна за допомогою двох основних методів:

1. Сукупного аналізу, який використовує зіставлення сукупних величин.

2. Граничного аналізу, що використовує зіставлення граничних величин.