1.3. Сучасний етап розвитку землеробства та задачі по його удосконаленню

Основними напрямками досліджень у землеробстві є розробка комплексних методів відтворення родючості та охорони ґрунтів, підвищення ефективності добрив і меліорантів, інтенсивних ґрунтозахисних систем землеробства і технології в районах поширення водної та вітрової ерозії, меліорації земель, освоєння і підвищення ефективності зрошуваних і осушених земель та солонцюватих і засолених ґрунтів, вивчення питань підвищення ефективності агролісомеліорації, дослідження методів і систем приладів управління продуктивністю посівів і відношення родючості ґрунтів при вирощуванні запрограмованих врожаїв сільськогосподарських культур.

Необхідно посилити дослідження з розробки біотехнології процесів гумусоутворення, заходів підвищення родючості ґрунтів і ефективності чистих парів у посушливих зонах, технології вирощування основних культур для районів недостатнього зволоження, ефективної системи біологічного землеробства, методів управління агрофізичним станом і родючістю посівного та орного шарів ґрунту.

Успішне виконання цих завдань можливе при переході до нового мислення, розробці принципово нових напрямів, теоретичних концепцій та рішень. При цьому найбільше значення мають багатофакторні, комплексні дослідження, які супроводжуються новими високоефективними проектно – технологічними розробками, швидким їх впровадженням у виробництво.

В сучасних умовах у світі склалося кілька форм ведення землеробства. В окремих розвинених країнах існує і буде існувати енергозберігаюче трудозатратне землеробство примітивного типу. Воно характеризується само підтримуючими агро екосистемами з практично замкненим циклом виробництва, що наближаються до природних екосистем. Основу харчування населення складає рослинна їжа, тваринництво розвинена слабко і не відіграє істотної ролі у формуванні раціону харчування.

Проблема стійкості землеробства в такому типі господарств вирішується за рахунок багатокомпонентних, багатоярусних екосистем із складними співвідношеннями та чергуванням культур. Деякі з них є природними екосистемами. Найхарактернішим прикладом подібної форми ведення господарювання є «городи» корінного населення Нової Гвінеї. На відміну від підсічно – вогневої системи в даному випадку ліс не знищують, а тільки розріджують, після чого вирощують бобові, гарбузові та інші культури як природні компоненти нижнього ярусу. Землеробство Індії та Китаю характеризується ущільненим використанням землі при сумісних посівах та послідовним збиранням кількох урожаїв за рік.

У монокультурних господарствах , наприклад рисові поля на Філіппінах, Японських островах, у В’єтнамі та інших країнах, цей злак беззмінне вирощують на полях десятки років. Для такого типу господарювання характерна гетерогенність на рівні агроландшафту поля.

В економічно розвинених країнах сформувалося енергозатратне турдозберігаюче землеробство, завдання якого – виробництво кормів для тваринництва. Основою харчування населення є білок тваринного походження. Найхарактерніший приклад такої системи – землеробство США. Для цієї країни характерні спрощені агроекосистеми, наявність у деяких ферментів вузького набору культур (майже монокультурне їх вирощування), мінімалізація обробітку ґрунту, включаючи «нульовий» без обробітку, обмежене використання дорогих у цих умовах органічних добрив, підвищення ролі застосування мінеральних добрив та широке застосування пестицидів.

Стійкість землеробства за цих умов підтримується насамперед за рахунок великих енерговитрат у формі сировини, енергоносіїв, добрив, повернення використання пестицидів. Однак значна енергетична вартість підтримання високої продуктивності та стійкості подібних систем землеробства ставить під сумнів перспективність та можливість широкого їх розповсюдження в майбутньому.

Якби всі країни світу вибрали подібний шлях розвитку сільського господарства, то при досягненні рівня виробництва продуктів харчування СІЛА, їм прийшлося б витратити до 80 % світових енергоресурсів. Крім того, при використанні технологій США світові запаси нафти були б використані за 13 років лише для потреб сільського господарства.

З урахуванням історичних, соціально – економічних та природних умов землеробство України до 1990 р. характеризувалося високим рівнем концентрації виробництва у великих господарствах полі культурного типу з одночасним розвитком рослинництва та тваринництва.

Воно мало ознаки, характерні для розвинених країн: високу концентрацію виробництва, тенденцію до вузької спеціалізації, широке використання мінеральних добрив, пестицидів та формування на цій основі інтенсивних технологій вирощування польових культур. Поряд з цим у ньому збереглася складна багатогалузева структура господарювання з багатокомпонентними агроекосистемами.

На сучасному етапі розвитку перед сільським господарством України стоять складні завдання щодо визначення шляхів подальшого розвитку в умовах ринкових відносин. Позитивно – спіральний розвиток його може бути при всебічній державній підтримці шляхом пільгового кредитування, створення станцій обслуговування на державній основі та методично – консультативних наукових центрів, пріоритетних цінах на сільськогосподарську продукцію та державні дотації для її виробництва. Отже, треба розвивати екологічно стале, ландшафтне, біологічне, промислово – інтенсивне землеробство ХХІ ст.. Системи землеробства мають бути різні: трав’яні, зерно – технічні, заліжно – зерно – технічні, перелогово – зернові, плодозмінні, в яких обов’язково впроваджені короткопільні сівозміни.

Завдання землеробства – відтворення та збереження родючості ґрунтів, вирощування екологічно чистої продукції рослинництва та тваринництва, особливо для дитячого харчування, а також охорону ґрунтів. У перехідний період важливо не допустити безгосподарності в землекористуванні. Державні органи земельних ресурсів повинні контролювати цільове використання землі і своєчасно ліквідовувати дії представників усіх форм господарювання, спрямовані на зниження родючості та забруднення ґрунтів агрохімікатами, радіонуклідами, промисловими відходами.

Із розвитком одноосібних та фермерських господарств змінюється і роль спеціалістів. У таких умовах вони стають консультантами з питань технології вирощування сільськогосподарської продукції в рільництві, дотримання технології виробництва продукції тваринництва, експлуатації та ремонту сільськогосподарських машин і знарядь. Тому в районах треба створювати консультативно – методичні центри спеціалістів різного профілю з сучасними агрохімічними та діагностичними лабораторіями. Це пов’язано з тим, що власники землі не володіють сучасними технологіями на рівні спеціалістів, особливо з питань захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів, окультурювання ґрунтів, застосування добрив та хімічних меліорантів, експлуатації сучасних машин.

Отже, основне завдання землеробства - збереження родючості землі для нащадків незалежно від форми власності та ведення господарства.

В сучасних умовах, коли використовувана в землеробстві площа землі практично стабілізувалась, центр ваги переноситься на її родючість і продуктивність, на поліпшення використання землі і її охорону.

Вирішення цих задач здійснюється по ряду напрямків, основними з яких являються:

• механізація і автоматизація виробничих процесів;

• широка хімізація сільськогосподарського виробництва;

• боротьба з водною і вітровою ерозією ґрунту;

• рекультивація площ, родючість яких порушена в результаті добування корисних копалин;

• меліорація земель.

І все ж продуктивність ґрунту на значних площах лишається на низькому рівні. Цьому є ряд причин. Основні з них:

• нарушення і спрощення технології вирощування культур;

• не комплексне застосування засобів інтенсифікації;

• відхилення від розроблених схем сівозмін;

• недостатня забезпеченість господарств матеріально – технічними ресурсами, передовими технологіями і добривами;

• нарушення режиму зрошення і низька якість меліоративних робіт;

• велика забрудненість ґрунтів;

• недоліки в механізмі господарювання (не застосовується госпрозрахунок, матеріальна зацікавленість, часто має місце зрівнювання в системі розподілу доходів).

Для підвищення ефективності землеробства необхідно широко використовувати весь комплекс засобів інтенсивного ведення галузі:

• повне освоєння зональних науково – обґрунтованих систем землеробства з інтенсивними сівозмінами;

• активне впровадження програмованого вирощування культур на основі інтенсивних технологій;

• збільшення в структурі посівних площ долі зернової кукурудзи;

• удосконалення селекції і насінництва;

• підвищення рівня механізації;

• поліпшення використання добрив і запасів захисту рослин;

• застосування широкозахватної дощувальної техніки і інформаційно – радячих систем на поливі;

• введення водозберігаючих технологій зрошення.