3. Функції науки

Оскільки головні зусилля вчених спрямовані на здобуття нових знань, то однією з провідних стає пізнавальна функція науки. Завдяки науці ми отримуємо різноманітну інформацію про світ, суспільство і людину, об­сяг якої стрімко зростає (інформаційна підфункція). Наукові теорії в різних галузях наук є не тільки носіями інформації, але надають нам розуміння сутності подій у світі, пояснюють закономірності його розвитку (пояснюва­льна підфункція). На основі відкритих законів ми можемо не тільки поясни­ти об'єктивні процеси, але й передбачити явища в майбутньому (прогности­чна підфункція). В науці накопичено великий арсенал методів дослідження матеріальної дійсності, які дозволяють здобувати нові знання і використо­вувати їх в інтересах суспільства (методологічна підфункція).

Просвітницька функція науки. Сучасна система середньої і вищої освіти базується на вивченні різних наукових дисциплін, що дозволяє краще розуміти світ й орієнтуватися у ньому.

Світоглядна функція науки. Вивчення природознавчих і гуманітар­них наук веде до формування загальної системи поглядів на світ в цілому та місце в ньому людини (світогляду). Характер сучасного світогляду так чи інакше, більшою або меншою мірою визначає наука.

Технологічна функція науки. Сучасна наука стала провідною ланкою матеріального виробництва, яка забезпечує його ефективність, конкуренто­спроможність і технічний прогрес. Зараз фінансування науки відбувається за принципом можливого комерційного ефекту впроваджених наукових розробок.

Експертна функція науки. В ході життєдіяльності суспільства на рі­вні міста, регіону, країни в цілому постійно виникають проблеми, які потре­бують відповідального розв'язання. Утворюються комісії, до яких уходять провідні спеціалісти різних галузей науки, що покликані провести кваліфі­кований аналіз ситуації, дати експертну її оцінку і показати шляхи розв'язання проблеми.

Тема № 2. Головні етапи розвитку науки

План

1. Становлення переднауки в стародавніх цивілізаціях.

2. Антична наука.

3. Наука в епоху Середньовіччя.

4. Новоєвропейський період розвитку науки:

а) класичний етап;

б) некласична наука;

в) постнекласична наука.

1. Становлення переднауки в стародавніх цивілізаціях

В історії науки можна виділити такі періоди, як архаїчний (становлен­ня переднауки в стародавніх цивілізаціях), античний, середньовічний і но­воєвропейський. В останньому виділяють ще класичний, некласичний та постнекласичний етапи.

Архаїчний період характеризується накопиченням знань у Стародав­ньому Єгипті, Месопотамії, Індії та Китаї до VI ст. до н. є. Історики науки розглядають цей період як підготовчий етап становлення власне наукового знання і тому називають переднаукою. Розглянемо його особливості.

Розливи річок, необхідність кількісного оцінювання затоплених площ землі стимулювали розвиток геометрії. Активна торгівля, реміснича та буді­вельна діяльність зумовлювали розроблення засобів обчислення і розрахун­ку; морська справа, здійснення культів стимулювали розроблення астроло­гічних та інших знань. Таким чином, східна цивілізація володіла знаннями, які накопичувались, зберігались, передавались від покоління, до покоління, що дозволяло їм оптимально організовувати свою діяльність. Але факт іс­нування якогось знання сам по собі не констатує науку. Науку визначає ці­леспрямована діяльність на вироблення нового знання.

Знання вироблялися шляхом індуктивних узагальнень безпосередньо­го практичного досвіду і функціонували в суспільстві згідно з принципом спадкового професіоналізму (передавання знань усередині сім'ї, цеху, кас­ти). Процеси зміни знань проходили на Стародавньому Сході стихійно; була відсутня критично-рефлексійна діяльність; знання функціонувало на пасив­ній бездоказовій основі, нав'язувалося зовні як здобуте сакральне знання; знання функціонувало як набір готових рецептів діяльності, що було наслід­ком його тісного зв'язку з практико-технологічною діяльністю; була відсутня установка до критичного оновлення здобутого знання. Так, астрономія у Вавилоні виступала в якості прикладного мистецтва, яке обслуговувало по­треби жертвопринесень.

Давньосхідна наука не була в повному розумінні слова раціональною. Перевага надавалась не раціональній аргументації, логічному доведенню, а авторитету. Носіями знань головним чином були жерці, які встановили за­гальний контроль над суспільством. Відсутність демократії, монополія жер­ців на знання визначили на Стародавньому Сході нераціональний, догмати­чний характер науки, що, по суті, перетворило її в політичне, сакральне знання, священнодійство.

Вузько практичний характер давньосхідної науки перешкоджав сис­тематизації знань. Математики Єгипту і Вавилона могли розв'язувати впра­ви на рівняння першого та другого ступеня, об'єму паралелепіпеда, знали формулу об'єму циліндра, конуса, піраміди та ін. Але ніяких доведень, об­ґрунтовуючих використання того чи іншого засобу у вавилонських текстах, ми не знаходимо. Увага давньосхідних учених концентрувалась на частко­вій практичній задачі і не доходила до теоретичного дослідження предмета в загальному вигляді та його обґрунтування.

Отже, історичний тип пізнавальної діяльності (і знання) на Стародав­ньому Сході відповідає донауковій стадії розвитку і його можна кваліфіку­вати як переднауковий.