3. Буденне і наукове пізнання

У процесі становлення науки потрібно було подолати перешкоди бу­денного пізнання, тісно пов'язаного з безпосередньою життєвою діяльніс­тю. Наука орієнтована на предметне й об'єктне дослідження дійсності. Вона не обмежується пізнанням тільки предметних зв'язків, які можуть бути за­своєні в практичній діяльності на даному етапі розвитку суспільства. Мета науки - виявити об'єктивні закони зміни і розвитку об'єктів, щоб передба­чити їх можливі зміни.

Буденне пізнання користується природною мовою, яка пристосована до опису об'єктів, уключених у практичну діяльність людини. При цьому поняття природної мови нечіткі та багатозначні. Наука намагається чітко зафіксувати зміст поняття. Вона виробляє спеціалізовану мову, яка дозволяє строго і точно описувати незвичайні для здорового глузду об'єкти. Мірою просування в нові галузі зовнішнього світу мова науки постійно розвиваєть­ся.

Наукове дослідження вимагає застосування особливої системи спеці­альних засобів (наукових приладів), які дозволяють виявити нові об'єкти і їх властивості.

Суттєво відрізняється наукове знання від буденного. Останнє несистематизоване. Його вірогідність з'ясовується в ході повсякденної практич­ної діяльності. Системність і обгрунтованість - важливі риси наукового знання. Наукове знання виступає як система логічно зв'язаних тверджень. Теорія є вищою формою наукового знання, головною рисою якої є цілісний характер. Це дозволяє як пояснювати численні явища природи й суспільст­ва, так і передбачати події в майбутньому. Широке застосування наукових методів є важливою ознакою наукового пізнання. Засоби буденного пізнан­ня формуються в повсякденній практиці. В науці вивчення об'єктів, їх влас­тивостей супроводжується застосуванням різноманітних методів. Розвиток науки потребував розгортання і систематизації знань про методи - методо­логії як особливої галузі наукового дослідження.

Слід також знати, що є й інші види пізнання:

• художнє - окреслює реальність не відсторонено, а через безпосередні переживання. За змістом воно умовне, надає простір уяві, фантазії;

• релігійно-містичне – часто окреслює джерела свого знання як об’явлення згори, просвітлення.

Непопулярність цих видів в наукових колах говорить про труднощі пов’язані з перевіркою та веріфікацією знань, отриманих через художню або містичну інтуїцію, а також неконтрольованістю та неуніверсальністю подібних пізнавальних практик. Проте, важко суперечатись з твердженням, що переважна більшість революційних наукових відкриттів була зроблена саме у такий спосіб.

4. Проблема істини в пізнанні.

Класичні визначення істини дав Арістотель, який визначив істину як відповідність наших знань про дійсність самій дійсності. В сучасній філософії існують різні концепції істини. Наприклад філософія прагматизму істини вважає знання, яке приносить практичну користь. Неопозитивістська концепція когерентної істини стверджує, що знання є істиним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає в самоузгодженності, а не в адекватності суб’єкту. Прихильники конвенціальної концепції пропонують вважати за істину те знання, яке підтримує переважна більшість вчених. Кореспондентна концепція виходить з того, що істинні твердження мають відповідати зовнішній дійсності.

В основному концепція істини включає такі поняття:

- об’єктивність істини – такий зміст людських знань про світ, який не залежить від людини, як суб’єкта пізнання;

- абсолютна істина – такий зміст, людських знань, який повно відображує об’єкт пізнання і у подальшому не буде спростований, змінений, доповнений;

- відносна істина – таке значення, яке в принципі є правильним, але воно не повно відображує об’єкт пізнання і розвитком людської практики науки і з прогресом пізнавальних можливостей людини буде збагачуватися новими елементами, доповнюватися, змінюватися і навіть у подальшому замінюватися. Істини науки є абсолютно відносними - це означає, що при переході до розгляду нових аспектів, нових відношень, рівнів розгляду об’єктів виявляється неповнота існуючих наукових істин;

- конкретність істини – принцип отримання знання, коли обов’язково враховується конкретні характеристики об’єкта пізнання, місця, простору, умов і т.д.

Щоб перевірити достовірність отримуваного знання; необхідно спиратися на практику, як об’єктивний критерій істини. Але сама практика є недостатнім критерієм, тому що залежить від ступені історичного розвитку суспільства, і тому є обмеженню, тому практику доповнюють логікою, і зважають на те, що має бути не лише безпосередньо, але й опосередкована, практична перевірка істини.