• Ризики в міжнародному кредитуванні

У процесі проведення кредитних операцій банки зустрічаються з різними ризиками (рис. 11).

Рис. Види ризиків за кредитних операцій

Методи скорочення та переносу ризиків за міжнародного кредитування:

• відбір кредитів та структурування;

• участь у кредитах;

• використання гарантій чи страховок;

• кредити з плаваючою ставкою.

і

8.4. Транснаціональні банки як основні суб 'єкти міжнародної банківської справи

Основними суб'єктами міжнародної банківської справи сьогод­ні є транснаціональні банки (ТНБ) — головна організаційна форма транснаціонального банківського капіталу.

Транснаціональний банківський капітал є національним за похо­дженням та міжнародним за сферою діяльності. Він одночасно ви­ступає складовою національної економіки і важливим елементом функціонування світового господарства. Коли банківський капітал переходить за національні межі, він зберігає національні особливос­ті функціонування і водночас набуває рис банківського капіталу тієї держави, на території якої він починає діяти. Ці особливості вияв­ляються в засобах дії, сферах діяльності, переважанні тих чи інших банківських послуг, у специфіці організаційних структур.

Транснаціоналізація банківського капіталу—багатопланове явище, яке в сучасних умовах являє собою переміщення значної частини акти­вів банків за кордон, базування за межами країни банківських послуг, налагодження місцевих довгострокових зв'язків промислових компаній і банків однієї і тієї самої країни за кордоном, відбувається також передання інформації, нових технологій, досвіду ведення банківської справи тощо. Транснаціональний банківський капітал дедалі активні­ше виконує посередницьку функцію в обміні знаннями, формує сукуп­ну робочу силу в банківській сфері на інтернаціональній основі.

Транснаціональний банківський капітал — категорія діалектична. Якщо у 60—70-ті роки можна було чітко визначити його національ­ну належність, то зараз транснаціональний банківський капітал по­ступово з однонаціонального перетворюється у багатонаціональний. Форма функціонування тільки за рахунок національних коштів по­ступово відмирає завдяки розвитку світового фінансового ринку. Ак­ції ТНБ продаються на міжнародному ринку акцій, і їхніми власни­ками є акціонери різних країн. Отже, транснаціональний банківський капітал перетворюється у багатонаціональний. При цьому його наці­ональна належність визначається національною належністю контр­ольного пакета акцій, який є власністю тієї чи іншої організаційної структури транснаціонального банківського капіталу.

Таким чином, транснаціональний банківський капітал — це су­купність грошових капіталів, залучених транснаціональними банка­ми для кредитно-розрахункових та інших операцій у різних країнах світу з метою отримання найбільшого прибутку. Транснаціональний капітал своєю діяльністю сприяє зближенню національних економік.

Однак є об'єктивні фактори, які гальмують процес транснаціоналізації банківського капіталу. Серед них — втручання уряду в діяльність іноземних банків на території своїх держав, яке пов'язане із захистом конкурентоспроможності національного банківського капіталу.

Транснаціональний банківський капітал як універсальний фено­мен світової економіки виражає відносини між:

1. групами транснаціональних банків, що загострює конкуренцію і сприяє підриву монополізму;

2. транснаціональним банківським капіталом та інтернаціоналізованою найманою працею;

3. транснаціональними і національними банківськими інституці­ями. Транснаціональні банківські інституції, спираючись на економі­ку країн базування (а ТНБ переважно належать країнам з розвинутою економікою), сповна використовують переваги глобальної організації своїх операцій; національні банківські установи намагаються заво­ювати ринок всередині окремих країн через знання місцевих умов, володіння, унікальними послугами чи технологіями, висококваліфі­кованими кадрами;

4) транснаціональними банками і державами. Держава — вагомий фактор розвитку транснаціонального банківського капіталу. Вона стимулює його діяльність, захищає його інтереси в одних випадках і об­межує, регламентує і навіть забороняє його діяльність в інших. Транс­національний банківський капітал спирається у своїх діях на державу, коли це йому вигідно, й ігнорує її закони й інтереси, йде на прямі конфлікти, коли заходи держави протистоять його прагненням;

5) транснаціональними банками й іншими міжнародними кредит­но-фінансовими організаціями (МБРР, МВФ, ЄБРР та ін.). Між ними складаються багатогранні відносини, завдяки яким акумулюється і перерозподіляється позичковий капітал між країнами залежно від їх­нього економічного і політичного становища. Своєю діяльністю між­народні кредитно-фінансові організації сприяють успішному функці­онуванню ТНБ на території ряду країн, впливаючи на удосконалення правової бази, яка дає змогу прибутково працювати в багатьох країнах світу. При підготовці пріоритетних проектів для фінансування міжна­родні фінансово-кредитні інституції у багатьох випадках пропонують ТНБ брати в них участь. У партнерстві з ТНБ приваблює те, що вони мають певну практику та досвід у фінансуванні значної кількості про­ектів як у державному, так і в приватному секторах економіки різних країн, тому що інвестиційна діяльність та надання консультаційних послуг щодо розроблення проектів — це невід'ємна частина їхньої ді­яльності. Так, згідно зі статутом ЄБРР максимальні кошти, які можна виділити на проекти у приватному секторі, становлять 35 % від вар­тості проекту, решта капіталу на проекти у більшості випадків надхо­дить від транснаціональних банків, які при цьому беруть на себе разом з ЄБРР певний ризик фінансування проекту (проектне фінансування розглядається у темі «Міжнародний ринок банківських кредитів»).

Усі особливості транснаціонального банківського капіталу на су­часному етапі дуже виразно можна спостерігати у функціонуванні та принципах діяльності транснаціональних банків. Транснаціональні банки ще з 70-х років мережами своїх пі розділів охопили всі без ви­нятку країни — і з розвинутою економікою, і ті, що розвиваються, а з кінця 80-х років вони проникли через кордони країн колишньої соціа­лістичної співдружності. Сьогодні ТНБ проводять небачені раніше за масштабами операції як у країнах базування, так і за їхніми межами; під їхнім контролем перебувають валютні та фінансові зв'язки між державами й економічні процеси у країнах. Транснаціональні банки відіграють важливу роль у сучасних процесах як на національному, так і на міжнародному рівні.

Ось уже протягом близько 35 років один із відомих у світі журналів «Банкір» аналізує роботу великих банків світу. У 197-0 р. вперше було опубліковано список 300 наймогутніших банків світу. Сьогодні до цього списку включено 1000 банків. До найбільших банків світу, що входять за останніми даними до першої п'ятірки за капіталом першого порядку/ Усі ці банки є транснаціональними.

Експерти ООН до транснаціональних відносять банки з активами не менше 2 млрд дол. і власною мережею філій не менше ніж у п'яти іноземних державах. У даному визначенні ми спостерігаємо кількісну характеристику транснаціонального банку, яка допомагає визначити міць банку, дати оцінку співвідношення сил у банківському секторі на міжнародному рівні й значною мірою прогнозувати тенденції розвитку діяльності транснаціональних банків. Якісна характеристика трансна­ціонального банку, на нашу думку, знайшла своє відображення у тако­му визначенні ТНБ: це — різновид міжнародної кредитно-фінансової організації універсального типу, більша частина капіталу якої — наці­ональна, з широко розгалуженою мережею національних та закордон­них підрозділів, чия діяльність сприяє посиленню міжнародних зв'яз­ків фінансового капіталу і взаємодії національних економік. Хоча, що стосується «широко розгалуженої мережі», то останні дані свідчать, що, наприклад, транснаціональні банки Європи закривають свої відділен­ня та філії. Така фінансова політика великих банків відображає сучасну тенденцію до реорганізації банківської мережі. Фінансисти вважають, що ця реорганізація має природний характер і викликається потребами бізнесу. Так, загальна кількість банківських відділень у Великобританії значно скоротилася: від 21,8 тис. відділень у 1985 р. до 15 тис. у 1999 р. [2, с. 51]. На початку 2001 р. німецький банк Дрезднер банк (Бгезсіпег Вапк) ліквідував неприбуткові підрозділи закордонного корпоративного кредитування, закрив низку філій у Північній Америці, Індії, Китаї та Та­їланді. Зараз банк призупиняє всі кредитні операції за межами Європи, які не пов'язані з його інвестиційною діяльністю. Витрати на здійснення Цієї реструктуризації становлять понад 200 млн євро, але у результаті очікується отримати 80—100 млн євро щорічної економії [3, с. 12].

Взагалі на сучасному етапі спостерігається тенденція до укрупнення розмірів банку. Усього у світі на початку XXI ст. налічувалося 847 бан­ків з балансовою вартістю понад 100 млрд дол., більше половини з них

європейські. Розміри банку мають значення для зниження вартості продукції, участі у великих проектах й управління ризиком. Крім того, тільки банк, що має певну вагу, може мати у своєму розпорядженні спеціалістів для подолання труднощів комплексного, глобалізованого фінансового світу. Інформаційні технології все більше стають умовою | визначальним фактором роботи транснаціональних банків. Завдяки ^формаційній технології банки отримують швидкий доступ до даних,

що стосуються поведінки клієнтів у різних країнах світу, їх структурування, статистики, галузей та ринків, дозволяють займатися управлін­ням ризиками на сучасному рівні. Транснаціональні банки зростають завдяки концентрації і централізації національного капіталу. До основних принципів діяльності ТНБ відносять:

• струнку організаційну структуру, яка має сприяти проведенню банківської політики на внутрішньому і зовнішньому ринках;

• застосування наукового менеджменту;

• соціальну відповідальність банку за свої справи;

• довгострокове планування, яке підтримує впевненість акціоне­рів у майбутньому банку;

• якісне виконання своїх функцій, зосередження уваги на своїх клієнтах, забезпечення їх необхідними послугами;

• розширення обсягів експансії банківського капіталу;

• поєднання децентралізованого управління службовцями бан­ківської групи і відповідальності за свою діяльність кожного підроз­ділу, кожної структурної ланки, кожного банківського працівника;

• матеріальне стимулювання підвищення якості роботи. Основними функціями транснаціонального банку є:

• фінансове, консультативне й інформаційне обслуговування ТНК усіх нефінансових секторів економіки у своїй країні й за кордоном;

• кредитування держав;

• обслуговування ринку євровалют;

• участь у фінансуванні діяльності міжнародних кредитно-фінан­сових організацій;

• фінансування іпотек;

• розрахункове обслуговування населення;

• інформаційний бізнес;

• обслуговування ринку цінних паперів тощо.

Виконання транснаціональними банками названих вище функцій сприяє прискоренню обігу капіталу, збільшенню масштабів зовніш­ньої торгівлі, поширенню науково-технічних досягнень, передової банківської технології, вирівнюванню платіжних балансів країн, над­ходженню додаткових грошових ресурсів у країну

У визначенні транснаціональних банків існує посилання на уні­версальність їхньої діяльності. У всьому світі сьогодні спостерігаєть­ся глобальна тенденція до універсалізації великих банків. Сутність універсалізації банківської справи полягає у розширенні кола джерел мобілізації банківського капіталу і сфери його застосування. Відбу­вається структурне зближення різних видів банківських і фінансових установ, на основі якого виникають універсальні кредитно-фінансові комплекси, що займаються трастовими операціями, інвестиційною ді­яльністю, лізингом, факторингом, різноманітного роду консультація­ми та іншими операціями. Одночасно, якщо проаналізувати діяльність транснаціональних банків, можна помітити, що глобальна тенденція до універсалізації у цілому успішно поєднується зі спеціалізацією відділень і дочірніх банків на окремих видах операцій та послуг.

Процес універсалізації банківської діяльності—наслідок вичерпан­ня екстенсивних напрямів її розвитку. Головними клієнтами ТНБ були і залишаються промислові корпорації, які потребують значної кількос­ті послуг. Універсальний характер сучасних банківських інституцій сприяє тому, що ділові контакти між банківськими і промисловими корпораціями неминуче переростають у відносини контролю перших над другими і рідко навпаки. Підтвердженням процесу універсалізації діяльності банків є, зокрема, такі дані. Банки Франції надають близько 150 видів банківських кредитів, у тому числі 32 для обслуговування поточної діяльності підприємства, 73 —для інвестицій, 37 — для при­ватних осіб. Прискорення процесу універсалізації банків пов'язане та­кож зі зростанням добробуту населення як країни базування, так і кра­їни, котра приймає. Населення має кошти, щоб платити за банківські послуги і розуміє переваги у користуванні послугами банку.

Особлива риса універсальної банківської системи полягає в індиві­дуальних відносинах з приватними особами, фірмами та інституційними клієнтами. Універсальний банк має обслуговувати приватних осіб на різних стадіях фінансового життя: накопичення, базові по­слуги, ведення рахунків, виплати заборгованості, вклади та депозити для національних і міжнародних послуг, консультації стосовно опо­даткування, пенсійні вклади, куди входять страхування і регулюван­ня прав успадкування. Для юридичних осіб існує цілий цикл послуг: розміщення, консультування, венчурний капітал, кореспондентські відносини, коротко- та довгострокове фінансування, ринок капіталу, інвестиції, продаж фірм, злиття, регулювання прав успадкування.

Відомий банківський діяч швейцарського і міжнародного масшта­бу Дьоріг Ханс-Ульріх характеризує «сфокусований» універсальний банк як тип банку майбутнього у всьому світі й визначає його 12 мож­ливостей і переваг, до яких відносять:

1. постійність, стабільність і передбачуваність;

2. традиції й досвід матричного менеджменту;

3. значний капітал, високий рейтинг, добра репутація;

4. сильні позиції на внутрішньому ринку;

5. переваги масштабу;

6. капілярний розподіл з широкою базою клієнтів;

7. різноманітні комбінації продуктів у єдиній організації з власною «мережею»;

8. інтегровані пакети рішення «з одних рук»;

9. фінансове обслуговування, адекватне життєвим фазам;

10. багато комерційних й інвестиційних банків, а також брокерії «ідуть в оборону»;

11. універсальний банк як марка;

12. привабливість для регулювання.

Таким чином, переваги універсальної банківської системи по­лягають у наданні клієнту найширшого спектра послуг, серед яких є низькорентабельні операції; у більшій надійності вкладів, тому що банки розподіляють їх підприємницький ризик на кілька комерцій­них підрозділів; у вищій продуктивності банківської системи.

Є й недоліки універсальної банківської системи. Зокрема, у ній можливі конфліктні ситуації (наприклад, при консультуванні щодо вкладів клієнтів); можливі застереження влади у представників уні­версальних банків через велику кількість мандатів з правом голосу спостережних нарад, що можливо при депонуванні акцій.

Однак стабільність, наприклад, німецької банківської системи, де найбільші банки країни універсальні за своєю діяльністю, свідчить на користь універсалізації. У Великобританії, як показує аналіз, за останній час модель універсального банку стала домінуючою, а в США грані між універсальними і спеціалізованими банками дедалі більше стираються. В Японії розвиток банківської справи також від­бувається в напрямі універсалізації.

Банки беруть участь у міжнародних банківських операціях шля­хом установлення кореспондентських відносин або використовуючи ту чи іншу форму організаційної структури на міжнародних ринках.

Нині вирішального значення набуває розвиток організаційних структур ТНБ, які забезпечують раціональність налагоджених гос­подарських зв'язків не тільки у самому транснаціональному банку, а й між ТНБ та його зовнішнім середовищем. Велику роль відігра­ють фактори науково-технічного розвитку: підвищення кваліфікації та стимулювання роботи персоналу, методи активізації новатор­ства у вигляді надання клієнтам нових послуг тощо. Організаційна структура є формою, яку наповнюють відносини між її внутрішніми частинами та її зовнішні відносини з іншими структурами. Від раці­ональної організації залежить успішне функціонування транснаціо­нального банківського капіталу.

Розвиток нових фінансових інструментів, розширення ринку по­зичкових капіталів, збільшення кількості банківських послуг приве­ли до зростання ролі принципу так званої дивізіональної організації. Згідно з цим принципом у центральному апараті зосереджують ся лише стратегічні рішення, втручання у поточні операції відділень мінімальне. Ця структура поєднує предметну спеціалізацію ланок і відносну децентралізацію контролю. Вона виявилася ідеальною з по­гляду ефективного управління банком.

На формування організаційної структури у цілому впливають тенденції, які діють у світовій економіці. До них відносять обсяги експансії банківського капіталу за межі країни, універсалізація бан­ківської діяльності, диверсифікація, науково-технічний розвиток і впровадження його досягнень у банківську справу, а також політичні дії на світовій арені.

Організаційна структура ТНБ має сприяти розв'язанню завдань, які стоять перед банком, проведенню банківської політики на вну­трішньому і зовнішньому ринках, відповідати принципам і основним напрямам його діяльності тощо.

Організаційна структура банку є важливою складовою для успіш­ного досягнення цілей міжнародного банківського менеджменту. Як відомо, досить часто недоліки в організаційних структурах бан­ків призводили достатньо сильні банки до стану банкрутства. Тому вибір організаційної структури, що відповідає як внутрішнім, так і зовнішнім чинникам, які визначають специфіку діяльності банку, є стратегічною метою міжнародної банківської справи та основою ди­версифікації банківського обслуговування.

Сьогодні банки спеціалізуються на здійсненні різного роду послуг, мають різні цілі менеджменту, тому їхні організаційні структури мо­жуть набувати досить різних форм. Кожен вид такої структури має свої переваги та недоліки, які беруться до уваги в міжнародному банківсько­му менеджменті з урахуванням конкретної ринкової ситуації. Органі­заційна структура банку повинна забезпечувати раціональну роботу банківських службовців, успішне здійснення всіх функцій управлін­ня, максимальне задоволення потреб клієнтів тієї чи іншої країни та Досягнення цілей, які стоять перед банківським менеджментом. Хоча мета діяльності банку визначає розмір його операцій, але важливу роль

відіграють і такі фактори, як досяжність ресурсів, знання та досвід персоналу, а також знання ринку та технологічні можливості.

Центральним аспектом при виборі банківської організаційної фор­ми роботи на зовнішніх ринках є визначення пріоритетних ринків, а також факторів, які ведуть до успіху на цих ринках продукції, послуг, людських ресурсів та технології. Для цього має розроблятися страте­гія діяльності банку на різних рівнях його організації. Корпоративна стратегія банку відбиває його загальні завдання, визначає нормативи прибутковості операцій, які повинні виконуватися щороку [9, с. 89] Стратегія підрозділу формулює завдання банку на конкретних рин­ках, визначає коло банківських продуктів, основні потреби щодо пер­соналу, розподіл видів діяльності. Стратегії будь-якого рівня повинні охоплювати такі шість категорій управління:

• ризикові (дохідні) активи;

• зобов'язання;

• доходи від комісійних та платних послуг;

• продуктивність;

• контроль;

• персонал (штати).

Банки в багатьох країнах світу історично діяли під захистом еко­номічної політики держави, яка підтримувала зростання та прибут­ковість певних фінансових інституцій та перешкоджала розвитку конкуренції. Наприклад, вимоги до статуту та капіталу банку контр­олюють вхід у певну галузь, створюючи перешкоди для нових кон­курентів та обмежуючи створення нових відділень і філій, тоді як транснаціональна діяльність промислових, сільськогосподарських та комерційних фірм вимагає від країни знімати обмеження на створен­ня закордонних організаційних форм.

Однією з основних організаційних форм банківської діяльності на міжнародних ринках є встановлення кореспондентських відносин, з допомогою яких банки різних країн спрощують виконання міжна­родних фінансових операцій для своїх клієнтів.

Кореспондентські відносини — це традиційна форма банківських зв'язків, яка використовується в основному при обслуговуванні зо­внішньої торгівлі і включає сукупність усіх можливих форм співробітництва між банками. Збільшення обсягів міжнародних банківських 1 операцій, розширення їх видів за одночасного збільшення ризиків за подібними операціями викликали зміну традиційних поглядів на кореспондентські відносини. Якщо раніше банки відводили кореспондентським відносинам другорядну, суто технічну роль, то нині вони г розглядаються банками як один з інструментів зниження ризиків і, щонайважливіше, як джерело одержання додаткового прибутку.

Під кореспондентськими відносинами в їх сучасному значенні слід розуміти стосунки, що опосередковують проведення між банками вза­ємних операцій, які вони здійснюють за дорученням своїх клієнтів і від власного імені. Поняття «кореспондентські відносини» включає фор­ми, методи й умови здійснення операцій та порядок їх проведення.

Отже, поняття «кореспондентські відносини» сьогодні вийшло за традиційні рамки тільки домовленості між банками про порядок здій­снення взаємних операцій і поширилося практично на всі сфери бан­ківської діяльності, у тому числі на широкий комплекс міжбанківських взаємовідносин, роботу з удосконалення практики міжнародних розра­хунків, якість банківського обслуговування клієнтури, які є базою для трансферту коштів (валютних переказів) для невеликих банків та мож­ливість отримання операційних послуг на основних фінансових ринках і кредитні лінії для підтримання своїх документарних операцій. Для вели­ких банків кореспондентські відносини створюють можливість доступу до ресурсів регіональних грошових і фінансових ринків. Кореспондент­ська мережа є відносно менш дорогою для банків, ніж організаційно-інституційна форма проникнення банків у формі закордонної філії та дочірнього банку за кордоном, хоча її підтримання теж не є дешевим.

Кореспондентські відносини можна розглядати з двох боків: коли відкривається ностро-рахунок та коли відкривається лоро-рахунок. Ностро-рахунок для одного банку, а для іншого банку, в якому від­кривається такий рахунок, є лоро-рахунком [13, с. 83].

Системи міжбанківських розрахунків і платіжні системи в розвинутих раїнах з ринковою економікою функціонують відповідно до загальних моделей, що базуються на трьох основних видах міжбанківських розрахунків: 1) розрахунки через організацію кореспондентських відносин між комерційними банками. їх називають лоро-ностро; 2) розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкриваються в установах Центральних банків. Як правило, це повні розрахунки, що виконуються індивідуально, на валовій основі. їх можна характеризувати, як платежі брутто; 3) Розрахунки через клірингові установи. Це розрахунки, або платежі нетто. розглянемо кожен із цих видів детальніше.  Міжбанківські кореспондентські відносини. Ці відносини включають різноманітні форми співробітництва банків на засадах коректності, чесності та узгодженості щодо виконуваних операцій. Хоча банки конкурують за сфери впливу з метою залучення клієнтів та ділових партнерів на ринку, вони можуть бути і кореспондентами, тобто клієнтами один одного. Необхідність у кореспондентських відносинах виникає, коли банк не може запропонувати певні послуги своїм клієнтам, або коли відомо, що інший банк зробить це швидше, краще та дешевше. З огляду на це й обирають банки-кореспонденти. Кореспондентські відносини між банками можуть виникати не лише в межах однієї країни, а й з іноземними банками. Цей вид кореспондентських відносин в основному використовується для міждержавних розрахунків. Для встановлення кореспондентських відносин з іноземним банком комерційному банку необхідно отримати генеральну ліцензію в центральному банку. Організація кореспондентських відносин між банками передбачає відкриття рахунків один у одного. Кореспондентський рахунок являє собою рахунок, на якому відображаються розрахунки однієї кредитної установи за дорученням та за рахунок іншої кредитної установи. Він є різновидом депозитного рахунку до запитання і виконує ту саму роль, що й поточний рахунок підприємства, але з урахуванням специфіки діяльності банку. Отже, кореспондентський рахунок банку в іншому банку - це пасивний рахунок у балансі банку-кореспондента. Якщо при цьому кореспондентський рахунок відкривається в установі центробанку, то на ньому зберігаються власні кошти комерційного банку, статутний, резервний, страховий та інші фонди банку. Рахунок одного банку в іншому має дві назви, залежно від того, чи йдеться про нього з погляду банку, що надає послугу за рахунком, чи з погляду банку, що користується цією послугою, хоча це - той самий рахунок. Припустимо, що банк X користується послугою банку У, який відкрив кореспондентський рахунок для банку X. Банк X є власником коштів на цьому рахунку. Для банку, що користується послугою (банк X), рахунок має назву ностро, а банк називається банком-ностро, або банком-респондентом. Для банку, що надає послугу (банк У), рахунок має назву лоро, а банк називається банком-лоро, або банком-кореспондентом. Рахунок-лоро = "Ваш рахунок у нас". Рахунок-ностро = "Наш рахунок у Вас". Основні записи здійснюються на рахунку-лоро. Вони є вирішальними для забезпечення своєчасності платежу, для виконання, якщо йдеться про запис у кредит рахунку. Банк-респондент може давати доручення про переказування коштів зі свого рахунку. З ог- ляду на це банк-лоро є адміністратором платіжних доручень банку-ностро. Банк-лоро, однак, визначає умови використання рахунку-ностро, а саме: - установлює розцінки комісійних зборів за платіжні послуги, що ним надаються; - визначає вимоги щодо мінімального рівня залишків; - здійснює контроль розміру кредиту, що надається банку- ностро за рахунком, через обмеження обсягу овердрафтів протягом одного робочого дня чи до початку наступного. Після відкриття рахунків визначаються операції, які виконуватимуть банки-кореспонденти один для одного. Основною формою кореспондентських відносин є надання послуг клієнтам банків, насамперед обслуговування їхніх платіжних оборотів на основі доку-' ментарних операцій. Останні означають платежі, що виконуються на основі документів, які засвідчують факт перевезення товару, його оцінку, страхування і стан. Перевагами цього виду розрахунків є обмеженість кола учасників розрахунків, оскільки два банки завжди краще і швидше домовляться про умови проведення розрахунків, ніж ширше коло учасників, а також конфіденційність, точність, акуратність виконання розрахунків. Як правило, банки не відкриють кореспондентських рахунків за відсутності взаємної довіри і без всебічного обгрунтування встановлення кореспондентських відносин. До переваг можна віднести і те, що банк бачить стан свого кореспондентського рахунку після виконання кожної операції. «НОСТРО» — «НАШ» — .

Такий рахунок може бути номіновано у трьох типах валют:

1. у валюті іноземної держави, у якій відкрито цей рахунок;

2. у валюті третьої країни;

1. у вітчизняній валюті банку, якому належить цей рахунок. Записи за ностро-рахунком відображаються:

• коли фактично надходять валютні кошти (повідомлення про кре­дитування свого рахунка від іноземного банку-утримувача цього ра­хунка);

• коли він здійснює платіж в іноземній валюті за цим рахунком (надсилає відповідне повідомлення у банк-утримувач рахунка з ви­могою дебетувати цей рахунок на користь третьої особи).

Водночас банк — власник рахунка розраховуватиме у вітчизня­ній валюті еквівалент такої операції і робитиме відповідні записи для своєї офіційної фінансової звітності. У зв'язку з цим ностро-рахунок також має назву двовалютний рахунок.

Ностро-рахунки відкриваються:

1) у країнах, валюти яких необхідні для торговельної діяльності ін­валютних трейдерів самого банку на форексному та грошових ринках;

2) у тих країнах, у валютах яких клієнти банку повинні виконувати платежі та отримувати надходження.

Як правило, банки не мають бажання відкривати зайві ностро-рахунки, принаймні більш ніж це необхідно йому для надання послуг.

Зміст рахунка лоро

1. Лоро (від лат. Іого — «їх») — це депозити на вимогу цього банку, а доходи від їх використання (грошовий ресурс у вигляді відсоткового спреду + комісійні за операції, що проводяться за цими рахунками), як правило, перевищують витрати банку отримувача операційних по­слуг, пов'язаних з такими рахунком.

2. Депозитні рахунки «на вимогу» мають різні назви та дещо різне наповнення в різних країнах:

Потужні великі банки підтримують лоро-рахунки багатьох іно­земних банків з усього світу. З відкриттям рахунків «лоро» можна за­фіксувати початок міжбанківських кореспондентських відносин. Такі рахунки корисні не тільки для банків-власників, а й для комерційних банків, що їх підтримують. При цьому, маючи такий рахунок, перші банки-кореспонденти можуть здійснювати прямі платежі на користь інших країн, отримувати надходження в іноземній валюті, проводити розрахунки за траттами в межах відкритого акредитива. Технічно від­крити такі рахунки у провідних банках не важко. Лоро-рахунки частіше за все є прибутковими для банку, де їх відкрито і де вони підтримують­ся, оскільки дають можливість залучати податкові ресурси та отриму­вати доходи у вигляді комісійних за здійснення розрахунків. Крім того, наявність великої мережі лоро-рахунків є не лише прибутковою, а й корисною з огляду на використання при виборі маршруту проходжен­ня платежу та його оптимізації. Так, наприклад, коли встановлені ко­респондентські відносини з провідними банками розвинутих країн, які мають розгалужену географічну структуру кореспондентської мережі, число їх кореспондентів зазвичай вимірюється тисячами.

Кореспондентські відносини можуть установлюватися з від­криттям рахунка та без його відкриття. Коли, кореспондентські від­носини встановлюються без відкриття відповідних рахунків, за до­мовленістю між банками, розрахункові операції відображаються на рахунках, відкритих в інших банках-кореспондентах даного банку

або в банку на ім'я інших банків-кореспондентів. Це, як правило, пов'язано з додатковими труднощами: вимагаються додаткові гаран­тії, розрахунки проводяться з використанням третіх банків, що веде до затримок у здійсненні платежів і до збільшення комісійних та по­штово-телеграфних витрат.

Установлення кореспондентських відносин між двома банками з відкриттям кореспондентського рахунка передбачає укладення корес­пондентської угоди (кореспондентський договір або договір про вста­новлення кореспондентських відносин). Це, у свою чергу, означає, що банки, обмінявшись контрольними документами (альбомами зразків підписів осіб, уповноважених підписувати банківську документацію, ключем для ідентифікації телеграфного листування або 8\УІРТ-клю-чами), виконують різноманітні операції за дорученням один одного в межах установлених лімітів на проведення тих або інших операцій.

Кореспондентський договір — угода між двома або кількома кре­дитними установами про здійснення платежів та розрахунків за до­рученням та за рахунок іншого.

Кореспондентською угодою, яка передбачає відкриття банками рахунків один в одного, визначаються:

1. вид і валюта, у якій відкривається рахунок, порядок нарахуван­ня відсотків, можливість переказування коштів із рахунків в інші кра­їни, право конверсії на рахунках в іншу валюту; перелік надходжень і платежів, що можуть здійснюватися за рахунками; можливість одер­жання і надання кредиту у формі овердрафту або в іншій формі; ліміт такого кредиту і захисне застереження щодо сальдо рахунків та ін.;

2. перелік установ та філій банку, яким надається право здійсню­вати операції за рахунками із вказівкою їх точної адреси, номерів те­лексів та інших необхідних даних (в Україні, наприклад, здійснення операцій за дебетом рахунка (списання коштів) має право лише голо­вний офіс, через який здійснюються операції клієнтів усіх філій, а при зарахуванні коштів філії самостійно визначають банк-кореспондент, на рахунок у якому необхідно здійснити зарахування коштів);

3. форми і порядок розрахунків (порядок відкриття, авізування, підтвердження і виконання акредитивів, умови рамбурсування, поря­док здійснення інкасових та інших розрахункових операцій);

4. порядок стягнення комісійної винагороди і відшкодування по­штових, телеграфних та інших витрат;

5. канали зв'язку. Зазвичай основним каналом обміну інформації є 8ШІРТ, додатковим — телекс, оскільки останній менш безпечний та швидкий, а тому є альтернативним і використовується у винятко­вих випадках;

6) інші питання, що становлять спільний інтерес.

У передбачені договором строки банки-кореспонденти спільно вивіряють записи на кореспондентських рахунках. За необхідності для зручності розрахунків банки-кореспонденти відкривають один одному кореспондентські рахунки в різноманітних валютах.

Банкам, з якими встановлені кореспондентські відносини, нада­ється альбом зразків підписів співробітників, уповноважених підпи­сувати документи і кореспонденцію від імені банку, інші необхідні контрольні документи, такі, наприклад, як статут банку, ліцензія на здійснення банківських операцій, установчий договір, свідоцтво про реєстрацію, довідка про реєстрацію як платника податків. На кож­ний банк, з яким установлені кореспондентські відносини, ведеться досьє, або, як офіційно називається, юридична справа. У ньому збе­рігаються справжні (перші) примірники розпоряджень про порядок розрахунків із банком-кореспондентом, угоди про встановлення ко­респондентських відносин, різноманітна фінансова звітність, надана кореспондентами одне одному на взаємній основі, інші документи і листи, що стосуються відносин із даним банком.

Установлення кореспондентських відносин — дуже поширена форма співробітництва між українськими банками та банками кра­їн СНД і Балтії. У відповідних договорах досить детально окреслені умови співробітництва — режим рахунка, розмір процентних ставок, тарифи, права та обов'язки сторін, відповідальність та форс-мажорні обставини, строк дії угоди, повні реквізити сторін. Тексти та зміст договорів дуже подібні. Незначні розбіжності містяться в пакеті до­кументів, необхідних для відкриття рахунка та його обслуговування. В Україні встановлення кореспондентських відносин здійснюється згідно з чинним законодавством на підставі Закону України «Про наці­ональний банк України», «Про банки та банківську діяльність», інши­ми законодавчими актами України та нормативно-правовими актами НБУ, Інструкцією про міжбанківські розрахунки в Україні, яка затвер­джена постановою Правління НБУ від 27 грудня 1999 р. № 621.

Інструкція про міжбанківські розрахунки в Україні визначає шля­хи, порядок та умови проведення міжбанківських розрахунків у гро­шовій одиниці України та в іноземній валюті за кореспондентськими рахунками банків-резидентів, відкритими в банківських установах України.

Закордонне представництво банку—територіально відокремле­ний структурний підрозділ, що не здійснює банківської діяльності.

Завданнями представництва є:

— присутність у закордонному фінансовому центрі, але тоді коли обсяг операцій, що обліковуються, недостатній для утворення філій або дочірньої структури;

• допомагати своїм клієнтам здійснювати бізнес у закордонній країні, шляхом передання заяв у головний офіс;

• збір фінансово-економічної інформації про країну базування (початкові, регулятивні та ринкові умови функціонування).

Представництва відкриваються в тому разі, якщо уряд країни, яка приймає, заперечує відкриття відділень або дочірніх банків, або пред­ставництва є початковою стадією на шляху до відкриття відділень чи дочірніх банків. Вони не здійснюють банківських операцій, але забез­печують інформаційні послуги та підтримують постійний контакт з головним банком.

Згідно з Законом України про банки та банківську діяльність, реє­страція представництв банків-нерезидентів здійснюється Національ­ним банком України за умов подання нотаріально завірених докумен­тів, які легалізовані в консульській установі України. Національний банк України може відмовити у реєстрації представництва іноземно­го банку у разі порушення порядку реєстрації, невідповідності нада­них документів законодавству України, недостовірності інформації, а також недотримання умов реєстрації або перевищення повноважень щодо сфер діяльності представництва.

Зарубіжні відділення — це юридична форма розширення опера­цій «батьківського» банку, а не окрема корпорація, акції якої нале­жать батьківській фірмі, як це буває стосовно дочірньої компанії.

Відділення використовуються для отримання доступу до місцевого капіталу або євровалют, а також часто-густо вони відкриваються для уникнення залежності від кореспондентських відносин та для забезпе­чення доступу до місцевих клієнтів. Наприклад, відкриття зарубіжних відділень завжди було і буде основним засобом проникнення та роз­міщення капіталу американських банків за кордоном, тому що це най­більш гнучка форма, яка дає можливість контролю і має низьку вар­тість. Іноземні відділення банків відіграють важливу роль, оскільки:

• по-перше, вони стають великою конкурентною силою на вну­трішніх грошових і банківських ринках країни, яка приймає. У цьому розумінні вони фактично перебудували ринки Лондона, Сінгапура;

• по-друге, вони є головним фактором розвитку ринку євровалют, який на сьогодні є основним міжнародним грошовим ринком;

• по-третє, вони спрощують здійснення банківських операцій між головним банком та клієнтом у будь-якій країні світу і таким чином по­стають інтеграційним механізмом, котрий пов'язує фінансові ринки.

Відділення утворюються, як правило, на всіх міжнародних ва­лютних ринках, їхня діяльність передбачає повний набір банківських послуг для національних та міжнародних компаній, фізичних осіб та урядів, зарубіжні відділення можуть здійснювати місцеві фінансові

послуги в будь-якій країні світу. Відділення можуть надавати креди­ти для місцевого використання, а також прямі фінансові послуги тоді, коли відбуваються торговельні відносини між двома країнами, в яких розташовані ці відділення.

Регіональна характеристика зарубіжних відділень.

Англія — операції на оптовому грошовому ринку, надання послуг багатонаціональним компаніям (американським), торгівля євродола­рами, свопові операції. Взагалі європейські відділення мають опто­вий напрям.

Латиноамериканські відділення, навпаки, мають роздрібний на­прям. Вони виконують такі функції, як загальні фінансові послуги, місцеві платежі між торговими фірмами, фінансування зовнішньої торгівлі, облік доларів для головної організації.

Відділення Азії здійснюють обмін коштів між місцевим валютним ринком та ринком азіатських доларів, отримуючи прибуток за такими операціями. (Азіатські долари — це банківські депозити, які розмі­щуються в Сінгапурі й використовуються за межами США.)

Відділення Африки здійснюють змішані послуги з фінансування розвитку, загальні роздрібні банківські послуги, фінансування тор­гівлі та послуги місцевим філіям багатонаціональних компаній.

Середньосхідні відділення використовують нафтові багатства країн — експортерів нафти. Однак у часи низьких цін на нафту ці джерела ліквідності можуть загасати.

Слід зауважити, що уряди деяких країн застосовують національне законодавство стосовно іноземних банків, які відкривають відділення на їх території. Так, закон про міжнародні банківські операції в США в 1978 р. був уведений з метою регулювання та скасування несправед­ливих умов, від яких страждали американські банки при розширенні діяльності іноземних банків у США. До зарубіжних банків почали за­стосовувати національне законодавство.

Базельська угода 1988 р. ввела єдині вимоги до капіталу міжна­родних банків. Прийняття цієї угоди було викликане необхідністю зниження ризику в діяльності банків.

Агентства — це така форма міжнародного банківництва, за якої виконується широкий спектр банківських операцій, але забороняється приймати вклади. Агентства використовуються там, де відділення за­боронені, де основною метою міжнародного банківського менеджмен­ту є не залучення коштів (наприклад, кредитування). У 60—70 роки минулого століття японські банки використовували форму агентства для кредитування японських компаній, включаючи великі торгові доми. Канадські банки використовували форму агентств у Нью-Йорку для управління коштами в американських доларах, які були вкладені

в нью-йоркський грошовий ринок. Японські банки використовували свої нью-йоркські агентства для обліку великих доларових кредитів.

Закордонні дочірні банки — це така форма міжнародного бан­ківського менеджменту, яка здійснює загальну банківську діяльність та може створюватися як нове підприємство або шляхом поглинання діючого банку. Така форма утворюється в тих країнах, де вітчизняний банк не має контрольного пакета, і тоді, коли в країні базування діють обмеження щодо міжнародного представництва. Вони в основному орієнтовані на місцеві ринки та роздрібні банківські операції. Завдання закордонного дочірнього банку:

• поліпшення міжнародних конкурентних позицій;

• мінімізація податкових зобов'язань;

• можливість ефективно оперувати в країнах, де заборонено створювати іноземні філії;

• обслуговування місцевих клієнтів та функціонування в інтер­есах материнських банків, виконуючи операції, які заборонені для головного офісу в країні походження.

Спеціальні міжнародні банківські корпорації використовують­ся залежно від їх можливостей та здібностей. Наприклад, внутріш­ні банки США мають можливість створювати корпорації на підставі «закону Єджа» (Есі§е Асі согрогаіїопз) у межах Сполучених Штатів для проведення міжнародних операцій. Згідно з цим законом банк має право створювати компанії в різних містах за межами свого шта­ту, однак, за умови, що він проводить міжнародні, а не внутрішні банківські операції. Вони також виконують такі основні функції: за­гальну міжнародну банківську справу, пайові вкладення в акції, спе­ціалізоване фінансування.

Банківський консорціум створюється тоді, коли кілька банків із різних країн об'єднують свої ресурси для створення ще одного бан­ку, який здійснює міжнародні операції. Така форма дає змогу банкам-учасникам у разі необхідності користуватися підтримкою у своїх партнерів. Наприклад, через депоненти в іноземних валютах, функ­ціонування відділень у різних країнах, використання досвіду в про­веденні банківських операцій особливих видів.

Дочірні фінансові компанії засновуються в тих країнах, де про­сування іноземного банку було заборонено або обмежено (Австралія, Тайвань, Південна Америка). Вони здійснюють операції, які не до­зволені банківським компаніям, — лізинг та брокерська діяльність на Ринку цінних паперів.

Торгові банки — існують у Лондоні і здійснюють міжнародні бан­ківські операції: здійснюють управління портфелем цінних паперів ^та надають послуги корпораціям.

Міжнародні банківські служби — характерна форма міжнарод­ного представництва для США, яка може приймати термінові депо­зити від іноземних клієнтів, не враховуючи діючих в Америці вимог щодо створення обов'язкових резервів. Тобто ці операції нагадують операції з євродоларами. Вони майже однакові за розміром процент­них ставок та іншими параметрами. Американські компанії можуть отримати доступ до фінансування з боку МБС через свої іноземні філії або дочірні компанії, але при цьому вони повинні довести те, що фінансування необхідне для іноземних операцій.

Сьогодні виникає нова організаційна форма ТНБ — Інтернет-під­розділи. Так, наприклад, тільки на початку 2000 р. більше десяти ве­личезних європейських банків, серед яких Вапк ог* Зсоиапсі, ОешзсЬе Вапк, Нуро УегеіпзЬапк та ін. об'явили про створення Інтернет-підрозділів. Шотландський банк Вапк оГЗсоііапсі здійснює операції з надан­ня житлових кредитів засобом мережі Інтернет у таких європейських державах, як Голландія, Ірландія. Банк планує розпочати цю діяль­ність ще у трьох європейських державах. Це свідчить про завойову­вання банком, який належить одній із розвинених європейських кра­їн, фінансового ринку інших розвинених країн регіону через Інтернет. Європейські банки прискореними темпами освоюють Інтернет, щоб наздогнати лідерів і захопити максимально можливу частку ринку. Це пов'язано з тим, що у фінансових послуг, які надаються через комп'ю­терну мережу, великі перспективи, а розвиток електронної комерції , може привести до значних змін у галузі роздрібної банківської діяльності. У новому напрямі банківських послуг кожний учасник сьогодні намагається знайти якомога швидше партнера. Так, німецький банк І Оешзспе Вапк оголосив про створення альянсу у сфері електронної . банківської діяльності з іспанським ощадним банком Ьа Саіха. Сьо­годні Іспанія та країни Скандинавського регіону починають виходити ї в лідери європейського електронного банківського ринку. ї Однак поширення діяльності електронних банків має суперечливі і показники. У 1999—2000 рр. електронний банківський бізнес пере-

живав справжній бум. Інтернет-банкам прогнозувалося велике майбутнє, і вони відкривалися практично всіма фінансовими інституціями, які вважають себе носіями передових технологій. Але результати )і їхньої діяльності не виправдовують тих сподівань, які на них покла­ді далися. Крім відносної зручності та швидкого проведення опера цій, клієнти потребують від банків персонального обслуговування і бачать Інтернет-послуги лише у ролі додатка до традиційних. Тому впровадження онлайнових операцій не принесе скорочення витрат, а стане лише додатковим об'єктом, що потребуватиме значних витрат. Сьогодні існує дві економічні моделі Інтернет-банків — самостій­на та інтегрована. Перша передбачає створення незалежного банку з власною торговельною маркою і конкурентоспроможними продукта­ми. У зв'язку з низькою собівартістю обслуговування такий банк по­добається клієнтам і має переваги перед конкурентами за рахунок за­безпечення вищих ставок за депозитами і нижчих комісійних. Друга модель передбачає лише створення нового підрозділу існуючого банку, діяльність якого спрямована на те, щоб клієнти банку, котрі мають ви­хід в Інтернет, мали можливість обслуговуватися, не виходячи з дому. Як свідчить аналіз онлайнових послуг банками країн — учасниць ЄС, перша модель є збитковою і від неї відмовилося багато банків. Серед них ірландська компанія ЕпЬа, британський іпотечний банк А1-Напсе&Ьеісезіег. Друга модель дає змогу інтегрувати онлайнові опе­рації з традиційною діяльністю банків і тому має перспективу роз­витку. Майбутній розвиток інформаційних технологій за допомогою Інтернет відкриє нові можливості насамперед для тих, хто має вагому репутацію у банківському секторі.

Одним із факторів, який впливає на рішення щодо вибору тієї чи іншої форми міжнародного представництва ТНБ, є існуюче оподатку­вання у країні, яка приймає. Якщо проаналізувати режим оподаткуван­ня діяльності іноземних банків у країнах, які приймають, то більшість із країн — реципієнтів інвестицій надає новим інвесторам податкові пільги, хоча вони можуть надаватися в різних формах. Створення під­розділу за кордоном може бути для ТНБ податковим сховищем, а іноді це буває засобом розміщення прибутків за межами країни базування. Податковим сховищем можна вважати ситуацію, коли країна націо­нальної належності іноземного банку використовує систему звільнен­ня від податку за територіальною ознакою. Спираючись на цей підхід, материнський банк може перемістити свій прибуток до своєї дочір­ньої компанії, яка перебуває у податковому сховищі за межами країни базування, і на певний строк відкласти сплату податків. Такий підхід обумовлений порівняно високими номінальними податковими ставками у деяких країнах-інвесторах та низьким відношенням доход) корпорацій до ВВП, наприклад, у Німеччині, Бельгії та Австрії.

Значну роль у виборі зарубіжної організаційної форми ТНБ віді­грають податки, які діють у країнах національної належності мате­ринського банку. Організаційною формою підрозділу за кордоном банки вибирають дочірній банк чи відділення. Дочірній банк має ряд переваг. Він має можливості відстрочити сплату усіляких податків країни національної належності материнського банку. Відділення не має цієї переваги, тому що воно не є організаційною одиницею банку. Його прибуток вважається частиною оподаткованого доходу материн­ської компанії у цьому році. У таких випадках керівництво ТНБ надає перевагу дочірньому банку, якщо він очікує високих прибутків і якщо важливо відкласти сплату податків, які діють у країні — джерелі ін­вестування. Якщо банк очікує збитків, перевага надається відкриттю відділення. Тому на початковій стадії діяльності за кордоном, коли банки зазнають збитків, вони використовують для своєї діяльності відділення. Після того як відділення починає приносити прибутки, воно може бути перетворене у дочірній банк, що контролюється за допомогою пакета акцій.

Особливої уваги заслуговує при вирішенні відкриття підрозді­лу за кордоном питання про його фінансування, яке теж залежить від оподаткування країни, яка приймає. У більшості випадків краї­на — реципієнт інвестицій дає змогу відносити проценти до витрат, які віднімаються. Однак у багатьох країнах, наприклад у США, ди­віденди оподатковуються. Тому для головної контори, яка фінансує свою закордонну дочірню компанію, перевага віддається позикам, що надаються материнським банком дочірньому банку, над купівлею його акцій. Податкова перевага при цьому буде більша, якщо ставка податку на прибуток банку в країні—реципієнті фінансування вища, ніж у країні, котра є джерелом фінансування. У більшості податкових систем виплата основної суми позики вважається неоподаткованим поверненням капіталу материнської компанії.

Оподаткування також помітно впливає на стратегію грошових пе­реказів. Це проявляється у виборі форми переказу (дивіденди чи про­центи), а також у виборі дочірньої компанії, яка може бути найбільш вигідним джерелом переказу. Якщо перекази вважаються неоподатко­ваними витратами, наприклад роялті і проценти за позиками, керівни­цтво міжнародного банку віддає перевагу процентам. У випадку пе­реказування дивідендів банки намагатимуться здійснювати їх таким чином, щоб мінімізувати суму всіх виплачених у світовому масшта­бі податків. Податкова пільга, що діє у розвинених країнах, значно збільшує податкову вартість переказу дивідендів, який здійснюється

розташованою там дочірньою компанією. Так, наприклад, відносно низька податкова ставка у Гонконзі робить перекази дивідендів з цієї країни невигідними. Важливим фактором при прийнятті рішення про переказування дивідендів з Німеччини є значна там різниця ставок податків між розподіленим та нерозподіленим прибутком. У США діє пільга на податки, що сплачуються за кордоном: податки, які сплачу­ються за кордоном, зменшують податки, що сплачуються у США.