5. Сучасні тенденції розвитку та ризики банківської справи

Значне зростання концентрації — відмітна риса розвитку міжна­родної банківської системи. Сьогодні в економіці домінує незначна кількість груп великих транснаціональних банків, операції яких охо­плюють більшість країн. Найбільш розвинені країни — США (35 %), ФРН (17 %), Японія (22 %) — характеризуються найменшим рівнем концентрації, найвищий рівень цього показника у Китаї (70 %), Перу (67 %), Чехії (66 %) (показник концентрації розраховується як частка п'яти найбільших банків в активах національної банківської систе­ми). Банки, що успішно діють на міжнародному фінансовому ринку, завжди спираються на сильні позиції в країні походження. Відбува­ються певні зміни в національних законодавствах, пов'язані з лібера­лізацією національної банківської діяльності.

Структурні зміни в банківському секторі ряду країн ЄС насампе­ред виражаються у перебудові банківської структури: сучасна, транс­формована банківська структура є наслідком нової структури попиту, глобалізації і розвитку інформаційних технологій. У стратегії банків дедалі більшу роль відіграє диверсифікація. У майбутньому пріоритетною стане концентрація на головних угодах. Найбільші банки сві­ту сьогодні — це універсальні банки і подібні до них. Великі банки Європи, які є переважно універсальними, мають кращий рейтинг, ніж аналогічні банки Північної Америки та Японії.

Важливе значення має діяльність державних банків у країнах ЄС. Так, у Великобританії існують проекти створення нових державних банків, які працюватимуть на базі поштових відділень і здійснюва­тимуть послуги малозабезпеченим верствам населення і сільським жителям. У таких країнах, як Німеччина, Польща, цю роль викону­ють кредитні спілки та кооперативні банки. Для дрібних вкладників розміщення заощаджень у державних банках менш ризиковане, ніж у приватних. На державні банки меншою мірою впливає економічний цикл. Як показує досвід Чехії та Угорщини, попередня націоналізація може бути найшвидшим шляхом до наступного продажу проблемних банків іноземним власникам. Взагалі державні банки є і, мабуть, бу­дуть і надалі невід'ємною частиною банківських систем більшості країн. Головне, щоб контрольні та державні органи не робили для них жодних винятків і не надавали ніяких пільг.

Скорочується кількість національних банківських інституцій у кра­їнах, що компенсується зростанням числа підрозділів іноземних бан­ків. Так, за останні десять років кількість іноземних банків, що оперу­ють у Німеччині, зросла вдвічі. Для банківської системи багатьох країн іноземні банки, які діють на їхній території, становлять значну загрозу. Це стосується, наприклад, не тільки країн Східної Європи (загалом ак­тиви місцевих банків східноєвропейського регіону на початку 2000 р. становили 1509 млрд євро, а іноземних — 1037 млрд євро, що лише на 31 % менше), а й високорозвинених країн. З одного боку, інозем­ні банки покривають той недолік вітчизняного банківського капіталу, якого не вистачає для розвитку національної промисловості, а з іншого — вони намагаються завоювати банківський ринок країн, що при­ймають, і потіснити національні банки. Так, наприклад, у міру того, як ірландські фондові менеджери після входження країни в єврозону скорочують капіталовкладення у банки й компанії Ірландії та надають перевагу інвестиціям за кордоном, на ірландському фондовому ринку збільшується надлишок цінних паперів. Така тенденція дозволяє іно­земним банкам досить легко установити контроль за ірландськими фі­нансовими інституціями. Існує два шляхи протистояння процесу по­глинання іноземними банками національних: по-перше, це створення сильної національної банківської групи через злиття великих банків країни; по-друге, це пошук національними банками зарубіжних діло­вих партнерів з числа фінансових інституцій, що мають достатньо міцні позиції на своїх внутрішніх ринках фінансових послуг. Важливий процес, який відбувається сьогодні у банківському сек­торі світової фінансової системи, — це злиття банків. У 2000 р. за­гальний обсяг злиття та поглинання, наприклад в Європі, досяг 1,-479 млрд дол., або 42,3 % від загальносвітового показника [4, с. 19]. Причини поглинання та злиття банків можуть бути різні: фінансова криза банку, погіршення його фінансового стану, заміна стратегічних планів керівництва банку, а також інші, у тому числі сімейні (напри­клад, коли спадкоємці приватних банків Швейцарії не бажають бути банкірами і продовжувати справу батьків).

Процес злиття набуває різних форм і напрямів. Зокрема як аль­тернатива злиттю пропонується така модель, коли два банки стають співзасновниками спільного інвестиційного банку. Цей підхід ще ніхто не використовував, але ІШР РагіЬаз веде переговори з велики­ми фінансовими європейськими інституціями щодо укладання тако­го союзу. З цією метою ВИР РагіЬаз планує перетворити свій інвес­тиційний підрозділ в окрему структурну одиницю, яка матиме свій лістинг на фондовій біржі.

Поєднання банківської і страхової діяльності сьогодні звичайне явище. Раніше банки і страхові компанії були партнерами, які діяли у близьких галузях, але не бачили один в одному конкурента. Нині страхові компанії втручаються у банківську діяльність, у сферу вкла­дання капіталів чи довгострокових кредитів. Банки зі свого боку праг­нуть продавати страхові продукти, насамперед поліси страхування життя, 50 % яких, наприклад в Італії та у Франції, надають банки. Це пов'язано з низкою причин. Так, наприклад, у Німеччині, як і в інших країнах Заходу, є певні сумніви щодо перспектив державного пенсій­ного забезпечення — відсоток пенсіонерів серед населення у наступні десять років, за прогнозами зарубіжних економістів, значно зросте. Тому укладання договору страхування життя є складовою комплек­сного розв'язання питання про забезпечення у старості. Крім того, капіталізовані поліси страхування життя надзвичайно приваблюють з податкового погляду як форма вкладання капіталу. Отже, транснаці­ональні банки на ринку страхових послуг відреагували гаслом «якщо не можна їх побороти, приєднайся до них». Деякі банки прийняли рі-_; шення про створення кооперативної моделі, коли кооперовані банк та , страхова компанія взаємно сприяють один одному в операціях.

Один з величезних банків світу — німецький «Дойче банк», навпаки, вирішив вести справу самостійно і на страховому ринку пропонувати власні продукти. Тому спочатку було створено власну компанію зі страхування життя, затим придбано контрольний пакет акцій великої страхової компанії, яка мала хорошу репутацію на ринку, і потім об'єднано з нею дочірнє банківське підприємство. В останні роки у світовому приватному банківському бізнесі, що обслуговує забезпечених приватних осіб, відбуваються важливі змі­ни у зв'язку зі зростанням вимог клієнтів. Лідерство на цьому рин­ку зберігають швейцарські банки, що контролюють більше третини його обсягу. Конкуренцію йому намагаються створити американські банки групи «Сітігруп» та інші європейські банки, такі як Н8ВС. У 2000 р. Н8ВС створив з Меггії ЬупсЬ спільне підприємство, мета яко­го відстежувати вимоги 50 млн потенційних багатих клієнтів, котрі, як очікується, до кінця поточного десятиріччя потребуватимуть кон­сультацій щодо інвестицій через Інтернет.

До головних результатів реформування банківської системи кра­їн Східної і Центральної Європи належать її структурна перебудова, лібералізація процентних ставок та банківських операцій, часткове приведення банківського законодавства та системи банківського на­гляду у відповідність до міжнародних норм та стандартів ЄС.

Отже, основними сучасними характеристиками міжнародної банківської справи є:

• основні суб'єкти банківської справи — транснаціональні банки;

• реорганізація банківської мережі ТНБ, скорочення філій та від­ділень;

• зростання балансової вартості банків, збільшення розміру банку;

• інформаційні технології стають основною умовою і визначаль­ним фактором роботи ТНБ;

• виникнення нових організаційних форм діяльності ТНБ, зокре­ма Інтернет-підрозділів;

• збільшення присутності іноземних банків у національних бан­ківських системах країн;

• банківський бізнес стає менш зарегульованим;

• у ряді країн державні банки залишаються невід'ємною части­ною національних банківських систем;

• зростає роль страхування як одного з напрямів діяльності між­народного банківського бізнесу;

• глобальні кастодіальні послуги — зростаючий сегмент міжна­родного банківського бізнесу;

• у міжнародному банківському бізнесі спостерігається тенденція до консолідації — менша кількість більших інституцій обслуговують регіональні, національні і міжнародні ринки;

• у стратегії банків дедалі більшу роль відіграє диверсифікація, у майбутньому на передній план буде висунута концентрація діяльнос­ті на головних угодах;

• найсильніші банки світу сьогодні — це універсальні банки і по­дібні до них;

• важливим процесом, який відбувається сьогодні в банківському секторі світової фінансової системи, є злиття банків;

• розвиток міжнародного приватного банківського бізнесу;

• часткове приведення банківського законодавства та системи банківського нагляду країн Східної і Центральної Європи у відповід­ність до міжнародних норм та стандартів ЄС.

Міжнародний банківський бізнес пов'язаний з оцінкою, управ­лінням та прийняттям ризиків. Виділяють такі основні види ризиків, як юридичний ризик, системний ризик, ризик представництва та ре­путації, ризик контрагента, ризик ліквідності та операційний ризик. Юридичний ризик виникає тоді, коли банк не може забезпечити примусового виконання контракту іншою стороною. Юридичний ризик містить також ризик втрат від неправильного оформлення до­кументів контракту, а також від порушення кодексів правил ведення бізнесу й від того, що протилежна сторона уклала угоду, не маючи на те достатніх повноважень. Зазначений вид ризику найкраще керуєть­ся через чітку організацію менеджменту в банку, у тому числі забез­печення адекватних юридичних ресурсів. Системний ризик пов'язаний з:

1) сценарієм, коли розпад фірми, сегмента чи ринку системи роз­рахунків може викликати «ефект доміно» на фінансових ринках, руй­нуючи одну фінансову інституцію за іншою. Іншими словами, ката­строфа однієї фірми може викликати руйнівні процеси як окремих сегментів фінансового ринку, так і фінансового ринку в цілому;

2) «кризою довіри» серед інвесторів, що створюють ситуацію неліквідності на ринку.

Ризик представництва (агентський ризик) визначається кон­фліктом інтересів між власниками (кредитною організацією та її ак­ціонерами) і персоналом. Річ у тім, що фахівці, керуючись власним інтересом, можуть приймати рішення, які суперечать основним стра­тегічним цілям банку. Спричиняється це недостатністю стимулів, низькою оплатою праці.

Ризик репутації — це ризик виникнення суттєвих негативних змін у публічній думці про банк, що може призвести до критичних втрат у залученні грошових ресурсів і клієнтів. Ризик репутації може бути обумовлений діями, що створюють постійний негативний імідж, який стосується всіх операцій банку, внаслідок чого підривається

його репутація на певному ринку. Ризик репутації може виникнути як у результаті дій банку, так і в результаті операцій третьої сторони.

Ризик контрагента є різновидом кредитного ризику, який сто­сується ситуацій поточних фінансових взаємин з партнером. Напри­клад, він може виникати при розрахунках за цінними паперами як ризик розрахунків — вірогідності того, що інші учасники ринку не зможуть здійснити розрахунок за угодою, чи ризик того, що клірин­гова палата не зможе виконати гарантій за розрахунками за угодами у зв'язку з невиконанням своїх зобов'язань окремими учасниками.

Міжнародний банк повинен давати повноцінну оцінку кредитного ризику контрагентів перед укладанням з ними угод, які можуть бути пов'язані з істотною експозицією втрат. З цією метою він повинен одержати від контрагентів й оцінити такі види інформації:

— при початковій кредитній оцінці:

а) дані про матеріально значущі фінансові і партнерські від­носини контрагента з іншими сторонами;

б) конкретні торговельні та інвестиційні стратегії і розподіл активів;

в) опис операційного процесу, в тому числі процедури оцінки, обробки і врегулювання угод;

г) інформацію про стратегії керування ризиками, процедури ризику-менеджменту, методи виміру ризику;

— на постійній основі:

а) стан рахунка капіталів;

б) фінансовий стан;

в) схильність до ринкового ризику;

г) оцінки ризику ліквідності активів і ризику залучення засобів для підтримання ліквідності;

д) матеріально значущі події.

Обсяг, якість і своєчасність наданої інформації мають бути по­стійно діючими факторами, які враховуються при визначенні обсягів і умов боргових зобов'язань.

Банк, який здійснює міжнародні банківські операції, повинен здійс­нювати безупинний моніторинг свого ризику і ризику своїх великих контрагентів на основі використання інтегрованої системи, що включає:

• керування ризиком;

• регулярні і тверді оцінки ризику ліквідності; що врахову­ють терміни, стабільність і обсяги залучення грошових ресурсів, ступінь надійності на забезпечення та потенціал ринкових втрат, у тому числі ефект часткової ліквідації ринкових активів;

• банк і його великі контрагенти повинні бути готовими надати інформацію про методологію й оцінку ринкового ризику, а також ри­зику ліквідності.

Банк повинен забезпечити необхідний рівень кваліфікації і до­свіду ризик-менеджерів та їх доступ до аналітичних ресурсів у га­лузі деривативів та інших фінансових інструментів і до експертних ресурсів, що можуть впливати на ступінь адекватності і розвитку ризик-менеджменту та його методів.

Розширена характеристика ризику ліквідності визначається двома видами ризиків: а) ризиком ліквідності фондування, б) ризиком лік­відності активів. Ризик ліквідності фондування (залучення грошових ресурсів) визначається зниженням здатності фінансувати прийняті позиції за угодами, коли настають терміни їхньої ліквідації, покрива­ти грошовими ресурсами грошові вимоги контрагентів, а також вимо­ги забезпечення. На цей ризик впливають такі фактори, як тривалість термінів зобов'язань, ступінь забезпеченості надходження джерел фі­нансування, умови угод з контрагентами, у тому числі умови забезпе­чення, існування прав на вилучення капіталу, існування ліній кредиту, що не припиняються, та диверсифікованість джерел фінансування.

Ризик ліквідності активів (цінних паперів як активів) визнача­ється здатністю ліквідувати активи на різних сегментах фінансово­го ринку. Цей ризик може набувати різних форм. По-перше, деякі ринки є споконвічно неліквідними чи піддаються регулярно станам неліквідності. По-друге, навіть зазвичай ліквідні ринки піддаються час від часу шокам неліквідності, у зв'язку зі стресовими політич­ними чи економічними новинами або неадекватними діями уряду тієї чи іншої країни. По-третє, банк може мати настільки велику пар­тію активів порівняно з розмірами ринку, що при спробі ліквідації цих активів неминуче настає ризик неліквідності.

Управління ризиком ліквідності передбачає установлення страте­гії банку, ефективний нагляд вищого менеджменту за її проведенням та вимірювання, моніторинг і контроль ризику ліквідності. Стратегія керування ризиком ліквідності встановлює загальний підхід банку до підтримання ліквідності, у тому числі різні кількісні і якісні цілі та формулює конкретну політику стосовно окремих аспектів ліквідності (композиція активів і зобов'язань, підхід до управління ліквідністю в різних валютах і в різних країнах). Менеджмент і персонал банку повинні мати ґрунтовне розуміння того, як інші ризики, зокрема кре­дитний, ринковий і операційний, впливають на ліквідність і на здій­снення стратегії банку щодо керування ризиком ліквідності.

Важливу роль в управлінні ризиками ліквідності відіграють ін­формаційні системи для вимірювання, моніторингу, контролю і фор­мування звітності щодо ризику ліквідності. Ці системи є частиною управлінської інформаційної системи банку і передбачають такі можливості:

а) калькулювати ліквідність у всіх валютах, з якими працює банк;

б) оцінювати ліквідність протягом майбутнього короткостроково­го і довгострокового періодів;

в) використовуватися для аналізу відповідності практики керу­вання ризиком ліквідності, які затверджені стратегією, процедурою,лімітами;

г) оцінювати тренд у зміні стану ліквідності;

д) перевіряти життєздатність і актуальність основних припущень, що лежать в основі керування ризиком ліквідності в банку.

Операційний ризик — ризик неналежного функціонування управ­лінських систем, що призводить до фінансових утрат. Операційний ризик охоплює ризик втрат у зв'язку з порушеннями в системі контр­олю банку за діяльністю персоналу в галузі обліку та за роботою комп'ютерних систем, до яких існує легкий доступ. Операційний ризик містить також ризик людських помилок і ризики технічних по­рушень у функціонуванні систем.

Операційний ризик контролюється на основі відповідних управ­лінських процедур, що включають адекватні облікові регістри, адек­ватний внутрішній контроль у галузі обліку, сильну функцію внутріш­нього аудиту, чіткі ліміти, які встановлюються персоналу, та політику в галузі менеджменту і контролю ризиків. Велику роль відіграє моні­торинг операційного ризику. Банк має системи для моніторингу опе­раційного ризику, використовуючи такі індикатори, як обсяг, оборот, випадки затримок, випадки неврегулювання розрахунків, помилки. Банк здійснює моніторинг втрат від настання операційного ризику, здійснюючи аналіз кожного випадку, опис природи і причин, що при­звели в конкретній ситуації до реалізації операційного ризику.

Операційний ризик вимірюють за окремими факторами ризику, використовуючи внутрішньобанківські показники обсягу операцій, оборотів, частки помилок. Зовнішні показники (зниження вартості портфеля активів, збільшення спреду, зниження прибутків тощо) зви­чайно не використовуються, тому що важко пов'язати операційний ризик зі зміною фінансового стану банку.

Вимірювання операційного ризику передбачає оцінювання ймо­вірності втрат і потенційної величини втрат. Методики включають оцінювання за окремими факторами ризику, кожний з яких містить певну величину ймовірності в тім, що настають втрати. Використо­вується система рейтингів, за якою кількісно (через шкалу рейтингу) оцінюються величина операційного ризику за факторами ризику.

Операційний ризик може оцінюватися в розрізі окремих підроз­ділів, при цьому щодо кожного підрозділу наводять дані рейтингу, установленого внутрішнім аудитом, дані про величину операцій (обсяг, оборот) і дані про якість ведення операцій (частка помилок, волатильність доходів).

Порівняльний аналіз підрозділів дає можливість ідентифікувати ті з них, що мають вищий операційний ризик.

Ризики в комп'ютерних і телекомунікаційних системах у міжна­родній банківській справі досить різнобічні і можуть включати такі позиції:

• розкриття неналежної інформації (ризик порушення безпеки системи) і несанкціонований доступ у комп'ютерні системи;

• помилки і шахрайство (ризик порушення безпеки системи);

• припинення ведення ділових операцій у зв'язку з порушення­ми в програмному забезпеченні;

• невдале планування і введення нових комп'ютерних систем;

• ризики, пов'язані з кінцевими користувачами персональних комп'ютерів;

• ризик репутації.

Обов'язком менеджменту є адекватний захист банку від цих ризи­ків. Зокрема, менеджмент зобов'язаний ужити превентивних заходів, які спрямовані на запобігання настанню операційного ризику (пра­вильний дизайн системи обробки даних, контроль введення даних, засобів, що охороняють від несанкціонованого доступу, система ко­дів і т.п.). Крім того, менеджмент обмежує негативний вплив опе­раційного ризику (дублюючі потужності в телекомунікаціях і обчис­лювальних мережах, плани дій у надзвичайних ситуаціях, процедури розчищення даних у випадку помилок, страхування від утрат у разі помилок персоналу, заміни даних і руйнування математичного забез­печення, комп'ютерного і телекомунікаційного устаткування).

Отже, зважаючи на те, що висока швидкість технологічних інно­вацій змінює природу і масштаб банківських ризиків, банк повинен обирати стратегії, які б дозволяли менеджменту відповідати на по­точні ризики й адаптуватися до нових. Стратегії ризик-менеджменту мають включати три основні елементи: а) оцінювання ризику, б) установлення обмежень експозиції на ризик, в) моніторинг ризику