5. Пошуки шляхів розв'язання національної проблеми. Розвиток політично-правової думки в умовах тоталітарного режиму. Антирадянські засади українського руху опору

Найбільшим і найвпливовішим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М.Драгоманова був В.Липинський (основні праці - "Україна на переломі", 1657-1659; "Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті", 1920, "Релігія і церква в історії України", 1925; "Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму", 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В.Липинського були держава і нація. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалежній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою - монархії англійського взірця.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В.Липинський вважав єдність - релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) -єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до творення Української держави не тільки народних мас, а й еліти.

Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільства; християнська етика - ірраціональний чинник, що має сприяти процесові державотворення.

Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці - "Під колесами історії", 1925; "Про історію, героїв і політику", 1929) складалася з уявлень про консервативні традиції Галицько-Волинського князівства, апології діяльності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних засад (клерикалізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки життя він перейшов на позиції полонофільства).

С.Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про необхідність адаптації запозичених західноєвропейських здобутків до реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична політика має грунтуватися лише на апробованих історичним досвідом зразках політичного життя країн Західної Європи, зокрема Англії.

В.Кучабський (основні праці - "Більшовизм і сучасне завдання українського заходу", 1925; "Україна і Польща", 1933) назвав свою концепцію "позитивним мілітаризмом"; вона була пройнята вірою в те, що провідну роль у заснуванні монархічної держави мають відігравати люди військового духу та організації.

Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових методів організації суспільних відносин, що спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому процесі.

У 90-х pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну традицію української політичної думки для обгрунтування своїх ідеологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Український націонал-комунізм. Його поява й поширення спричинені насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 pp.; головні представники - П.Буценко, В.Врублевський, Е.Касьяненко, Ю.Медведєв, Е.Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918-1919 pp.; головні представники - Г.Лапчинський, С.Мазлах, В.Шахрай, певною, мірою М.Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше - УКП (боротьбисти) (1918-1920 pp.; головні представники - Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О.Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 pp.; головні представники - М.Авдієнко, А.Драгомирецький, Ю.Кулиниченко, А.Річицький (Пісоцький), М.Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники - Е.Касьяненко, Я.Ландер, Г.Лапчинський, П.Попов);

6) закордонна група УКП (1920-1922 pp.; головні представники - В.Винниченко, З.Висоцький, В.Левицький, В.Мазуренко, певний час М.Чечель).

Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гостро полемічні та публіцистичні твори В.Шахрая (1888-1919; "Революція на Україні", 1918), С.Мазлаха та В.Шахрая ("До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?", 1919), М.Хвильового (1893-1933; "Камо грядеши", "Думки проти течії"; "Україна чи Малоросія?"; "Апологети писаризму").

Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист М.Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він вважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості ("малоросійства"), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу - людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії.

Інтегральний націоналізм. Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна підстава організованого (чинного) націоналістичного руху проминув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М.Міхновського (1873-1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д.Донцов (1883-1973), М.Сціборський (1897-1941), С.Бандера (1906-1959), Я.Стецько (1912-1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя; уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА - УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх попередників.

Романтичний націоналізм М.Міхновського (основні праці - "Самостійна Україна", 1900; "Програма" та "10 заповідей УНП", 1906; "Основний закон "Самостійної України" спілки народу українського", 1905) виник у формі соціал-самостійництва - суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом.

Запеклим ворогом України М.Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав "брак націоналізму серед широкого загалу". Він одним із перших висунув гасло "Україна для українців", яке стало невід'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М.Міхновський визначив нову ("четверту") українську інтелігенцію.

Одним із видатних представників політичної думки України був Іван Франко (1856—1916)— поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч.

Погляди І. Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов'язував із появою приватної власності й розшаруванням суспільства. Але стосовно сутності держави, її владних функцій у нього були своєрідні міркування. Найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства й тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. І. Франко підкреслював, що всі експлуататорські держави з їх установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистояла й протистоїть народові, панує над ним.

Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвердження соціалізму,І. Франко водночас стояв за соціалізм.

Аналізуючи сучасний йому капіталістичний світ, він дійшов висновку, що тільки соціалізм може забезпечити кожному з народів свободу й соціальну справедливість, бо цей лад, на його думку, найвільніший і забезпечує народові належний матеріальний достаток. Віддаючи данину Великій Французькій революції, яка проголосила гасла Свободи, Рівності й Братерства.

У майбутньому суспільстві мусить утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія. Велику увагу приділяв І. Франко розв'язанню національного питання у майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, «без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може встоятися». Для нього майбутня Україна — це розвинена, висококультурна нація Європи.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д.Донцова (основні праці - "Підстави нашої політики", 1921; "Націоналізм", 1926; "Політика принципіальна і опортуністична", 1928; "Дурман соціалізму", 1936; "Де шукати наші історичні традиції", 1938; "Росія чи Європа", 1955; "Від містики до політики", 1957; "Клич доби", 1968). Як і М.Міхновський, Д.Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши принцип західноєвропейської "життєвої філософії" у своїх публіцистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналізму домінували такі тези: треба "зміцнювати волю до життя, до влади; до експансії"; необхідно плекати "устремління до боротьби та свідомість її конечності"; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; "творче насильство ініціативної меншості" має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20-30-ті pp.), ідеї Д.Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д.Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організаційно не належав до націоналістичних структур.

Свою модель майбутньої української державності запропонував один із чільних лідерів ОУН М.Сціборський (основні праці - "Націократія", 1935; "Нарис проекту основних законів (Конституції) Української держави", 1940). Піддавши гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував створення альтернативної державної форми - націократії як "режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально корисних верств об'єднаних відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій - у представницьких органах державного управління". М.Сціборський, обстоюючи гасло "держава вище партій і класів", заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою М.Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту - Державної Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили враховувати ці суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова "демократизація" інтегрального націоналізму. З особливою виразністю ця трансформація простежується в працях націоналістично зорієнтованих авторів повоєнного періоду: Й.Горнового ("СРСР - країна найжорстокішого гноблення народів: визиску працюючих"), П.Полтави ("Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу"), Я.Старуха ("Упир фашизму"), П.Думи ("Ідейно-політичне обличчя більшовиків"), Д.Шахая ("Тактика щодо російського народу").

Завдяки публіцистичним творам В.Мороза ("Серед снігів", "Репортаж із заповідника імені Берія") інтегрально-націоналістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60-80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.