Вербальне спілкування класифікується:

1. За формою реалізації засобів мовного коду: усне / письмове.

2. За темою: побутове, політичне, релігійне, наукове, філософське, навчально-педагогічне, виховне тощо.

3. За метою: ділове / розважальне.

4. За мірою офіційності: офіційне / неофіційне.

5. За мірою контрольованості: формальне / неформальне.

6. За кількістю співрозмовників:

   • внутрішнє (комунікант спілкується сам з собою);

   • двоосібне (спілкування двох);

   • в межах малої мовної групи (3‑5 комунікантів);

   • публічне (20-30 і більше);

   • масова комунікація (1000 і більше учасників);

   • міжнародна та міжкультурна комунікація.

7. За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване / соціально зорієнтоване.

8. За співвідношенням форми та змісту: закрите (заради форми, наприклад, світське спілкування) / відкрите (головна мета інформаційний обмін) / змішане.

9. За свободою вибору партнера: ініціативне / вимушене.

10. За тривалістю: постійне / довготривале / періодичне / короткотривале.

11. За скерованістю стосовно адресата, адресанта й об’єкта комунікації:

• ґетерокомунікація (діалог, полілог);

• автокомунікація (внутрішній діалог);

• псевдомовлення (конкретний адресат відсутній – література);

• псевдоспілкування (“розмови” з тваринами, рослинами, неживими об’єктами).

Комунікація як система функціонує за певними законами. Закони комунікації – це найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні у всіх типах міжособистісного, групового та масового спілкування. Вони пов’язані із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників спілкування, їх соціальними ролями. Комунікативні закони нежорсткі, з плином часу вони зазнають змін, до того ж вони є національно специфічними, а тому узгоджуються з тими процесами, які відбуваються у суспільстві.

Комунікативні закони є загальними законами, які регулюють усі типи спілкування і реалізуються незалежно від особливостей комунікантів та ситуації спілкування. Проте, кожна комунікативна ситуація накладає власні обмеження на процес комунікації, надаючи змоги проявитися індивідуальним особливостям кожного комунікативного акту. Зазначені особливості враховуються правилами спілкування, що визначаються як рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу. Ці рекомендації засвоюються шляхом наслідування та навчання й реалізуються у спілкуванні автоматично.

2. Компоненти та засоби спілкування (2 год.)

1. Основні елементарні компоненти спілкування.

2. Вербальні та невербальні засоби спілкування.

Як будь-яке системне утворення, комунікація має чітку структурну організацію, тобто елементи та зв’язки між ними. Таким чином, комунікативний акт є навмисно організованою системою компонентів, що реалізується конкретними засобами заради досягнення певної мети.

Елементарні компоненти спілкування:

• Адресант – відправник повідомлення.

• Адресат – одержувач повідомлення.

• Повідомлення – це певним чином закодована інформація, передана обраним каналом спілкування.

• Фільтри – це фізичні, психологічні, соціальні та інші обмеження, які накладаються на інформацію в процесі комунікації різними компонентами комунікації.

• Канал комунікації – це шлях, яким передається повідомлення від адресанта до адресата (слуховий, зоровий, тактильний, нюховий, смаковий).

• Комунікативний (інформаційний) шум – це будь-які перешкоди, які виникають під час проходження повідомлення каналом комунікації та сприйняття його адресатом (фізичний, психічний, семантичний шум).

• Контекст спілкування (комунікативна ситуація) – це та обстановка, в якій відбувається спілкування. Ситуативний контекст спілкування має три виміри: фізичний, соціально-психологічний, часовий, що у реальному спілкуванні перебувають у тісному зв’язку.

• Зворотній зв’язок (зворотна інформація) – вербальна чи невербальна реакція адресата на повідомлення.

Засоби спілкування – це коди, тобто система відповідностей між формою та значенням повідомлення. Найважливішими кодами у міжособистісному спілкуванні виступають мова та невербальні засоби комунікації.

Провідну роль у міжособистісному спілкуванні відіграють вербальні (мовні) компоненти – слова, словосполучення речення, тексти, за допомогою яких передається інформація. З огляду на це, мову можна визначити як систему кодування інформації під час спілкування.

Серед засобів мовного спілкування виокремлюють:

• експліцитні (матеріально виражені): засоби різних рівнів мови та категорії, властиві конкретним рівням мови або мові загалом;

• імпліцитні (матеріально не виражені): різноманітні правила та закономірності організації мовної системи (парадигматичні й синтагматичні) та організації мовленнєвого повідомлення відповідно до мети та контексту спілкування (непрямі висновки та непрямі смисли).

Невербальні засоби спілкування – це жести, міміка, контрольовані й неконтрольовані рухи, постава тіла, відстань між комунікантами, свідома організація простору спілкування, використання дотиків і контакту очей тощо. Це елементи комунікативного коду, які мають немовну природу, але так само, як і мова (і найчастіше – разом з нею) слугують для передавання та сприйняття повідомлень (несуть 60-80% інформації) .

У залежності від того, яким невербальним способом передається інформація, ведуть мову про кінесику та проксеміку.

• Кінесика (гр. kinesis – рух) – “мова тіла”, яка об’єднує міміку, жести, поставу тіла тощо.

• Проксеміка (лат. proximus – розташований близько) – просторові стосунки людей у процесах спілкування.