Криза культури нового часу

Криза культури Нового часу. Кінець XIX та початок XX ст. позначені глибокою кризою західноєвропейської цивілізації і культури, що охопила всі сторони суспільного життя: економіку, державний лад, філософію, мораль, мистецтво. В культорологічній літературі немає єдиного розуміння поняття кризи культури в Новий час: одні пов’язують її з руйнуванням основ раціоналістичного світогляду і появою ірраціоналізму як певної філософії та ідеологічної системи, інші – з кризою тільки «буржуазної» культури, ще інші – з процесом дегуманізації суті і змісту суспільства і культури. Третя точка зору найбільше відповідає нашій позиції, оскільки культура не може функціонувати, втрачаючи гуманні цінності, високий пафос творчої діяльності. Виходячи із сказаного, кризу культури можна розглядати в безпосередньому зв’язку з такими суспільними явищами, як:

1) поява економічних і державних структур, що гальмують соціальний прогрес, поневолюють людину і суспільство, сприяють процесу моральної деградації особи;

2) вияв у провідних сферах культурного життя песимізму та зневіри у творчих можливостях людини, в перспективах розвитку цивілізації;

3) проголошення культу сили і насильства як необхідної умови подолання кризових явищ, властивих для даного типу суспільства.

У першому випадку йдеться про те, що в економічному розвитку капіталізму утверджується тенденція монополізації, тобто створення величезних об’єднань-трестів, синдикатів, концернів тощо, які концентрували в своїх руках значну частину виробництва, капіталу і ринків збуту. Серйозну небезпеку для цивілізації і культури становило всеохоплююче одержавлення всіх суспільних сфер життя: сильно розгалужений державний апарат управління з допомогою могутніх технічних засобів міг здійснювати тотальний контроль над суспільством і людиною. Монополізація і етатизація (від фр. etat – держава) суспільства веде до утвердження імперіалізму в політиці, а в імперіалізмі, як зазначає М. Бердяев, відбувається відрив від гуманістичних основ національної держави, знаходить свій вияв воля до влади і світового панування (Н. Бердяев. Смысл истории. М., 1990, с. 129). Крім того, людство, здобувши небувалу владу над природою, починає зловживати цією владою. Руйнування старих традиційних зв’язків між людьми призвело до появи «людини маси», для якої вже не потрібне виправдання ні перед іншими, ні перед собою.

У другому випадку маємо відмову від традиційних гуманістичних цінностей, девальвованих негативними тенденціями суспільного розвитку, і переорієнтацію на цінності нижчого гатунку. Це знайшло свій вираз у «філософії життя» і декадентському мистецтві. Представники «філософії життя» Ф. Ніцше (1844-1900), В. Дільтей (1833-1911), Г. Зіммель (1858-1918), А. Бергсон (1859-1941), відкидаючи світоглядні основи класичного раціоналізму, осмислювали життя з позицій ірраціоналізму як реальність, звільнену від матеріальності. Поняття життя трактується ними неоднозначно: як «воля до влади» (Ніцше), «життєвий порив» (Бергсон), «потік переживання», обумовлений культурно-історичними фактами (Дільтей і Зіммель). Декадентство (від фр. decadence – занепад) знайшло вираження у різних художніх напрямках, що відзначались настроями безнадійності й неприйняття життя, індивідуалізмом. Найбільш чітко ці мотиви вперше проявилися у творчості французьких поетів-символістів, які називали себе співцями занепаду та загибелі. Вони відмовлялись від визнання реального світу – «світу тіней», протиставляючи йому «внутрішню сутність», яка відкривається в акті містичного осягнення реальності. Серед письменників цього напрямку найбільш відомі П. Варлен (1844-1896) і А. Рембо (1854-1891).

У третьому випадку мова йде про утвердження принципу насильства в історії як універсального засобу для розправи з традиціями та структурами «старого суспільства». Реалізація цього принципу осмислювалася по-різному. К. Маркс (1818-1883) обстоював необхідність насильницької соціалістичної революції та наступної диктатури пролетаріату, внаслідок яких мало бути побудоване безкласове комуністичне суспільство. Ф. Ніцше вважав, що основне – це реалізація «волі до влади», а все те, що перешкоджає її здійсненню, веде до деградації. Для досягнення мети необхідно звільнитися від почуття вини, каяття, жалості, оскільки все це фікції, вигадки слабких. У філософських працях «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин» він сформулював максими аморальності: «Мораль – найнебезпечніша з усіх небезпек», «Робіть, що хочете, але вмійте хотіти»; «Мудрість – жінка, вона любить тільки воїна»; «Повстання – це доблесть рабів».

У мистецтві ідеї насильства утверджували представники футуризму (від лат. futurum – майбутнє). Для футуристів властиве заперечення традицій культури, її художніх цінностей, проголошення культу техніки. Видатним представником цієї течії є Ф. Маринетті (1876-1944), автор «Маніфесту італійського футуризму». Мистецтвом футуризму людина розглядається, по-перше, в державі (слово «свобода» повинно бути підпорядковане слову «свобода Італії»), по-друге, в техніці (мотор – кращий із поетів), по-третє, в русі – і людина, і держава, і техніка. На цій основі футуристи відкинули мистецтво минулого.

Перша світова війна, соціалістична революція в Росії, виникнення тоталітарних режимів – такими виявилися наслідки суперечностей капіталістичної цивілізації кінця XIX й початку XX ст.