Театральне мистецтво. Музіка. Танок.

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному й так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що уже йшлося. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи в основі два елементи: речитатив та величання.

узичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося втричі групи: музика народна, княжих салонів й церковна.

Народна музика Русі складалася із вокзальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні із давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їхні роботи, побуті та звичаях. Веселі і сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки і щедрівки, гаївки, і веснянки, купальські і обжинкові, весільні і хрестильні пісня, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль з чітким ритмом та формою. Твори першої групи малі несиметричний вільний ритм й по суті становили монотонне повторювання одного і того ж мотивацію в різних варіантах, скорочення й поширення, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації малі похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій із чітким ритмом й виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилася й на тексти пісень, витворюючи у яких правильні цезури й постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цого типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками і веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити лише на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний – танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін.

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев’яні сурми, роги, бубни й різні свирілі, пищалі та сопілки.

Церковна музика прийшла до нас з Візантії.

З княжої доби збереглося чимало нотних книжок, писаних без лінійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік (кондак – коротка церковна пісня, що славити Бога, Богородиця чи святих). Знаменною нотацією (прапор – нота) нотовані усі інші богослужбові книжки, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. нот опису ще не досліджені як слід, отже й співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, котра виконувалася обов’язково по нотах зі знанням справ. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання по вирішенню важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів – це невеличкий музичний концерт. Під годину християнських святий (особливо великих – Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалися по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв’язку із боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їхнього виконують под годину святкових християнських урочистостей, зведена всього до кількох. А школа !.. Навіть нині, коли весь світло відзначав роковини найсумнішої дати сьогодення – Чорнобильської трагедії 26 апреля, про 12-й годині дня християнські храми всіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а переважна частина наших храмів мовчала, бо у яких немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш торб виявився невисловленим..., хоч біда – наша.

Народний танок на Русі – “танок”. Назва означала групові ігри із піснями. Назву “танець” ми перейняли від народів Західної Європи. Танець – композиція ритмічних кроків й рухів, частіше до музики, ніж до співи. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співи, музики (гуслі, сопілки, сурми, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані чи на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися под годину бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі под Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони здебільшого були у княжих дворах й своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях.

Церемонні танці на Русі поділялися втричі групи. Перша й найпоширеніша група – хороводи. Це народні ігри із переважанням вони танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісня рухами. Хоч це були і масові танці, та у яких виділялися провідні особини та провідні солісти.

Друга група – народний танець (група виконавців поділялася на парі). Їх зміст – залицяння і пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їхні об’єднував лише спільний ритм.

Третя група – сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків й жестів.

Могутньою основою формування й розвитку самобутності давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Русь як держава формувалась й розвивалась на полі етнічній основі, у склад входили і неслов’янські племена.

Проте культура Київської Русі стала вибачимо продовженням культури попереднього години. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їхні культури, в результаті чого вон за порівняно короткий історичний проміжок години досягла високого рівня й посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі.