6. Розкрийте сутність стратегії нормалізації у вирішенні проблем девіантної поведінки. Ваше ставлення до цього підходу вирішення проблеми?

Девіантна поведінка як соціальне явище особливої гостроти набуває у кризові періоди розвитку суспільств, а і саме діяльність установ соціальної роботи є одним із механізмів, що дозволяють підтримувати суспільство дієздатним.

Порушення соціальних норм є реакцією індивіда за умов соціальної дезадаптації, коли він не бачить або не вважає доцільним використовувати інші можливості для задоволення власних потреб.

Суть девіантної поведінки полягає в тому, що людина не дотримується вимог соціальної норми, вона вибирає відмінний від цих норм варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення міри взаємодії особистості та суспільства, групи та суспільства, особистості та групи. В основі відхилень у поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, розбіжність потреб, деформація засобів їх задоволення, помилки виховання, життєві невдачі та прорахунки.

Традиційно суспільство боролося з соціальними відхиленнями за допомогою посилення покарань за девіантну поведінку та соціального контролю за особами, яким вона властива, аж до примусового “перевиховання” та ресоціалізації. Цей підхід і характеризує сутність першої із стратегій боротьби із соціальними відхиленнями – стратегії соціального контролю. Таким чином, за умов стабільного суспільства вдавалося стримувати розповсюдження соціальних відхилень, але не ліквідувати їх взагалі. З іншого боку, це призводило до більшої соціальної ізоляції представників груп девіантної поведінки, провокувало їх опір, упереджене ставлення до будь-яких пропозицій співпраці. Внаслідок цього проблеми груп девіантної поведінки загострювались і поглиблювались. За умов суспільної кризи механізми соціального контролю втрачають свою ефективність і проблеми, пов’язані з девіантною поведінкою, охоплюють все ширші верстви суспільства.

Однак у суспільній свідомості ще дуже сильна віра в заборонно-репресивні міри як у найкращий засіб врятування від цих явищ, хоча весь світовий досвід свідчить про неефективність твердих санкцій з боку суспільства. Позитивний ефект дає робота за наступними напрямами:

1. Відмова від карного чи адміністративного переслідування «злочинців без жертв» (проституція, бродяжництво, наркоманія, гомосексуалізм і ін.), маючи у виді, що тільки соціальні міри дозволяють чи зняти нейтралізувати дані форми соціальної патології,

2. Створення системи служб соціальної допомоги: суїцидологічний, наркологічної, специфічно віковий (геронтологічний, підліткової), соціальної реадаптації

Альтернативою покаранням і посиленню соціального контролю за представниками груп девіантної поведінки виступає стратегія нормалізації. Цей підхід базується на визнання соціальних відхилень неминучим явищем, пов’язаним із закономірностями розвитку суспільства і окремої особистості та спрямовує зусилля суспільства не тільки на подолання девіантної поведінки, скільки а упередження і зменшення її негативних наслідків. Стратегія нормалізації проявляється в:

• лібералізації соціальних норм,

• легалізації найменш шкідливих видів девіантної поведінки (наприклад, проституції, вживання легких наркотиків),

• пом’якшенні системи покарань і

• поліпшенні ставлення суспільства до осіб, яким властиві відхилення.

Таким чином вдається подолати виключення груп девіантної поведінки із суспільного життя і налагодити співпрацю з ними у вирішенні найгостріших проблем суспільства, створити умови для зменшення шкоди, викликаної девіантною поведінкою та способом життя індивідів, яким вона властива.

У руслі цієї стратегії реалізується Підхід зменшення шкоди, який може включати такі заходи:

• безкоштовна роздача стерильних шприців (або обмін використаних на чисті), і презервативів у стаціонарних або пересувних пунктах;

• поширення санітарно-просвітницьких матеріалів щодо безпечних засобів введення наркотиків і захисту від ВІЛ-інфекції;

• залучення наркозалежних в освітні програми, волонтерську роботу щодо боротьби з Віл і в групи взаємної підтримки;

• сприяння переходу споживачів наркотиків на менш безпечні засоби їх введення або на менш небезпечні наркотики (наприклад, так звані мета донові програми).

У результаті застосування цього підходу зменшується ризик поширення інфекційних захворювань (ВІЛ, гепатиту тощо), зменшується кількість злочинів, які наркозалежні чинять заради грошей на наркотики або відповідні пристосування, вдається встановити контакт із споживачами наркотиків, зменшити її агресивність; наркозалежний залишається відкритим до діалогу зі спеціалістом і (якщо не зараз, то пізніше) може прийняти допомогу і знайти вихід із своєї хвороби.

У межах цих двох стратегій (контролю та нормалізації) і розвивається сучасна соціальна робота з групами девіантної поведінки. З одного боку вона спрямована на упередження соціальних відхилень та їх негативних наслідків, створення умов для повноцінної життєдіяльності будь-якої особистості в межах соціальних норм; з іншого, вона має допомогти представникам груп девіантної поведінки у вирішенні їх проблем, залишаючи за ними право вибору власного способу життя.

7. Розкрийте соціальні проблеми безпритульності і бродяжництва та сутність соціальної роботи з цією групою девіантів.

   Будь-який вид девіантної поведінки є засоомб задоволення потреб індивіда у тих випадках, коли він не усвідомлює суспільних норм, не бачить суперечностей між ними і своєю поведінкою, не знаходить можливостей задовольнити свої потреби відповідно до суспільних норм або свідомо не бажає їх наслідувати.

Однією з проблем, які відносяться до ряду вічних, які відтворюються від покоління до покоління, в умовах будь якого суспільства, будь-якої культури, є проблема соціального аутсайдерства.

Соціальні аутсайдери – це люди, які з огляду на ряд об’єктивних і суб’єктивних причин не змогли знайти достойне місце у суспільстві і опинилися у найнижчих його прошарках.

Бродяжництво є однією з крайніх форм аутсайдерства. Бродяжництво є одним із різновидів психопатологічних девіацій.

Суб’єктів бродяжництва у різні часи називали „бомж”, „боз”, інколи користувалися абревіатурою „біч” (це слово прийшло у літературну мову із сталінських лагерів, де багато ув’язнених („зеків”) з числа інтелігентів не витримувати нелюдських умов ГУЛагу і швидко опускалися.

Бродяжництво для пересічного громадянина асоціюється з поняттям „бомж”. Це слово спочатку існувало як абревіатура слів „без визначеного місця проживання” російською мовою. Вперше воно з’явилося у міліцейських протоколах, а потім перейшло у повсякденну мову, і зараз здебільшого означає людину, що опустилася. Однак це не зовсім вірно. Слід розрізняти бездомність і бродяжництво, оскільки багато з людей, що опустилися, мають і житло, і реєстрацію. У нашій країні з огляду на ряд причин бродяжництво вивчалося переважно спеціалістами-кримінологами. Активну зацікавленість цим явищем соціальні науки, зокрема, психологія, соціологія, почали виявляти у роки так званої перебудови.

Що ж являє собою бродяжництво як соціальне явище? Перш за все це специфічний спосіб життя, який складається у процесі поступового розриву соціальних зв’язків (де соціалізації) особистості. У науковій літературі для характеристики бродяжництва застосовують також термін „маргінальність” (від лат. Marginalis – той, що знаходиться на краю), що означає пограничний, проміжний, периферійний стан по відношенню до будь-яких соціальних спільнот. Разом з тим цей термін має більш широке значення, оскільки під нього підходять не тільки бомжі, але й емігранти, мігранти з села у місто, представники етнічних, релігійних меншин, інваліди тощо.

В адміністративній практиці та соціологічній літературі „бомжів” відносять до соціально-дезадаптованих груп населення.

Так, після скасування ст.209 УК РСФСР у Росії та у кранїнах СНД широко розповсюдилося жебрацтво. У нашій країні можна виділити 4 групи жебраків:

1. Бродяги, безпритульні.

2. Престарілі (тобто ті, кому не вистачає пенсії на прожиття)

3. Інваліди (тобто ті, кому не вистачає пенсії на прожиття)

4. Професійні жебраки, для яких це досить прибутковий бізнес.

Багато бомжів знаходять засоби для існування на міських звалищах, де можна віднайти продукти, одяг, речі для продажу або обміну на алкоголь. Місця їхнього існування – підвали, горища, теплоцентралі, звалища, закинуті будівлі, бомбосховища, влітку – лісопаркові зони, кладовища.

Виділяють дві групи причин бродяжництва: об’єктивні і суб’єктивні:

• об’єктивні – житлові проблеми, погіршення соціально-економічної і політичної ситуації в країнах бувшого СРСР, відки тече потік бомжів; стихійні лиха, погіршення екологічної ситуації у ряді регіонів країни.

• суб’єктивні – психологічні особливості людей, їх життєві установки, мікро соціальні ситуації.

Безумовно, бродяжництво та жебрацтво завдає суспільству суттєвої шкоди.

До спецуифічних соціальних проблем, спричинених бродяжництвом і жебрацтвом можна віднести такі:

1. воно завжди поєднане з іншими видами девіантної поведінки – алкоголізмом, наркоманією, злочинністю.

2. бомжі є розповсюджувачами інфекційних захворювань.

3. суспільство змушене витрачати значні кошти на утримання спец закладів, соціальну допомогу, медичне обслуговування цієї частини населення.

4. суспільство, як система, об’єктивно зацікавлене у тому, щоб кожна людина виконувала суспільно значущі функції, тобто сприяла соціальному прогресу. Прожиття на нетрудові статки є соціальним паразитизмом.

5. родяжництво завдає морально-психологічної шкоди самій особі і тим, хто з нею стикається.

В залежності від конкретних суб’єктивних причин можна виділити такі групи бомжів:

• Люди, для яких бродяжництво є формою ухиляння від карної відповідальності;

• Громадяни, які принципово не бажають працювати (найчисленніша група);

• Особи, які мають завищені вимоги до засобів існування, яким не вистачає будь-якого заробітку (шабашники, старателі тощо);

• Люди, які стали бродягами внаслідок негараздів у сім’ї та на роботі;

• Жертви соціальної пропаганди та власного романтизму;

• Люди з відхиленнями у психіці.

Потенційними бомжами є випускники дитячих будинків та інтернатів, які не в змозі віднайти житло та роботу.

Сукупність об’єктивних і суб’єктивних причин формує внутрішню мотивацію бродяжництва, по мірі десоціалізації воно стає звичним стилем життя, змінювати який бомжі і бродяги вже не можуть і не хочуть.

Виділимо ще одну групу бомжів – це „діти вулиці”, які з тих чи інших причин втекли з дому. Їхня кількість зростає. Ця група дітей недостатньо вивчена, але результати деяких досліджень вказують на такі причини втеч підлітків з дому: у 86% юнаків це емансипаційні втечі, у 30% дівчат – демонстративні. Більшість підлітків втратили сімейні та родинні зв’язки, а також зв’язки зі школою.

Втечі з дому , що повторюються, і бродяжництво переважно властиве хлопчакам від 7 до 16 років. Починаючи з 14-15 років втечі з дому і бродяжництво скорочуються. Це своєрідна форма виразу протесту або образи на вчителів, батьків. Інколи втечі обумовлені страхом перед можливим фізичним покаранням за скоєний негативний вчинок або за погану оцінку. Значно рідше спостерігаються спонтанні уходи з дому через миттєві зміни настрою, миттєві рішення. Як правило, такі діти можуть не пояснити, чому втекли з дому, чому поїхали в те чи інше місто ( найчастіше, тому, що вдалося проникнути у потяг, автобус тощо). Розкаяння у скоєному, що виникає згодом, пригнічується побоюванням покарання з боку батьків.

Втечі з дому можуть бути викликані непереборним потягом. При цьому підлітки розповідають, що бажання поїхати прийшло несподівано, буз усяких роздумів, по типу „готового рішення”. Діти, схильні до таких вчинків, відзначаються вибірковою комунікабельністю, вони здебільшого похмурі та невдоволені оточуючим, схильні до агресивних реакцій. Такі втечі з дому здійснюються одноосібно, без усякої підготовки і роздумів про можливі ускладнення. Підлітки ночують на вокзалах, горищах, живуть напівголодні, жебракують, крадуть. Цей вид психопаталогічної девіантної поведінки називають дромоманією. Потяг до бродяжництва, як правило, виникає періодично і може бути пов’язане із сезонними факторами (весняно-літні та літньо-осінні цикли); нерідко підліток попадає в асоціальну або кримінальну компанію і починає вживати алкоголь або наркотики.

Профілактична робота із субьєктами жебрацтва та бродяжництва є особливою галуззю соціальної роботи, яка здійснюється у співпраці із цілим переліком інших державних інституцій – освітніх, правоохоронних, соціального захисту, медичних, а також у співпраці із органами місцевого самоврядування та недержавними громадськими організаціями.