4А) Сільське господарство й промисли

Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці й досягло високого для свого часу рівня розвитку. Воно спиралося на прадавні традиції східних слов'ян, що з незапам'ятних часів були землеробами. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. У різних регіонах величезної держави залежно від грунтів і кліматичних умов застосовувалися різні системи обробітку землі. У лісовій зоні віддавали перевагу підсічній системі, використовуючи для обробляння землі легку соху. Ліс вирубувався й спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом. Не пізніше кінця 1 тис. н.е. головне знаряддя обробітку землі — соху — змінив плуг із залізним наральником, що давало особливо добрі результати під час розорювання важких, цілинних грунтів. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси, їх досить часто знаходять під час археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці. Іншим важливим видом сільськогосподарської діяльності руських людей було скотарство. У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини й продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно тощо. Серед сільських промислів особливо розвинутими були мисливство й рибальство. Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, розходячись у багато країн Європи та Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво (добування меду диких бджіл) та бджільництво. Мед і віск мали попит на Русі та за її межами. Князі й бояри були особливо зацікавлені в підтриманні сталого рівня в­робництва меду й воску, як і добування хутра. Ці товари продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу й Західної Європи. Натомість руські можновалдці одержували можливість купувати там прикраси, дорогі тканини й одяг, вино, фрукти, зброю тощо.

4Б) Ремесло

Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Чи не основною його галуззю була металургія, що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Обробляння заліза, що добувалося з болотяної руди, велося як у сільських, так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів і володіли значною кількістю технічних прийомів обробляння металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в кращих зразках — і художньо довершені. Останнє особливо стосується предметів озброєння: мечів, шоломів, наконечників для списів і рогатин тощо. Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з перегородчастими емалями: іконки, хрестики, князівські барми, ковтки тощо. До золотої пластини припаювалися тонкі золоті дротинки, утворюючи складні й вишукані візерунки. А простір між дротинками-перегородками заповнювали різнокольоровою розтопленою на вогні скловидною масою — емаллю, після чого річ шліфували. Виробництво високохудожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві, звідки вони розходилися по Русі та за її межі. Слава про руських ювелірів рознеслася се­редньовічною Європою. Наймасовішими видами ремесла були виготовлення керамічного (глиняного) посуду, обробляння шкіри, дерева й кістки. Ремісники, які займалися цим, звичайно селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали. Так, у Києві про них нагадують назви місцевостей — Гончарі й Кожум'яки. У давньоруські часи багато виробів виготовлялося зі скла: браслети, намиста, персні, кубки, пляшки. Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поширеними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виго­товлення повсякденного одягу й посуду, а також продуктів харчування, насамперед переробка зерна. Розвинені оброблення дерева й каменю, виготовлення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й палаци. Найпростішим житлом були напівземлянки, в яких тулилася біднота. У наземних зрубних будинках мешкали представники середніх прошарків населення. Для князів і великих бояр споруджували хороми в два, три й більше поверхів, зображення яких можна побачити на мініатюрах Радзивіллівського, Никонівського (ілюмінованого) та інших ілюстрованих літописів. Окрасою й водночас архітектурними домінантами міст і сіл Русі були численні церкви, переважно дерев'яні (зрубні). У великих містах височіли кам'яні храми. В давньоруську добу в Києві було зведено понад 30 кам'яних церков. Багато їх збудовано в Чернігові, Переяславі, Галичі, а також у містах Північної Русі.

4в) Міста

Як відомо, у УІ-УІІІ ст. у східнослов'янсь-кому суспільстві виникали протоміста — укріплені поселення, що в зародку мали ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Феодальні міста історики образно називають квітами середньовіччя. Протомісто було тим пуп'янком, з якого виростало, розвивалося справжнє місто. Так було всюди в середньовічному світі, так сталося й на Русі. Однак не кожне протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був «град Кия», що виник наприкінці V- в першій по­ловині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у велике місто, в якому в XI- першій третині XIII ст. налічувалося близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян. У давньоруських Чернігові й Галичі їх було по 25 тис., Переяславі й Білоозері — по 10-12 тис. Міста Південної Русі були зосереджені в Се­редньому Подніпров'ї, поблизу стольного града Києва. Чимало міст виросло в західному регіоні, в Галицькій і Волинській землях. Найголовніші з них посідали велику площу. Укріплена частина Києва (дитинець) сягала 90 га, а разом з ремісничо-торговельними посадами — 380 га; дитинець Галича мав понад 50 га, а площа давнього Чернігова (дитинець, окольний град, передграддя) перевищувала 200 га.

Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їх мешканців була ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на кшталт західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки становили водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралося віче городян, що, починаючи з середини XII ст., відігравало значну роль у соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Володимирі-на-Клязьмі тощо.

Давньоруські міста були культурними осередками. В них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Володимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії (житія святих) та художньої літератури. Без перебільшення можна сказати, що міста визначали культурне обличчя Давньої Русі, вони були носіями суспільного прогресу.