3.2. Політика Тимчасового уряду щодо Півдня і національна консолідація українського населення регіону

Стосовно Півдня Тимчасовий уряд проводив політику, яка істотно відрізнялася від його політичного курсу щодо решти України. В історичній літературі про це вже писалося, у тому числі і нами ⁴⁴.

Як і царський уряд, він вважав південні губернії "внутрішніми" губерніями Росії – Новоросією. Коли в ході національно-визвольної боротьби і проголошеного Українською Центральною Радою ІІ Універсалу Тимчасовий уряд встав перед необхідністю погоджуватися на автономію України, він усіма силами прагнув вивести за межі автономії Південь. Про це яскраво свідчив його документ – "Тимчасова інструкція для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду на Україні", датована 4 серпня 1917 року. У"Тимчасовій інструкції" зазначалося: "Повноваження Генерального Секретаріату поширюються на губернії: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, за винятком повітів Мглинського, Суражського, Стародубського і Новозибківського..."⁴⁵. Таким чином, поза всяким впливом Генерального Секретаріату залишалася більша частина України: Харківська, Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії. В цьому виражалося прагнення залишити під прямим управлінням Росії за будь-яких обставин індустріальний Донбас, Криворіжжя, стратегічно важливі південноукраїнські порти. Ці землі були заселені переважно українцями, які становили від 2/3 до 3/4 місцевої людності. Саме як українці вони поводилися в 1917 р., підтримуючи українські політичні партії та громадсько-політичні об’єднання. Як уже зазначалося, на виборах до Всеросійських і Українських Установчих зборів за українські політичні партії голосувала абсолютна більшість населення. Етнічні українці на цих землях ніяк не відділяли себе від жителів, наприклад, Полтавщини, Київщини чи Поділля.

Дії Тимчасового уряду були спрямовані на дезінтеграцію України, розчленування території та роз’єднання її народу, на припинення процесу українського державотворення і націотворення. Своєю інструкцією Петроград недвозначно заявив Україні, чого буде коштувати їй подальше наполягання на національно-територіальній автономії.

Центральна Рада прийняла резолюцію, в якій висловила негативне ставлення до Інструкції. Як на її ваду, вказувалося на те, що Інструкція "не дає змоги демократії України утворити власть на всій території, заселеній українським народом"⁴⁶. Характерно, що ввечері 9 серпня 1917 р., тобто того дня, коли Центральна Рада висловила своє ставлення до Інструкції, вона прийняла рішення про скликання "якнайскоріше Установчих зборів етнографічної України", тобто і південного її регіону⁴⁷.

Антиукраїнська політика Тимчасового уряду викликала хвилю невдоволення населення Півдня, яке не могло сприйняти його виведення за межі автономної України. У серпні 1917 р. на адресу Центральної Ради надійшли сотні телеграм із резолюціями зборів і мітингів, які засуджували політику Тимчасового уряду та його Інструкцію. Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко так описав революціонізуючу роль обмежень, накладених Тимчасовим урядом: «…Вони об’єднували, ці обмеження, гуртували соборну Україну. До Інструкції "окраїни" (Таврія, Харківщина, почасти Катеринославщина), будучи віддаленими від центру національного руху, виявляли відносно малу національну активність. Інструкція ж, одрізавши їх від усього національного тіла, зразу вдмухнула гаряче почуття спільності інтересів, чуття образи, гніву, обурення. "Окраїни" заворушилися, захвилювалися, стали тягнутися до автономної України. Розбурхане національне чуття стало кристалізуватись і формуватись у виразні домагання. З усіх кінців України сипалися протести проти поділу єдиного тіла… Інструкція прислужилась до зміцнення й об’єднання національної свідомості краще, ніж сотні агітаторів»⁴⁸.

6 серпня 1917 р. відбулися загальні збори жителів Велико-Михайлівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Учасники зборів виступили з протестом проти рішення уряду залишити поза межами України Катеринославську, Херсонську та Харківську губернії. 13–15 серпня в м. Катеринославі працював Катеринославський губернський селянський з’їзд, що зібрав понад 400 представників регіону. На з’їзді була ухвалена резолюція, в якій зазначалося, що з’їзд протестує проти розподілу України на частини й наполягає на негайному приєднанні Катеринославщини до України. На загальних зборах представників робітників копалень Криворізького району, що відбулися 20 серпня 1917 р. була прийнята резолюція "з приводу відношення до автономної України та Інструкції Генеральному Секретаріату", в якій зазначалося: "Ми робітники українці і не українці виносимо свій рішучий протест проти Інструкції та розділу України й висловлюємо повне довір’я до Центральної Ради та Генерального Секретаріату"⁴⁹. Аналогічні резолюції були прийняті на загальних зборах робітників і службовців станції та депо П’ятихатки на Катеринославщині 23 вересня 1917 р.⁵⁰.

Не залишилися поза цим рухом і українські військові, які зустріли появу Інструкції різко негативно. У постанові губерніального з’їзду українізованих частин Таврійської губернії містився протест проти "виключення зі складу України Тавричини та інших українських губерній"⁵¹. Перелік аналогічних рішень, прийнятих різноманітними зборами регіону можна продовжувати. Ці настрої не згасли і восени 1917 р.⁵².

Подібні настрої були характерними і для українського населення тих губерній України, на які поширювалася юрисдикція Центральної Ради. Другий Київський губернський національний з’їзд, який відбувся 19–20 серпня 1917 р., закликав Центральну Раду взяти владу в Україні до своїх рук і висловив рішучий протест проти поділу України й обмеження повноважень Генерального Секретаріату⁵³. Постанова аналогічного змісту була прийнята на з’їзді "Просвіт" у вересні 1917 р.: "З’їзд протестує проти відділення Катеринославщини, Херсонщини, Таврії і Харківщини від автономної України і вимагає домагатися негайного об’єднання всіх українських земель"⁵⁴.

Характерно, що позиція Тимчасового уряду щодо територіальних рамок автономної України не змінилася до жовтневого перевороту 1917 р. Непоступливість уряду в національному питанні була одним із факторів, який послаблював його позиції і наближав крах.