3.4. Більшовицька спроба дезінтеграції України

Встановлюючи контроль над Півднем, більшовики не ставили за мету включити його до радянської УНР з центром в Києві.

У ставленні до територіальної цілісності України більшовицькі верхи в Петрограді і місцеві функціонери виявилися послідовниками Тимчасового уряду. З приходом їх до влади юрисдикція радянської Української Народної Республіки фактично поширювалася на ті ж губернії, на яких свого часу Інструкцією Тимчасового уряду була дозволена обмежена автономія УНР на чолі з Центральною Радою. Щодо українського Півдня, то після його захоплення більшовиками тут з’явилося декілька радянських територіальних утворень, мало пов’язаних між собою і підпорядкованих безпосередньо російському центру – Донецько-Криворізька Республіка, Одеська радянська республіка, Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, Радянська республіка Тавриди⁷⁸.

Можна багато говорити про особливості створення кожної із зазначених радянських республік. В літературі про них описано достатньо. Але привертає увагу, перш за все, спільне.

З усіх цих радянських "республік" на території України лише радянська УНР зберегла деякі риси "українськості", хоча і на її території перший прихід радянської влади супроводжувався кривавим терором проти всього, що несло на собі хоч найменший відбиток національного життя. Усі інші "республіки" не вважали себе українськими навіть формально, хоча на 60 і більше відсотків були населені українцями. В. Винниченко, аналізуючи принципи, що лягли в основу політики більшовиків в Україні, писав: «Було взято тактику роздроблення всієї України, усієї національно-етнографічної території її на окремі області, які називалися "федеративними совєтськими республіками". Національний принцип державності для України відкидався цілком рішуче. Більшовицька преса навіть того не приховувала і заявляла, що формування цих окремих федеративних республік засновується ніяким способом не на національних правилах, а на економічних… Отже, таким чином, ідея української державності цим поділом нищилась, стиралась зовсім. Є собі окремі республіки – Донецька, Таврійська… – частини "єдиної, недєлімої федеративної" Росії»⁷⁹.

Серед істориків існують різні погляди щодо мотивів створення названих вище радянських республік. У радянській історіографії домінувала точка зору, що причинами цього була відсутність на території України єдиного більшовицького центру і помилки деяких місцевих комуністів, яких вміло "поправляли" Ленін і ЦК партії⁸⁰.

Зарубіжні історики схиляються до думки, що дії українських більшовиків були добре продумані і якщо в деталях не координувалися з центром, то не суперечили його політиці. М. Стахів, наприклад, пише, що «не можна повірити пізнішим історичним підтасовкам фактів, що буцімто поділ України в часи першої совєтської окупації був наслідком тільки "розброду" місцевих більшовиків в Україні. Тут ми маємо справу не з якимсь "розбродом", а з продуманою централістичною тактикою центру Російської Комуністичної Партії, який взагалі не хотів визнати потреби для існування окремої совєтської республіки у всеукраїнських національних територіальних межах. Фактично ж Україна мала за попереднім планом Москви поділитися між "республіками", щоб таким чином заперечити сам факт існування соборної української нації»⁸¹. На думку автора, Раднарком Росії намагався не допустити, "помимо своїх словесних декларацій, до фактичного утворення єдиної української державності хоч би навіть у совєтській формі. Тоді існував зовсім виразний план поділу України на кілька частин, від себе незалежних, а залежних тільки від російського центру". Отже, М. Стахів вважає, що російський центр наперед мав план поділу України на кілька фіктивних республік⁸².

Олександр Юрченко, розглядаючи обставини виникнення Донецько-Криворізької республіки, пов’язує їх з діяльністю «тих елементів більшовицького проводу на українських теренах, які особливо непримиренно ставилися до ідеї не тільки державного відокремлення України від Росії, а й взагалі проти навіть автономної в межах російської держави організації її, будучи послідовними й безкомпромісними виразниками ідеї "єдиної й централізованої соціалістичної республіки"»⁸³.

З організаційно-правового боку, південноукраїнські радянські республіки були типовими територіально-адміністративними витворами, які після більшовицької революції виникли в різних регіонах колишньої імперії (Ставропольська, Кубанська (з 1 травня 1918 р. – Кубансько-Чорноморська) республіка, Північна Комуна, Карельська трудова Комуна, Трудова Комуна німців Поволжя тощо). Розглядаючи їхній правовий статус, Олександр Юрченко дійшов висновку, що всі ці формації не "знайшли за весь час свого існування чіткого державоправного оформлення і перебували десь між станом несамостійного державного тіла й звичайної адміністративно-територіальної одиниці у складі унітарного державного цілого"⁸⁴. Повноцінної автономії більшовики не визнавали, але охоче декларували своє прагнення до федеративної перебудови Росії.

Аналізуючи державно-правовий статус радянських республік, М. Стахів зазначає, що вони "належали до складу Совєтської Росії та визнавали над собою владу державних органів Совєтської Росії… Чотири з тих республік на території України (Дон, Кривбас, Одещина і Таврія) зовсім не церемонилися з українською проблемою, вважали себе російськими, а українську культуру і мову трактували як контрреволюційний буржуазний вимисел"⁸⁵. Щодо системи органів влади цих республік, то вони наслідували готовий зразок Радянської Росії. У руках комісарів була зосереджена вся законодавча влада в республіках. Судова влада належала органам надзвичайної комісії. Фактично існували тільки центральні органи влади республіки.

Незалежно від доктринальних підходів був і суто конкретно-історичний аспект більшовицької витівки з Донецько-Криворізькою, Одеською та іншими радянськими республіками в Україні. В умовах кінця 1918 – початку 1919 років, коли становище радянської влади в Росії було хистким, коли не було твердого переконання, що в Україні закріпиться більшовизм, утворення Донецько-Криворізької та інших "республік" могло розглядатися як один із способів спробувати, якщо не пощастить забезпечити панування над цілою Україною, втримати при Росії винятково важливий для її промисловості Донецький кам’яновугільний і металургійний регіон, а також стратегічно важливі порти Чорного моря. Логіку цих більшовиків описав у 1918 р. В. Затонський, один із противників дезінтеграції України: «Ну, хай вже буде самостійна Україна (якщо вже не можна без цього) де-небудь в Австралії або, на гірший кінець, навіть на напівдикій Волині і Поділлі, але навіщо обов’язково в Катеринославщині або там на Херсонщині, не кажучи вже про Харків… Оттуду і єсть пішли всі ці вже дійсно нарошне (тільки не Грушевським) видумані республіки дипломатів, … аби врятувати свої палестини від страшної назви "Україна"»⁸⁶.

Сучасні історики не приділяли окремої уваги цьому питанню, хоча побіжно його торкались. Так, В. Кремень, Д. Табачник і В. Ткаченко в книзі "Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)" характеризують феномен радянських республік 1917–1918 рр. як "отаманщину більшовицького зразка"⁸⁷. На наш погляд, такий підхід є хоча й оригінальним, однак спрощеним.

Іван Курас в інтерв’ю тижневику "Дзеркало тижня" від 1999 р. пов’язував створення Донецько-Криворізької, Одеської, Херсонської, Республіки Тавриди та інших подібних утворень із прагненням більшовиків "роздрібнити, розм’якшити національну консолідуючу ідею. Ніхто ж не називав ці республіки хоча й радянськими, але українськими. Національного ферменту там не було. І така сегментація дуже влаштовувала більшовиків: на їхню думку (і вони не помилилися), ці маленькі вогнища совєтизації тут і там із часом повинні були перерости в загальну пожежу революції"⁸⁸.

У статті "Ілюзія та практика національного нігілізму: погляд із сьогодення на Донецько-Криворізьку республіку", написаній І. Курасом у співавторстві з В. Солдатенком, причини утворення республіки та її прагнення до виділення зі складу України криються в національному складі керівних органів більшовицьких організацій цього району, якому не були близькими національні інтереси українського народу. Серед персонального складу ініціаторів утворення Донецько-Криворізької республіки, її наркоматів були відсутні більшовики-українці⁸⁹.

Спроби дезінтеграції України, яку намагалися здійснити великодержавні кола Росії у 1917 – на початку 1918 рр., опираючись на місцевих прибічників, провалились. Регіональні радянські утворення виявилися нежиттєздатними. Ігнорування українського характеру регіону, непродумані соціально-політичні експерименти, безсистемна націоналізація, реквізиції та контрибуції, конфіскація хліба й вивезення його в Росію розладнали всі сфери життя. Класова ненависть, на якій спекулювали керівники цих республік, виявилася ефективним знаряддям руйнування старого ладу, але не могла стати надійною підставою для конструювання нового. Зростало внутрішнє невдоволення. Лідери цих республік не могли нічого протиставити наступу військ УНР, Німеччини та її союзників. Радянські війська були розгромлені, а Південь України знову став частиною Української Народної Республіки, яку очолювала Центральна Рада.